Глава ХІІІ
Протягом літа Валентин кілька разів розмовляв по телефону з Патрісією.
Співробітники в кімнаті вже призвичаїлись до дзвінків незнайомки, яка ніжним жіночим голосом промовляла щось незрозуміле, з чого можна було розібрати лишень те, що кличе вона Валентайна. А, оскільки, слухавку телефону, частіш за все, підіймала Тетяна, то вона і глузувала з Валентина:
- Валентине Петровичу! Знову Ваша англійка турбується: - А, чи живі Ви, здорові? Вашій дружині вітання передає.
Жінкам, при цьому, подобалось спостерігати, як Валентин густо червоніє і починає нервувати.
- Скільки можна повторювати – не англійка вона! Зараз у Європі майже всі англійською спілкуються. І у нас суто ділові стосунки – до чого тут дружина? Дайте слухавку!
Але ж, жіночу інтуїцію не надуриш. Навіть не розуміючи іноземної мови, вони бачили мову жестів, міміки та чули мелодію голосу, яка підказувала, наскільки далекі подібні стосунки від ділових.
Чи ризикував Валентин тим, що хтось із них піде на те, щоб виконати роль “доброзичливця” і розповісти про ці розмови дружині? Звісно, ризикував до деякої міри. Та ж, якби він знав цих жінок трохи гірше, або був з ними у гірших стосунках, то й не йшов би на цей ризик. Хоча, свого часу і мав нагоду довідатись, як це робиться, від свого друга Василя. Той вже четвертий рік холостякував не за своєю волею, а завдячуючи якомусь “доброзичливцю”.
Заспокоювало Валентина також те, що Ольга надто не переймалась його швидкоплинними захопленнями, які ще жодного разу не загрожували надійності сімейного вогнища. Цього разу ситуація, щоправда, складалась набагато серйознішою, якщо такою вважати наявність дитини від іншої жінки. Але ж, хіба з’являлась у нього хоч на мить думка, щоб заради цього кинути сім’ю? Ні. Валентин уже завчасно програвав ситуацію, що буде говорити і як виправдовуватись, якщо, не дай боже, Ольга про все дізнається. Хоч і не на всі сто відсотків, але був упевнений, що і цього разу йому вдасться відшукати доріжку до великодушного серця Ольги і замиритися. – З іншого боку, - виправдовував себе, - і маленькому Віктору потрібна моя увага, треба йому хоч іноді бачитися з батьком. Хіба винний він у чомусь?
У Валентина з Патрісією було вже домовлено, що у другій половині вересня він знову приїде в гості. Та, за два тижні до цього сталася подія, що різко змінила всі плани і сподівання. Восьмого числа, у неділю ввечері Валентин приїхав з садової ділянки і привіз два важких кошики з яблуками. Хотів ще встигнути подивитись останні новини, тому поспішив перевдягнутись й увымкнути телевізор, доки дружина підігрівала вечерю. Цього дня, можливо, ніщо б особливо не зацікавило Валентина у передачі, якби не відеорепортаж з Вестландії щодо святкування у родовому маєтку двадцятип’ятиріччя онуки короля, принцеси Маргарити. Треба сказати, що після своїх поїздок до Вестландії, будь-яке згадування у новинах про цю країну викликало у Валентина жвавий інтерес. Тому й не дивно, що і цього вечора при першому ж згадуванні про Вестландію він уважно почав удивлятися у короткий відеоролик урочистого прийому на галявині перед будинком. Гостей було багато, але, все ж, серед них раптом Валентин помітив до болю знайоме обличчя – маленького нарядного Віктора, який сидів на колінах у огрядної жінки, скоріш за все бабусі, і щось їй показував. Цієї ж миті камера обернулася до парадного входу, з якого до гостей вийшла принцеса Маргарита, і в цей момент Віктор зіскочив з колін жінки і побіг до винуватиці торжества. Але остаточно Валентин був добитий останнім кадром репортажу, в якому крупним планом показали обличчя принцеси Маргарити, в якому остаточно злилися в єдине ціле два образи. Перший – обличчя завжди шикарно вирядженої принцеси, яку він до того вже кілька разів бачив в епізодичних сюжетах протягом останніх років. А другий образ – то образ нічим не примітної в старих джинсах і димчастих окулярах молодої жінки, матері його сина Віктора, на ім’я Патрісія. Безперечно – це була одна й та ж жінка. Як раніше він не зыставляв ці два образи? Сюжет уже давно закінчився, а Валентин сидів, не рухаючись, не маючи змоги дати собі ради – як таке з ним могло статися? Згадував, як увесь час обличчя Патрісії йому здавалось страшенно знайомим, намагався пригадати – звідки, але всі його думки тоді були спрямовані куди завгодно, та тільки не в цьому напрямку. На очах ніби якась ширма була, а в голові – фільтр, який не давав об’єднатися в одне ціле цим двом обличчям, таким схожим і різним одночасно. Чому ж так? – запитував себе знову і знову.
Мимоволі згадав один випадок, що стався багато років тому, коли працював в інституті ще за радянських часів. Тоді, коли всі більш менш пристойні товари були у дефіциті, спеціально для співробітників у закритому дворі на території інституту існував невеличкий кіоск, до якого, час від часу, завозили різні дефіцитні товари. Інформація щодо чергового завозу блискавично поширювалась коридорами, поверхами і лабораторіями інституту, тільки-но машина з товаром перетинала прохідну. Тож не встигала машина ще розвантажитись, як подвір’ям звивистою змією простягалась довга черга. Розросталась вона також і вшир, особливо біля віконця розпродажу, переважно, за рахунок знайомих тих, хто встиг зайняти чергу першими. Щоправда, вистачало там і таких, хто під шумок намагались прилаштуватись без черги, через що, раз-по-раз, виникали гучні сварки і малоестетична штовханина. Достатньо нервова обстановка підігрівалася також і тим, що товарів зазвичай вистачало далеко не на всіх. Що й казати – це було далеко не те місце, в якому можна було б очікувати на вишукану мову та галантні манери.
Того жовтневого дня завезли хутряні шапки, що, в передбаченні недалекої зими, викликало доволі значний ажіотаж. Валентин цього разу, на жаль, отримав інформацію щодо завозу із запізненням, хоча шапка була конче потрібна. Маючи вже слабку надію на успіх, все ж, вирішив спуститися до двору і спробувати зайняти чергу. Та, куди там! Ще не дійшовши до черги, зрозумів, що сподіватись на успіх шансів дуже мало. Останнім у черзі стояв його знайомий, Петро Сергійович – близький сусід по дачі, хоча і з іншого садового колективу. Перейшов він працювати до інституту десь за рік до цього, тож перший раз зустрівши на території інституту знайомого по дачі, Валентин привітно привітався і навіть трохи поговорив. Після цього, зустрічаючись, вони щоразу перекидалися кількома фразами. Так було і цього разу. Привітались, Валентин зайняв чергу і вони ще деякий час постояли, дискутуючи про те, чи є сенс чекати на щось у цій черзі, що лякала своїми розмірами. Десь хвилин за сорок Валентин остаточно для себе вирішив – стояти далі просто безглуздо. Сказав про це Петру Сергійовичу, попрощався і пішов до ліфта.
Через пару днів, у суботу Валентин поїхав попрацювати на садову ділянку і зустрівся з Петром Сергійовичем, привітався і, звісно, поцікавився, чи достоявся той за шапкою.
- Нічого не розумію! – здивовано вигукнув та здвинув плечима Петро Сергійович. – А звідки Ви знаєте про те, що я стояв за шапкою?
Тут вже настала черга здивуватися Валентину:
- Як це, звідки?! Я ж займав за Вами чергу!
- Яку чергу? Яке відношення Ви маєте до мого інституту?
- Та Ви що?! Ми ж працюємо з Вами в одному інституті. Позавчора я зайняв за Вами чергу і ми більше півгодини розмовляли.
- То-о... це були Ви? А таки дійсно. Тепер я згадав – таки це я з Вами стояв у черзі. Ви знаєте... хм, це дивно, але я завжди вважав Вас різними людьми, різними своїми знайомими: один знайомий – на дачі, а другий знайомий – на роботі. Я якось ніколи не зіставляв вас між собою, що ви – одна й та ж людина, тим більше, що й вдягнені Ви на роботі і тут по-різному...
Згадуючи той випадок, Валентин у душі злегка глузував над Петром Сергійовичем, дивуючись, що той так рано став виявляти ознаки склерозу. І от тепер довелось самому потрапити в таку саму історію, яка буквально перевернула весь його внутрішній світ. Надто важкою була правда про незнайомку з далекої країни, про сина. - Як це прийняти, як з цим змиритися? – ламав собі голову Валентин. - За два тижні ми повинні будемо зустрітися, а я не уявляю, як мені тепер поводитися? І як... як сказати, що я все знаю? До чого це призведе?..
У тяжких роздумах минуло кілька днів, та Валентин так і не зміг остаточно вирішити, коли краще відверто поговорити з "Патрісією" – ще до поїздки, чи поїхати, нічого не кажучи, а запитати про Маргариту вже на місці, подивившись їй в очі. Та, коли вона зателефонувала, не зміг, все ж, втриматись.
- Патрісіє, ти можеш відповісти мені відверто на одне делікатне запитання?
- Так, Валентине, я слухаю.
- Скажи.., ну.., як би це сказати... загалом, яке відношення ти маєш до принцеси Маргарити?
На іншому кінці дроту на деякий час запала тиша. Нарешті, Валентин почув:
- Знаєш, я зізнаюсь, що це моя родичка. А як ти про це дізнався?
- По телевізору бачив святкування дня народження Маргарити... Але, чому ж Віктор, побачивши Маргариту, побіг до неї, а не до матері? Дивно. А де ж тоді ти була?
- Ну, можливо відійшла трохи кудись.., а-а... Віктор, він побіг поздоровити Маргариту з днем народження.
- Якось усе це непереконливо... Хотілося б якоїсь більш відвертої розмови.
- Добре. Ти приїжджай і ми поговоримо. Так? Приїдеш?
- Раз домовились, то, звісно, приїду.
- От і прекрасно. Петер тебе зустріне, як минулого разу. До зустрічі!
Розмова скінчилась, а Валентин тільки зараз відчув, що його якось нервово трясе. Сподівався, що згодом зможе потроху заспокоїтись, але, чим менше часу залишалось до від’їзду, тим важче було подолати хвилювання і відчуття внутрішнього холоду. Сумнівів у тому, що Патрісія і Маргарита – одна і та ж особа, у нього вже не було, а це привносило в історію стосунків з нею зовсім інше забарвлення. Одна справа – завести інтрижку, навіть з такими серйозними наслідками, як дитина, з простою дівчиною. І зовсім інша – з відомою всім високородною особою, обличчя якої "світиться" в телевізійних новинах по усьому світу. Рано чи пізно, їхні стосунки можуть виплисти назовні і опинитись у полі зору всюдисущого ока журналістів, цих "лицарів пера і скандалу"...
***
І цього разу, зважаючи, мабуть, на передбачувану гостроту розмови, сценарій зустрічі розгортався за тим же планом, як і попереднього. Валентинові довелось самому переночувати у готелі, а вранці Петер відвіз його до парку, вглибині якого на нього чекала Патрісія з дитиною. Як не намагався заспокоїти себе, внутрішнє хвилювання зрадливо вивертало нутрощі із тремтінням школяра, що йде до дошки розповідати майже невивченого вірша. Патрісія одразу відчула цей його стан і якось неприродно посміхалась. Можливо цією посмішкою вона і намагалась якось підбадьорити Валентина, але виходило це не дуже гарно. Валентин поволі наближався, а пауза взаємної мовчанки усе затягувалась в очікуванні першого ходу від протилежної сторони. Патрісія, нарешті, не витримала.
- Валентине, як ти? Добре доїхав?
- Все у порядку, к-гм, гм, - хрипло почав і закашлявся Валентин, - доброго дня!
- А ми з Віктором вже скучили за тобою, - трохи злукавила Патрісія, оскільки малюк, що за ці місяці вже встиг забути те коротке знайомство, знову, як і минулого разу, боязко тулився до матері.
Валентин обережно наблизився до Патрісії. Вона мимоволі подалася уперед, піднявши обличчя назустріч, певно чекаючи поцілунку. Що робити, Валентин не знав. Якусь мить ніяково вагався та, все ж, не наважився хоча б доторкнутись до цієї жінки, відчуваючи, ніби навколо неї виникла невидима аура потужного поля, подолати яке не стало сили. Присів поряд, як сідають на вільне місце у кінотеатрі. Поставив валізу поміж ніг, не випускаючи з рук і нервово перекладаючи між пальців матерчаті ремінці. Мовчав, нервово намагаючись придумати, з чого почати розмову.
- Якийсь ти не такий сьогодні.., ніби чужий. Що з тобою?.. Навіть... не хочеш обійняти після довгої розлуки свою Патрісію?
- Патрісію?! Це вже якось навіть не смішно... Зізнайся, нарешті – ти ж, насправді, зовсім не Патрісія? Так?.. Чомусь у мене все більше наростає упевненість у тому, що ти саме і є – принцеса Маргарита. Скажи відверто!.. Ну от.., раз мовчиш, то... все так і є. Зрозуміло... І як... як мені тепер до Вас треба звертатись – Ваша Високість, найблагородніша Маргарито?
- Ось! Ось – це саме те, чого я і боялася. Саме тому я намагалась приховувати своє справжнє ім’я. І що тепер? Будеш боятися до мене наблизитись? Але ж ти – батько мого сина, чи ти вже і про це маєш намір забути?
- Ні, не так. Зовсім не так... Я не знаю. Просто не знаю... як, ну-у... як мені далі поводитись з Ва.., з тобою.
- Послухай! Зараз не XV-те сторіччя, а кінець XX-го. Мій титул зараз має більш традиційне значення, ніж таке, що підвищує і відділяє мене від усіх інших людей. Тим більше, що спадкоємицею престолу я не буду. Так що, краще було б, якби ти зміг перебороти себе, відкинути всі умовності і ставитись до мене, як і раніше. Домовились? Ну, не дивись у землю! Підніми очі до мене!
- Та ні, я – нічого.., - спробував трохи підбадьоритись Валентин. - Так. Треба ж якось нам вийти з цієї ситуації, якщо... у тебе є таке бажання. У принципі, для нас в Україні усі ці дворянські стани є чимось таким далеким і малозначущим. Просто... ну, я подумав, що у вас, навпаки, цьому надають надто важливого значення, тому й... розхвилювався. До речі, знаєш, що мені в житті вже доводилось одного разу бачити принцесу? Причому, я її бачив так же зблизька, як і тебе.
- Як?! Це правда? А де?
- ...Це давно було – ще на початку сімдесятих років. У нас в Києві проходили якісь міжнародні змагання з кінного спорту. І от, знаєш – в цих змаганнях, як не дивно, брала участь англійська принцеса Ганна.
- Що ти кажеш?! Невже?
- Так. До речі, у неї з самого початку змагань сталася неприємність – вона впала з коня і сильно забилася.
- Чекай, я колись чула про цей випадок, але не знала, що це сталося саме у вас у Києві.
- Дійсно чула? Цікаво. Але слухай. Я тоді тільки-но став студентом, своїх грошей ще не було ні у мене, ні в моїх друзів, тож і можливостей, щоб придбати квитки на змагання у нас не було. Але ж, кортілося хоч що-небудь побачити. От ми й вирішили поїхати і подивитись хоча б тренування. Добре, що вони відбувались на окремому конкурному полі, куди доступ був вільний. А поле це знаходиться в густому зеленому парку, де відбуваються різні виставки. День, пам’ятаю, був гарний, сонячний. Підійшли ми до самої огорожі поля, стоїмо і їмо морозиво. А огорожа та, чесно кажучи, чисто умовна – кілька подовжніх паль, між яких навіть пролізти можна. Так от, стоїмо ми, значить, і дивимось собі як вершники з різних країн їздять верхи та різні там... фігури відшліфовують. Навіть не помітили як за два метри від нас за загорожею зупинилась молода жіночка з паличкою в руці. Обперлась на неї і дивиться на виїздку... Знаєш, зупинись вона на кілька метрів далі, то ми, можливо, і не звернули б на неї уваги – надто непримітний у неї був вигляд. У жокейній кепочці і штанях, а поверху – якийсь абстрактного крою довгополий вовняний светр із різноколірних трикутних клаптиків. Але обличчя її здалося мені дуже знайомим. Придивився я уважніше і згадав, що бачив її фото в газеті. Це ж була сама принцеса Ганна! Шепнув я про це стиха своїм друзям, а сам дивлюсь вражений. Принцеса – про них я лише в дитячих казках читав, де їх змальовували, ніби якихсь небесних створінь, а тут – проста, нічим не примітна земна жіночка. Як я тоді пожалкував, що не знаю англійської мови! Цілком спокійно можна було привітати її, поспілкуватись. А так.., постояла вона хвилинку, а потім пошкутильгала собі далі, спираючись на палицю. Так, що… я ще тоді зрозумів, що принцес лякатися не треба, - Валентин спробував неголосно засміятись, однак, вийшло це все-одно, якось неприродно, видаючи внутрішній нервовий стан.
- Ну от, бачиш? Чому ж тоді було тобі так хвилюватись?
- Я більше не за себе хвилювався, а за тебе. Не знав, як ти відреагуєш на те, що я розкрив твою тайну. Була підозра, що може це була така в тебе панська забаганка – мати таємничу романтичну історію, задля якої ти дивилась на мене крізь рожеві окуляри. А як тайна щезла, то й романтизм наших стосунків міг поблякнути. Щоб ти не казала, а соціальний статус у нас доволі різний: з приводу мого дня народження преса і телебачення навряд чи так переймалися б.
- Ну-у, хм.., - очі Маргарити весело заіскрилися, вуста розтяглися у лагідній посмішці, - по-перше, у мене, все ж таки, був ювілей. А, по-друге, я давно вже не давала журналістам їжі для пересудів. Чесно тобі скажу – раніше я не була пай-дівчинкою, тож і приводів для різних скандальних публікацій давала багато. А потім – одруження, складні взаємовідносини з чоловіком, розлучення. Уявляєш, який благодатний ґрунт для перемивання кісточок? А що іще треба для підвищення газетних тиражів? Так!.. Але... м-м – все це у минулому. Останнім часом я займалась лише сином. Жила затворницею, тож думаю – журналістська братія явно скучила за мною.
За час їхньої розмови малюк спочатку грався з машинкою, яку йому подарував Валентин, а потім пригорнувся до матері і почав хилити голівку до сну. Маргарита взяла хлопчика на коліна, ніжно пригорнула до себе, і він швидко почав засинати. Погода почала псуватись, подув прохолодний вітерець. Все вказувало на те, що незабаром почне дощити. Валентин глянув на Маргариту і побачив, що вона щулиться від прохолоди. Спробував запропонувати накинути на неї піджака, але вона ніяково відмовилась. Повагавшись ще трохи, нарешті, рішуче підсів впритул до Маргарити і обійняв, прикривши її спину бортом піджака. Таке близьке тепло її тіла одразу пронизало Валентина нервовим струмом від кінчиків пальців до останнього нейрона мозку. Як не дивно, якогось навіть найменшого опору з боку жінки не послідувало, навпаки, відчув, що це було саме те, чого їй хотілося.
- Ти знаєш, що я подумала? - перервала мовчання Маргарита. – Будь що буде, а наступного разу, коли ти приїдеш, я хочу тебе познайомити зі своїми батьками. Все одно, рано чи пізно, вони дізнаються.
Валентин здивовано обернувся: - А що ж ти їм скажеш?
- Що саме ти – батько мого сина, а зовсім не Едуард.
- Дорога, ти хоч уявляєш собі, яка у них буде реакція? У твоїх батьків здоров’я міцне? Із серцем проблем немає?
- Нічого, я ж не одразу так їм усе випалю. Ясно. Підготую поступово.
- Ага, особливо про те, що я одружений, і що ти, знаючи це, у перший же день знайомства пішла до мене в готель. Ти зможеш їм якось раціонально це пояснити?
- Раціонально? Звісно – ні. Я й сама собі не можу це пояснити. Так і скажу – як є. Скажу: - У нього такий чарівний голос, що просто звів мене з розуму. Впевнена, коли вони познайомляться з тобою, побачать тебе, поговорять – одразу мене зрозуміють.
- Чи не занадто сміливі сподівання? Чого чекати мені, пересічному чиновнику від таких високородних осіб, як твої батьки? Скоріш за все, вони сприймуть мене, як авантюриста, що обкрутив тобі голову заради грошей...
Валентин ще деякий час намагався показати своє скептичне ставлення до необхідності знайомства з батьками Маргарити, але вона бачила вже, що сперечався він доволі мляво, а це означало мовчазну згоду.
Непомітно небо затягло сірими хмарами, що рваними клаптями проносилися ніби понад самими деревами. Під густими кронами дерев одразу посутеніло і стало непривітно. Відкілясь здалеку парком пронеслась і пішла далі коротка хвиля шквалистого вітру. На мить запанувала тиша, а затим потроху почав накрапати дощ. Треба було вибиратись з парку. Маргарита покликала Петера. Валентин хотів ніжно взяти на руки сплячого хлопчика, але той вже прокинувся і, позіхаючи, тер долонями оченята.
- Все, йдемо, - голосно сказала Маргарита і підвелась із лавки.
Для двох чоловіків, Валентина і Петера, ці слова прозвучали як команда рушати. Та, вони навіть не здогадувались, що команда ця прозвучала не лише для них. На сусідній алеї, метрів за сто, приховані деревами, з лавки піднялись двоє чоловіків. Похапцем сховали навушники і продовгуватий мікрофон у невеличку валізу і, стиха перемовляючись, швидко попрямували до виходу з парку. Завдання графа Едуарда було успішно виконано, залишалось лише якомога швидше передати йому плівку із записом таємної зустрічі його колишньої дружини з небажаним для нього гостем. Про те, наскільки він небажаний, вони самі зрозуміли, коли почули зміст розмови. Треба було терміново доповісти графу, що Маргарита вирішила познайомити цього незнайомця зі своїми батьками і розповісти їм, що Віктор, насправді, є не сином графа, а сином цього безрідного пройдисвіта.
А тим часом Валентин згадав:
- Знаєш, я захопив з собою фотоапарат – хотів би сфотографуватись з Віктором. Поставлю картку у себе на роботі і буду про вас згадувати.
- Х-м. А що своїм співробітникам скажеш? Вони ж запитають – хто це?
- Та-а, щось уже придумаю. Ну, скажу, наприклад, що це мій хресний, Віктор. До речі, Віктор у нас – теж досить поширене ім’я, тільки наголос ми робимо на першому складі.
Валентин сів, посадивши хлопчика на коліна. Фотоапарат дав Петеру і той, з дозволу Маргарити, зробив два знімки.
- Маргарито, сядь з нами, теж сфотографуємось, - запитливо подивився на неї Валентин.
- Не думаю, що це гарна ідея. Кому ти збираєшся її показувати?
- Ти що?! Навіщо мені перед кимсь хвастати? Що, не віриш? Кінець кінцем, ти, все одно, збираєшся мене знайомити з батьками, тобто, наші стосунки вже не будуть таємницею. Хіба ні?
- Ну, добре. Тільки темні окуляри я все ж одягну, - все ще сумніваючись відповіла Маргарита і нерішуче присіла поряд. – Наступного разу привезеш фото.
Через хвилину вони вже прямували змоклою парковою доріжкою до машини. Обличчя лоскотали дрібненькі краплини осіннього дощику, що вже за кілька метрів перетворювався на легку завісу сивого туману. З-під зажурених дерев і кущів потягнуло земляною вогкістю, від якої засвербіло у носі і захотілося пчихнути. Між рядами стовбурів широкою хвилею потягнув прохолодний вітрець, з неприємною настирливістю просочуючись під літній одяг. Під густими зеленими шатами старого парку було похмуро і незатишно, від чого непомітно для себе почала пришвидшуватися хода. Захотілося швидше вийти до світла, побачити хоч і дощове, та все ж – відкрите небо. Нарешті, вийшли до машини і з радісним нетерпінням сховалися у салоні. Водій увімкнув пічку і за хвилину в салоні стало тепло і парко, вікна запітніли, по даху пшоном дріботів дощ. Щось сумне було в його одноманітній настирливості, і цей настрій природи мимоволі передався Валентину і Маргариті. Дорогою майже мовчали, часом відповідаючи на дитячі запитання Віктора. Машина зупинилась. Цього разу водій під’їхав до воріт маєтку. З огляду на погоду, довго прощатись не довелось. Валентин ввічливо і несміливо обійняв правою рукою жінку, а вона поцілувала його у щоку.
- Знаєш, - раптом сказав Валентин, - я досі своїм серцем не можу сприйняти тебе як Маргариту. Для мене ти – все та ж Патрісія, дорога мені, романтична, таємнича незнайомка Патрісія. Така, якою я побачив тебе того першого дня, коли ми познайомились. І я б хотів, щоб ти такою і залишалась назавжди, щоб ніщо не мінялось у наших стосунках. Останнім часом і ти, і Віктор стали значити для мене набагато більше, стали дорогими і близькими для мене. Зараз я поїду, та серце моє залишається з вами. Коли літак буде віддаляти мене від цього міста, я подумки все одно буду поруч. Поряд з тобою, дорога моя.., люба, так – люба Патрісіє.
Після цих слів Маргарита не стрималась, обійняла Валентина навколо шиї і поцілувала:
- Коханий, я чекатиму на тебе. Я хочу, щоб ти завжди вважав мене своєю Патрісією. Називай мене так і хай це буде нашою спільною маленькою тайною. Сподіваюсь, що ми скоро побачимось. Як тільки знайду спільну мову з батьками, одразу тебе викличу. До побачення!
- До побачення, люба! – відступив крок назад Валентин, підняв на руки сина, поцілував його і сів у машину. Водій хотів одразу рушати, але довелось його трохи притримати, щоб востаннє помахати рукою крізь вікно і гукнути, щоб не стояли під дощем, а йшли мерщій додому. Потім ще трохи подивився, як рідні йому постаті віддаляються від машини, поступово танучи у дощовій імлі, і з важким серцем дав, нарешті, водієві сигнал рушати. Душа раптом сповнилася невиразною болючою тугою, ніби танули ці постаті не у далечині садової доріжки, а у глибинах безповоротної вічності...
Валентин намагався розібратись у своїх почуттях дорогою до аеропорту і в літаку, згадував події останніх днів. Відчував, що ця жінка, яку він раніше вважав простою, трохи несерйозною дівчиною, схильною до романтизму і спонтанних вчинків, стала останнім часом набувати в його житті надто великого значення. Чи сприяло цьому те, що він узнав, хто вона є насправді? І хоч як не намагався запевнити її і себе, що закохався з першого погляду у загадкову незнайомку Патрісію, а із підсвідомості у серце зі зміїною спокусливістю єхидно заповзало: - Такі близькі стосунки не будь з ким, а з самою принцесою, тішать твоє чоловіче самолюбство. Це ж просто прояв якогось снобізму. Можливо, за інших обставин ще й автографа б у неї попрохав. А зараз таким автографом є син від неї. Зізнайся, хіба не так?.. Ні! Ні, і ще раз – ні! – вперто умовляв себе, але ж... проливати бальзам лестощів на душу самому собі так солодко, особливо, коли цього ніхто не чує і не бачить, а надати перевагу докорам сумління просто не вистачає сили волі, як курцю, що кожного разу запевнює себе, що от вже оця цигарка буде точно останньою. - Кінець кінцем, хіба так важливо, що саме спонукало мене захопитися Маргаритою? Закохався? Так. І наші почуття взаємні – це головне, – робив висновок, який, однак, був лише приводом для нового витка душевного самоїдства і сумнівів. У ці роздуми, час від часу, проривалась болюча думка про те, що ж тепер буде з його нинішньою сім’єю, але надто заглиблюватись у це питання якось не хотілося, тому Валентин намагався одразу відганяти ці думки, щоб переключитися знову на Маргариту і Віктора: - Нічого, якось воно з часом розрулиться. Побачимо, як події будуть розгортатися далі. А потім... Як казав Наполеон: "Війна план покаже". Не буду поки-що рубати з плеча. Ще не відомо, чи збудую новий дім, тож не треба поспішати рушити старий.
Тим часом літак пішов на проміжну посадку в аеропорту Варшави. Очікуючи продовження рейсу до Києва, Валентин підійшов до буфета і замовив собі апельсинового напою та стаканчик морозива. Тільки-но сів за столика, як до нього підійшла гарненька дівчина і почала розпитувати, як пройти до багажного відділення. Валентин згадав її – вона летіла з ним у одному літаку. Сиділи вони удвох з високим хлопцем у тому ж ряду, але через прохід. А запам’ятав тому, що вони час від часу, ніби виконували давно заведений ритуал, солодко цілувались, мимоволі притягуючи до себе увагу оточуючих. Несподівана увага такої епатажної дівчини змусила Валентина на короткий час відволіктись від столика. Але ж, хоча б як ця красуня не привертала своїми формами його увагу до себе, Валентину через віддзеркалення затемненого скельця окулярів здалось, що якийсь чоловік, промайнувши за його спиною повз столика, нібито щось цвіркнув йому в стаканчик з напоєм. Валентин, щоправда, не був стовідсотково впевнений в цьому, та згодом, про всяк випадок, лише робив вигляд, що п’є напій. Спочатку відкрив кришечку на стаканчику з морозивом, з’їв його, а потім непомітно вилив туди напій і закрив. Декілька хвилин посидів, соваючи стаканчик поверхнею столу і тупо дивлячись крізь нього. Серце, хоч і намагався себе заспокоїти, невпинно калатало, ноги зрадливо тремтіли. Нарешті, трохи опанував себе і піднявся з-за столу з виглядом, ніби нічого й не сталося. В усякому разі, так йому казалося, а як це виглядало з боку – хтозна? У голові замість хоч трохи зв’язних думок був салат з дрібно нашаткованої капусти. Хотілось зрозуміти, що сталось, але сконцентруватись на якійсь відправній точці, зачепитись за ключову думку ніяк не вдавалось. До того ж, з’явилось відчуття переслідування і небезпеки, що чатує на кожному кроці. Відтак, до самої посадки в літак, а потім і до Києва все поглядав навколо з хвилюванням, чи не побачить знову цю дівчину з чоловіком. Але більше вони не з’являлись у його полі зору.
ID:
483816
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.03.2014 03:19:33
© дата внесення змiн: 06.03.2014 03:19:33
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
