Глава ХVIIІ
Минуло, між тим, більше шести років. З плином часу багато що згладилося, відійшло на другий план. Переймаючись іншими клопотами і новинами люд поступово перестав упізнавати Валентина на вулиці і оглядатись услід. Валентин сам неодноразово звертав на це увагу. Навіть іноді мимоволі сам обертався серед зустрічного потоку людей – ні, дійсно, усі сунули у своїх справах, зливаючись удалині у невиразну масу натовпу.
А загалом, інші проблеми його турбували зараз. Тетяна закінчувала інститут і треба було думати, як вона буде влаштовувати своє подальше життя. У стосунках з Ольгою все було якось без особливих емоцій. Жили разом, переважно, за звичкою, заради спокою дочки, та й... можливо, заради власного спокою. Останнє переважало усі інші бажання. Бо, як подумаєш за те, що треба щось змінювати у своєму повсякденному заведеному порядку, то й руки опускаються, а ноги – у м’яке крісло перед телевізором.
А останнього року ще одна проблема з’явилась і почала поступово відсторонювати на другий план усі інші. Роботи з космології, що свого часу вдалось опублікувати, почали все частіше цитуватись у наукових статтях багатьох авторів різних країн. Почали навіть казати, що ці роботи поклали початок новому напрямку в дослідженні цієї проблеми. Надійшло вже кілька запрошень для участі у міжнародних конференціях, що повинні були відбуватися у різних екзотичних місцях, дістатися яких Валентину, у жодному разі, не стало б коштів. Державі ж свої пророки теж ніколи не були потрібні – всі намагання добитися хоч якоїсь допомоги виявилися марними, розбиваючись об байдужість чиновників і ревниву зневагу академічної синекури. Та це й не дивно: ще за часів, коли Валентин працював у інституті, довелось йому бути добре знайомим з одним академіком, у офіційному послужному списку якого було кілька сотень публікацій, де у переліку авторів він стояв неодмінно на першому місці, але мав при цьому відношення до їх написання лише в одному аспекті – написані вони були співробітниками його організації. Звісно, що подібна людина неодмінно закриє шлюз для будь-якої, не пов’язаної з ним ідеї, у тому каналі наукового напрямку, який йому вдалось захопити у свою доходну власність багато років тому. На жаль для цих академіків і на щастя для світової наукової спільноти ці канали і шлюзи збудовані і діють лише на наших внутрішніх річках. Інакше б Нобелівському комітету вже через декілька років довелося б саморозпуститись за відсутністю гідних претендентів на премію. І що цікаво, якщо самих наших учених мужів запитати, чому у нас такі проблеми з відставанням науки від Заходу, то усі як один поскаржаться на недостатність фінансування з боку держави, жодним чином не сприймаючи законів ринкової економіки. При цьому, вибивання коштів для фінансування свого напрямку науки перетворюється на самоціль: гроші не задля нових відкриттів, а задля грошей. Гроші – як підтяжки для підтримки штанів. Звітувати ж можна й прибитими пилом розробками радянських часів, кожного року трохи змінюючи назву теми...
Намагання Валентина знайти спонсорів серед представників бізнесу також не дали жодного результату. Вкладення капіталу, яке не давало надії на прибуток протягом найближчих трьох місяців, їх зовсім не цікавило. При цьому Валентин відзначив незрозумілу психологію вчинків у деяких бізнесменів: не бажаючи пожертвувати на справу, яка їм ввижалася ризикованою, навіть тисячу доларів, вони могли того ж вечора піти до казино і "просадити" там десять.
За таких умов, не розраховуючи більше ні на кого, Валентин вирішив потроху відкладати невеликі суми, щоб хоча б одного разу поїхати на таку конференцію. А, між тим, невідступно наближалась дата, яка повинна була значною мірою загальмувати процес відкладання коштів. Наближалось п'ятдесятиріччя – дата, від якої нікуди не дінешся. Необхідні були витрати, і немалі. Особливо, зважаючи на те, що нещодавно Валентин став начальником відділу. Він заступив на цю посаду замість Черненка, який пішов з Комітету у приватну фірму. Коротше, порадились із дружиною і вирішили: ніж витрачатись окремо – на роботі для співробітників, а вдома – для родичів, краще зробити це у кафе, запросивши одразу всіх, кого бажав побачити.
Фактично, день народження у Валентина припадав на п’ятницю, однак вирішили перенести святкування на суботу. На роботі ж відбулось офіційне поздоровлення ювіляра керівництвом з букетом квітів, з зачитуванням Подяки голови Комітету, вкладеної у темно-синю папку-адресу, та з неодмінним конвертом із невеликою сумою грошей, зібраних між співробітниками.
Був сонячний осінній день. Перше вересневе похолодання і дощі вже минули. Починалось тепле бабине літо. На деревах, що оточували кафе посеред просторого подвір’я, вже з’явились перші жовті листки. Крізь дерева проглядалось шосе, від якого долинав шум машин, що проносились одна за одною.
Біля входу до кафе зібралась невелика купка чоловіків з числа запрошених, що вийшли подихати свіжим повітрям і весело гомоніли, перемежаючи розмову смачними цигарковими затяжками. Серед них Валентин побачив і Сергія зі старшим сином Олегом. Радісно, але коротенько привітавшись, пообіцяв за хвилинку повернутись.
У „передбаннику” кафе, напівтемному для зору після сонячної вулиці, Валентин переговорив з дружиною і дочкою, що слідкували за підготовкою святкового столу.
За столом зібралась жіноча половина і жваво обговорювала розповідь гладкої Валентинової двоюрідної сестри Наталії Володимирівни про те, як нещодавно біля них закрили черговий гастроном, перетворивши його на бутік з якимись химерними цінами.
- І ви розумієте, - обуреним низьким голосом продовжувала вона, - тепер до найближчого продуктового треба дві зупинки тролейбусом їхати! Але, за це у місцевої влади голова не болить!
- А Ви спробуйте запитати у тієї ж місцевої влади, чому вони таке дозволили, - впевнено додала Оксана Сергіївна, - то вони Вам дадуть відповідь, що зроблено це на цілком законних підставах. Документи всі покажуть. Законодавство у нас таке, що дозволяє такі речі, навіть не порадившись з населенням.
- А як же розмови про місцеве самоврядування?
- Яке самоврядування?! Де Ви його бачили?
- Так що цікаво! – викинула уперед п’ятірню Наталія Володимирівна. – От я спеціально дивилась – за цілісінький день до цього бутіка жодна людина не зайде. Лише довгоногі дівиці нудьгують і у стелю плюють. От, з чого, питається, цей магазин доход має, щоб хоча б за оренду площі заплатити?
- А мені здається, - задумливо вимовила Тетяна Михайлівна, - що це не магазин, а контора "Роги й копита". Через його офіційні обороти відмиваються якісь нелегальні обороти, що здійснюються десь у зовсім іншому місці. Може це нам лише здається, що там ніхто нічого не купує. А насправді, за звітністю, він буквально ломиться від натовпу покупців, що у черзі стоять за найдорожчими шубами і костюмами, скуповуючи їх сотнями.
- Та ні... Щось я не вірю, що таке можливо провернути. – засумнівалась Наталія Володимирівна. – Ви це достеменно знаєте, чи лише підозрюєте?
- Звісно, лише думаю так. Логіка підказує. Хе-хе... Якби я це знала достеменно, то тут живою серед вас не сиділа б!
- А ви на Хрещатик поїдьте – там, взагалі...
Валентин уже не почув продовження розмови і вийшов на вулицю. Від запропонованої сигарети відмовився – якось ніколи цим не захоплювався, та й хмари диму, що оточувала курців, цілком вистачало. Підійшов до Сергія.
- Вітаю, Сергію! Чого сам, без дружини?
- Та-а... щось сказала, що недобре почувається. Чесно кажучи, мені здається, вона досі вважає, ніби до неї у нашому колективі погано ставляться через те, що відбила мене у Світлани.
- Шкода. А може, їй дійсно негарно стало – якісь магнітні бурі на зміну погоди або ще щось? - спробував виправдати Жанну Валентин, хоча у душі був радий її відсутності – недолюблював її чи то за нещирість, чи за надмірний прагматизм, що іноді межував із цинізмом.
- А Олега відпустила?
- Та, він і сам не дуже поривався. Олег у нас дитина трохи домашня – більше схильний біля комп’ютера час проводити. Це я його витягнув, щоб марно очі перед екраном не псував вихідного дня.
- Що, у нього дівчини досі немає, щоб у вихідний піти кудись з нею?
- Як сказати... Нібито і є, але щоб він дуже так і поривався до неї, то й ні. Уже третій рік зустрічаються коли-не-коли, але, здається, без особливого ентузіазму. Я бачу, що Жанна набагато більше активності у цьому виявляє, ніж він сам.
- А їй це навіщо? Боїться, що холостяком залишиться? То ще, мабуть, ранувато цим перейматися.
- Аби ж то! Справа у тому, що ця Аліна – дочка бізнесмена, фірма якого займається паливно-енергетичним бізнесом. Крім того, Жанна вже кілька років працює у нього секретаркою.
- З вищою освітою і у секретарки пішла?
- А ти думаєш, так легко зараз жінці знайти роботу за спеціальністю? Та ще й зарплатню пристойну отримувати?
- Я так думаю, що влаштуватись на таку фірму було теж не так просто. Як це їй вдалося?
- Фактично, це я допоміг. У кінці 98-го року, коли починалась президентська кампанія, на міській партконференції розмовляв у перерві з одним знайомим депутатом, а у цей момент підходить до нього член президії міської організації Ігор Ходарчук і питається, чи зміг той виконати його прохання. Микола відповідає, що ні, бо та жіночка, яку він мав на прикметі вже прилаштувалась секретаркою в іншому місці. Ігор висловив свій жаль і попрохав, як буде ще хтось на прикметі, то щоб повідомив. А у мене якраз з працевлаштуванням дружини була проблема, от я і запропонував її. Коротше, пішла вона на співбесіду та так одразу і залишилась працювати. А нещодавно наш Олег закінчив інститут, то вона і його прилаштувала у цю фірму працювати. А потім і з Аліною його познайомила на якійсь корпоративній вечірці.
- Ну й діла! Просто тобі американська історія.
- Не кажи! Оце ж Жанна і стелиться перед цією Аліною, вважає, що кращої пари Олегу і не знайти. Але щось мені підказує, що Аліна тримає Олега при собі, поки що так, про всяк випадок. Або, як кажуть – про запас. Доки інститут не закінчить. Та й Олег, по усьому бачу, не дуже поспішає пропонувати їй руку і серце. Думаю, це йому потрібно скоріше для самоствердження – у його віці перед однолітками просто соромно нікого не мати...
- Вибач, Сергію, здається Петрицький з дружиною під’їхали, - перервав друга Валентин і пішов назустріч шефові. Власне, його й чекали, бо вже майже всі запрошені зібрались.
- Валентине Петровичу! – сказав Петрицький, потискаючи руку. - Ще раз поздоровляю з ювілеєм!
- Бажаю Вам здоров’я та сімейного благополуччя! – додала дружина Петрицького, протягуючи м’яку тендітну долоню.
- Запрошую всіх до зали! – підігнав курців Валентин і пішов слідом за шефом.
Урочистості за столом розпочалися з того, що одна з жіночок почала підбадьорювати присутніх сказати перше слово. Всі одразу запитливо подивились у бік Петрицького, але той дипломатично заявив, що віддає слово за старшинством батькові Валентина Петровича. Другий тост залишив за собою, а потім усе пішло вже за вільним графіком. Поступово гості за столом розбилися на невеликі купки, розмовляючи між собою. А далі пішли перекури і запрошення потанцювати. Оскільки із молоді було всього четверо осіб – двоє молодих службовців з Комітету, Олег і Тетяна, то дівчину запрошували до танцю по черзі. Хтозна, чому так сталося, але під кінець вечора Тетяна більше часу стала проводити біля Олега, а може – він біля неї. Потанцювавши, сідали і продовжували розмову не перериваючись. Олег саме розповідав, як вони сім’єю минулого літа їздили відпочивати на Кавказ:
- І от вирішили ми з батьком дізнатися, чи можна нам якось потрапити на озеро Ріца. Але у кого не спитаємо в Адлері, жодна людина не змогла нам відповісти, чи пустять нас через кордон у Абхазію з українськими паспортами.
- А екскурсійні бюро?
- Питали. Але навіть вони не знали, що нам відповісти – не було у них таких сміливців. І що ми тоді робимо – їдемо удвох з батьком просто на кордон, на розвідку. А це поряд – кілька кілометрів від Адлера. Хвилювались трохи, щоправда. Автобуси всі зупиняються десь за півкілометра від кордону, а далі всі йдуть пішки крізь суцільну шеренгу торговців з розкладками на землі. Мальовнича картина, чесно кажучи – східний базар. І от, бачимо, що попереду вже міст через річку Псоу і прикордонники документи у всіх перевіряють, хто до мосту прямує. Підійшли і ми, та й кажемо, що ми такі собі хлопці з України і чи пропустять нас через кордон, якщо придбаємо екскурсійні путівки на озеро Ріцу.
- І яка ж у них була реакція – очі на лоба не повилазили? Чесно кажучи, я б побоялася так ризикувати – а якби вас затримали? Це все ж таки кордон!
- Та, ні! Спокійно доволі таки побалакали. Прикордонник - мій ровесник... Ну, що: - Ми вас пропустимо, - каже, - але ж, з того боку абхазькі прикордонники стоять. Як вони відреагують на ваші українські паспорти – ми не знаємо. Буде залежати – з якої ноги зранку встане той, хто буде у вас документи дивитись.
- То ви, в результаті, нічого конкретного і не дізнались? І що, ризикнули?
- Мати, точно, не схотіла ризикувати. І Гену, мого молодшого брата, не пустила. А ми з батьком вирішили ризикнути. Так.., хоча екскурсовод одразу попередив, що гроші за білети, якщо нас висадять на кордоні, ніхто нам не поверне.
- І ви поїхали?
- Ну, а що? Вирішили – як буде, так і буде. Рано вранці сіли у автобус.., - хотів продовжити Олег, але у цей час до них наблизився один з молодих хлопців і запросив Тетяну до танцю. Чи то заінтригувало її продовження історії, чи з якоїсь іншої причини, але Тетяна засмутила хлопця відмовою і запитливо повернула голову до Олега, бажаючи продовження розмови. Олег же, у свою чергу, підбадьорений таким ставленням до себе і невеликою дозою алкоголю, одразу підхопився і собі запросив дівчину потанцювати. І лише коли вони вдвох вийшли до центру невеличкої зали, зі стелі якої звисали жовто-коричневі кулі, що ненастирливо підсвічували приміщення, він продовжив:
- То що, приїхали ми і зупинились, як і минулого разу, за півкілометра від кордону, покинули свій екскурсійний автобус, а далі гуртом пішли пішки повз базар до прикордонників. А там такий турнікет і два довгі поручні до самого мосту, між якими прикордонник запускає по-одному, майже не заглядаючи у паспорти. І ми спокійно пройшли.
- І що, ваші документи теж не дивились.
- Глянули, але не зупиняючи, бо позаду натовп підпирав. Затим ми ланцюжком перетнули міст через Псоу й підійшли до абхазьких прикордонників.
- Дуже хвилювались?
- Та ні. На цю хвилину вже з’явився якийсь азарт. Просто, хотілось побачити, чим ця пригода скінчиться...
У цей час офіціанти почали розносити каву. Олег узяв дві чашки – одну подав Тетяні, а з іншої почав потроху відпивати. Гості, побачивши зміни за столом, одразу підтягнувся з перекуру та від танцювального майданчика. Під каву знову почали піднімати тости, які вже мало хто слухав, тож вони крізь загальний шум звучали десь на другому плані. Тетяну, як дочку ювіляра, на деякий час відволікли розмовами щодо примх погоди, яка спочатку пів літа не дарувала дощу, а затим поливала землю майже щодня. Потім перейшли до політики, підготовки до майбутніх президентських виборів, відносин з Росією, з Європою. Політика, як завжди, настільки затягнула розігрітий алкоголем народ у гарячу суперечку, що увага до Тетяни ослабла і Олегові, нарешті, вдалось знову привернути її увагу до себе та продовжити розповідь.
- То на чому я зупинився?
- Що міст перейшли через річку на кордоні.
- А-а... так. То, значить, підійшли ми до будки, у якій за склом сидів абхазький прикордонник, і подаємо свої українські паспорти. Нас при цьому здивувало те, що його це зовсім не здивувало. З незворушним виразом на обличчі взяв він наші документи, подивився на фото і прізвища, а потім почав перегортати листки якогось великого розміру журналу зі списками, ніби перевіряючи, чи нема у цих списках наших прізвищ. Я так думаю, що то був журнал з персонами нон-грата до в’їзду в Абхазію. Закінчивши гортати журнал, він із задоволеним виразом на обличчі повернув нам документи і крикнув крізь скло: "Наступний". Ми, нарешті, оговтались і зрозуміли, що нас пропустили.
- І що ви тієї миті відчули?
- Чесно кажучи – невелику розгубленість. Настільки, що, коли вийшли на площу біля мосту, переповнену автобусами, то мало не загубилися від своєї групи. А вона, тим часом, уже сідала в мікроавтобус з гідом-абхазкою, яка, тільки-но ми рушили, з мосту в кар’єр почала наповнювати наші голови своїм баченням історії грузино-абхазьких відносин та звертати дорогою нашу увагу на кожен будинок, подзьобаний осколками від снарядів.
- І що, всю дорогу лише про це була й мова? – трохи розчаровано вимовила Тетяна.
- Та, ні! Лишень ми відвернули від узбережжя і заглибились у гірські ущелини, як вся увага перемикнулась на навколишні мальовничі краєвиди. Дорога пролягала уздовж річки між зеленими горами, які щохвилини ставали все вищими. Шум річки підсилювався між горами. І на фоні цієї величної природи ми виглядали такими маленькими її дітьми...
Олег захоплено продовжував свою розповідь, а Тетяна з жалем відчула, що вечір уже добігає кінця – деякі гості потихеньку почали прощатись і просуватись до виходу. Ще кілька хвилин і їхню розмову перервуть батьки, а так не хотілось... І не те, щоб цей хлопець їй так уже сподобався, а скоріш за все, привернув увагу як цікавий співрозмовник. Хотілось і самій розповісти щось із свого життя, але навряд чи колись найближчим часом видасться нагода їм ще раз так зустрітись за таких невимушених обставин, щоб можна було трохи розслабитись, не думаючи тверезим і розсудливим розумом про всілякі умовності і правила поведінки. І дійсно, лише подумала вона про це, як до Олега підійшов його батько, щоб іти додому. Нічого не залишалось, як попрощатись. І цієї миті Олег раптом стиха запропонував їй ще раз зустрітись. Для Тетяни першою природною дівочою реакцією було – галантно відмовитись. Вона зопалу мало не зробила це, але Олег глянув їй у обличчя і, мабуть, прочитав на ньому відповідь раніше, ніж Тетяна її вимовила вголос, одразу зорієнтувався і швидко додав:
- Ні, ти не подумай – я просто хотів би розповісти свою пригоду до кінця. Сподіваюсь, що для тебе це було б цікаво.
- Не знаю.., можливо. У мене, чесно кажучи, зараз дуже напружений графік: підготовка до захисту диплома. Ну, може якось зателефонуєте, як буде бажання.
- Обов’язково! Ловлю на слові, - хитрувато усміхнувся Олег і пішов наздоганяти своїх.
Кафе знаходилось за три квартали від будинку, де мешкали Стернові, тож, провівши гостей, вони пішки неспішно повертались додому. Хоча кожен дорогою думав про своє, але крізь втому після напруженого дня на обличчі у всіх трьох проглядалось задоволення від успішного завершення гарно і без зривів проведеного заходу. Нарешті, Ольга перервала мовчання і вирішила перевірити, чи всі поділяють її думку:
- Мені здається, всі залишились задоволеними. Як ти думаєш?
- Так... Нібито, все пройшло нормально. - відірвавшись від своїх думок, поволі вимовив Валентин. - Утомився трохи. А як ти?
- Ой! Мені зараз лише одного хочеться: скоріш дійти додому, роздягнутись і – у ліжко.
- А я б перед сном ще чаю гарячого попила... з вишневим варенням, - мрійливо озвалась Тетяна, що йшла трохи позаду.
- Ти що, у кафе не напилась і не наїлась? – здивовано озирнулась до дочки Ольга. - Скільки було напоїв, кави...
- Та хіба їй до цього було? Вона ж увесь вечір з Сергієвим сином про щось воркувала. Дивись, ще голову тобі закрутить цей Олежик. А, між іншим, у нього дівчина є. Не знаю, наскільки у них усе там серйозно, але вони вже третій рік зустрічаються.
- А звідки ти про це знаєш? – більше дочки захвилювалась Ольга.
- Знаю. І це не плітки. Мені Сергій сказав.
- Хм! Мене це зовсім не обходить, - з удаваною незворушністю почала відбиватись Тетяна, - це його особисті справи. Ми сьогодні просто цікаво поговорили. І я йому жодного приводу не давала, щоб він мені "голову крутив", як ти кажеш. Так що – не треба!..
- А про що ж ви тоді перешіптувались, коли прощались? Упевнена, що він тобі побачення призначав. Скажеш – не так? Може ще й номер телефону попросив?
- Ну, при бажанні, номер телефону і так можна взнати, - згадав свою молодість Валентин.
- Так, особливо у тебе досвід у цьому великий. Можеш поділитись. Не звертай уваги, доню! Скажи, то про що ви домовлялись?
- Та-а... так. Конкретно – ні про що. Хоча, дійсно, Олег пропонував зустрітися. Але ж, у мене зараз усі думки про захист диплома. Про які побачення може йти розмова?
- Дійсно, доню. Тобі зараз ні про що не треба думати, окрім захисту. А тим більше – про хлопців.
- Так, так. Я розумію це.., - поспішила заспокоїти батьків Тетяна, однак, усю дорогу додому і півночі, доки не заснула, не могла відволіктись від згадок про розмову з Олегом на вечорі, раз-по-раз повертаючись до одних і тих ще фраз, поглядів і рухів.
***
Неважко здогадатись, що аналогічна розмова відбулась того вечора і у Олега вдома. Однак, наслідки цієї розмови були трохи інші. Як тільки мати довідалась, що Олег увесь вечір провів біля дочки Валентина, одразу розпочався ретельний допит, а затим довга і нудна агітація проти цього "нікому не потрібного знайомства". І хоч як не заспокоював Олег свою матір, та вирішила на всяк випадок поділитись цією інформацією з шефом, з розрахунку на те, що той перекаже все дочці. Напряму дзвонити Аліні, все ж, не наважилась. Стосунки у них були не те, щоб неприязні, але й не дружні: чи знала Аліна щось, чи жіноча інтуїція спрацьовувала, та відчувала Жанна якусь негативну енергію, що виходила від Аліни кожного разу, коли їм доводилось зустрітись. Особливо Жанна цим не переймалась – головне було досягти своєї мети і увійти в сім’ю Ходарчуків на правах своячки, а все інше вже другорядне. Як то кажуть, "стерпиться – злюбиться". А наразі, хай отримає від батька інформацію – може вона її схвилює. І нехай не думає, що Олег біля неї завжди буде приклеєний ходити і нікуди не дінеться. Коли побачить, що може втратити його, то й цінувати більше стане.
У понеділок зранку Жанна не могла дочекатись Ігоря Семеновича, а він, як на зло, десь затримувався. Нарешті, об одинадцятій таки з’явився з дипломатом у одній руці і шапкою у другій. На ходу привітався, кинувши: - За п’ять хвилин заходь з паперами.
Швиденько зібравши папку зі стосом документів на підпис та кореспонденцією, Жанна прочинила подвійні двері і пройшла до кабінету.
- Ігоре Семеновичу, можна? – промовила автоматично і, не чекаючи на відповідь, рішуче пішла доріжкою до столу шефа.
- Так, Жанночко, проходь. Гарно виглядаєш, - теж автоматично випалив Ігор Семенович, майже не піднявши від столу заклопотане обличчя з рожевими щоками, що ще не відійшли від швидкої ходи.
- Дякую. Ось я Вам документи на розгляд підготувала. Сьогодні багато.
- От, ну ти диви! Як на зло, сьогодні й без цього клопоту вистачає! Доведеться частину паперів на завтра відкласти.
- Може кави приготувати? – спробувала хоч так трохи відволікти шефа від справ Жанна.
- М-м... добре, - не відриваючись промимрив Ігор Семенович і знову опинився між рядків тексту. Коли через кілька хвилин Жанна принесла каву і поставила її на стіл, то зрозуміла, що не тільки розмови не вийде, а й кава застигне не випитою.
Та, коли вже виходила з кабінету, навздогін почула:
- Жанно, ти ж не забула, сьогодні ввечері їдемо на засідання міського комітету?
Дійсно, за власними клопотами мало і не забула. Щоправда, попередні рази бували випадки, коли Ігор Семенович посилався на свою зайнятість і пропускав засідання. Тоді Жанні, скріпивши серце, доводилося холодними темними вечорами їхати після роботи переповненим міським транспортом через усе місто на чергові збори і "відбувати номер", висиджувати кілька годин у оточенні інших членів міського комітету партії, створюючи на обличчі вираз страшенної зацікавленості тим, що відбувається, та мріяти про те, щоб швидше опинитись вдома і втамувати позиви голодного шлунку.
Сьогодні ж, судячи з усього, Ігор вирішив на збори поїхати. Та воно й не дивно – вже за кілька місяців почнеться підготовка до президентських виборів, у країні можуть статися значні зміни. За таких обставин не буде зайвим якомога більше "світитися" і намагатись проявляти активність при будь-якій нагоді.
Коли у кінці дня вони вдвох вийшли з будинку і попрямували до машини, Жанна вирішила не відкладати розмову і поговорити дорогою. Та Ігор Семенович мабуть уже встиг трохи відволіктись від денних клопотів та розслабитись. Жанна це одразу зрозуміла, як це бувало й раніше, судячи з того, що сів той не на переднє сидіння, а примостився біля неї на задньому. У вечірніх сутінках салону разом з диханням Ігоря, що прихилився до неї, долітав ледь відчутний запах коньяку. Жанна знала, що у шефа в кабінеті був невеличкий бар, до якого той часто у кінці дня заглядав, аби трохи зняти стресове напруження, що накопичувалось з ранку. Тож не дуже була здивована, коли й цього разу він одразу обійняв її однією рукою за плечі, а іншою почав щось невтомно відшукувати між оголених колін, ледь прикритих спідницею. Одначе Жанна сьогодні була не у настрої, бо голова була зайнята трохи іншими думками, тому спочатку хихикнула, як від лоскоту, а затим несміливо, так щоб не образити, почала пручатись і пошепки виказувати незадоволення:
- Ігоре!.. Семеновичу, н-ну що Ви, їй богу! Не треба... зараз.
- А коли іще, Жанночко? – у тон їй лоскотно зашепотів у вухо Ігор, майстерними рухами вивертаючись від жіночої руки, щоб вернути свою у попереднє місце. – Останніми днями така запарка, що навіть нема часу тобі увагу приділити. Може у наступні вихідні знайдеш якийсь привід піти з дому хоч на півдня? Знову знімемо квартирку на кілька годин, га?
- Ну, не знаю.., - напівсумніваючись, напівділовито вимовила Жанна, притулившись до Ігоря і відпустивши його руку. – Важко так одразу... щось придумати правдоподібне. Але... може таки й надумаю... Та-ак.., - продовжила, вимовляючи останні слова вже з пристрасним придихом. Про те, що хотіла поговорити стосовно сина, звісно, вже забула, доки їхали у машині.
На збори приїхали трохи з запізненням, тож одразу розійшлись: Ігор пішов до президії, а Жанна, трохи нахилившись, попрямувала до вільного місця у п’ятому ряду. За заведеним порядком спочатку обговорювалась політична ситуація у країні, підготовка до чергових виборів, до найближчих партійних акцій, завдання партійної організації. Що цікаво, Жанна згадувала свою комсомольську молодість, збори комсомольської організації в інституті і на роботі – все було те ж саме. Хоча, можливо, в інших організаціях і інших партіях було так само. Можливо й не придумаєш чогось іншого, то ж, не треба ремствувати... Краще подумати про те як "засвітитись", не пропустити вигідний для цього момент. Жанна відчула, що такий момент настав, коли дискусія дійшла до мовних питань – це була її улюблена тема. Одразу метнула уверх руку і, отримавши схвальний жест від головуючого, вискочила до трибуни:
- Панове! Я закликаю вас – боротьба за нашу українську мову повинна стати одним із головних завдань нашої парторганізації, всієї партії. Треба щось робити, бо вже з усіх боків іде просто якась навала мови сусідньої держави, що заполонила усі сфери нашого життя. Саме через мову іде намагання відновити імперію і якщо ми щоденно, щохвилини не будемо боротись та переконувати, то на незалежності нашої України можна буде поставити крапку. І у першу чергу треба починати з самих себе. От подивіться: тут у залі всі розмовляють рідною мовою, а вийдіть після зборів до коридору і прислухайтесь – тут і там російська мова звучить. Куди ж це годиться? Яке лицемірство! Я б за таке з партії виключала! А з іншого боку, увімкнеш телевізор – там російська, зайдеш до книгарні – одні російські книжки, на вулиці, на роботі – те ж саме. Як не піддатись спокусі? А піддаватись не можна – борімося, борімося і ще раз – борімося!
Жанна випалила цю завчену тираду на єдиному подиху, швидко кілька раз глибоко вдихнула та видихнула повітря і розпашілим від хвилювання обличчям оглянула залу, очікуючи на реакцію присутніх. Ветерани відреагували, мовчки хитаючи головами, ніби розуміючи, що одними закликами нічого радикально не зміниш. Президія і голова відгукнулись схвально, але коротко, поспішаючи продовжити обговорення інших питань. І лише молодь, відчуваючи за собою значну частину провини за російськомовне збочення, почала довго гомоніти і виправдовуватись, що це не вони і що більше не будуть.
Повертатись на місце Жанна не поспішала і дочекалась, доки голова не сказав, що вона може сісти. Від того, що зуміла на деякий час привернути до себе загальну увагу, відчула потужний заряд енергії і позитивних емоцій, зберігши їх до кінця вечора.
Вміння у потрібний момент подати себе у гарному світлі і „попіаритись” не один раз допомагало їй у житті. Жанна згадала, як уперше з подивом дізналась, що її шеф займає одну з керівних посад у міському комітеті Партії народного добробуту. Спочатку подумала, навіщо йому, бізнесмену, та й лізти у політику, особливо зважаючи на перебування цієї партії в опозиції до влади. Згадувала, скільки у неї було сімейних негараздів із-за тої клятої політики та перебування чоловіка у цій самій партії. Та, коли дізналась, що саме завдяки своїй партійній посаді Ігор став депутатом міськради та значно розширив свій бізнес, то різко змінила своє ставлення до партійних справ. Треба було і собі знаходити тепле місце під сонцем, тож Жанна вирішила не втрачати часу і самій зануритись у плідну партійну діяльність. Ідеологічні міркування за таких обставин її мало переймали, тож питання вибору партії, до якої долучитись, стояло на порядку денному не більше п’яти хвилин. Щоправда, приклад Сергія у тому, як просуватись партійними східцями, явно не підходив Жанні за взірець. - Що з того, - міркувала вона тоді, - що він уже ветеран партії, починав з нуля? А чого встиг за ці роки досягти? Ну, став помічником народного депутата, перейшов працювати до Комітету, то й що? Що він з цього має, окрім зайвого клопоту? Ні, треба знаходити інші шляхи! Навіщо переповзати зі сходинки на сходинку, якщо ліфт є? А ліфт цей називається – Ігор Семенович. Щоправда, він про це ще не здогадується. Треба стати для нього своєю людиною. Людиною необхідною, без якої він не зможе обійтись. Вірною помічницею у всіх справах, а якщо треба, то і коханкою, що ж! Тоді він зробить задля мене все, що я попрошу.
І дійсно, Жанна за досить короткий час зуміла перекласти на свої плечі значну частину як партійних, так і депутатських клопотів Ігоря. При першій ліпшій нагоді намагалась засвітити себе серед партійної громади та стати „своєю людиною” у депутатських кулуарах. З іншого боку, Ігор настільки перевантажувався всіма справами, що до кінця дня був уже ніяким, тож не надто надокучав їй у задоволенні потреб у інтимних втіхах. Та й цього було достатньо, щоб Жанна могла скористатись хвилинами близькості і випросити собі все, що їй заманеться. Сергієві вона деякий час не наважувалась зізнатись, що вони стали однопартійцями. Просто, не могла уявити, якою буде його реакція і як зможе йому таку свою метаморфозу пояснити. І все ж, коли на наступних виборах, завдяки організаційним і фінансовим можливостям Ігоря, Жанні вдалося стати депутатом районної ради, довелось відкрити перед чоловіком свої карти. – Ну й дивні ж ці чоловіки, - знов пригадала ті дні, - чому вони не можуть виокремити найважливіше у тій інформації, яку їм даси? Замість того, щоб приємно здивуватись і порадуватись за мене, що я стала депутатом, замість того, щоб подумати, як з користю для сім’ї використати таку нагоду, Сергій раптом почав обурюватись тим, що у мене у партійному квитку дата вступу виявилась більш ранньою, ніж у нього. Ну що за дурість – хіба це найважливіше? Ще можна було б зрозуміти, якби це була чиясь інша дружина, а то ж, твоїй коханій жінці, з якою багато років ділився всім, що маєш, вдалось домогтися такого успіху – стати депутатом, тож просто порадуйся разом з нею! Ні, треба було обов’язково випендритися, причому, явно із чистих заздрощів. Жаба заїла! Усе ж, ці ранні патріоти-романтики якісь не пристосовані до реалій життя, літають у хмарах своїх мрій про райську країну – Україну, замість того, щоб спробувати спочатку побудувати хоча б невеличкий рай у межах власної сім’ї...
Коли по закінченні зборів народ почав розходитися, Жанна раптом згадала, про що хотіла розповісти Ігорю. Тож, щоб ще раз чимось не відволіктись, одразу перейшла до справи, лишень сіли до машини.
- Ігоре Семеновичу! Давайте серйозно поговоримо.
- Так? Ти мене інтригуєш.
- Ні, справді. Я про дітей наших хотіла поговорити.
- А що про них говорити? Думаю, вони і без нас, самі розберуться у своїх почуттях.
- Воно-то, так... Але... Ви ж знаєте, як я ставлюсь до Вашої Аліночки, і мені хотілося б... ну, щоб у них з Олегом усе склалось добре.
- Послухай, Жанночко! – Ігор знову обійняв і подивився блудливим поглядом у очі, що блищали з темряви салону. - Ну, не вантаж ти мене зараз! У мене зараз голова вже і так чавунна. Розслабся! Все буде нормально!
- А от я не можу бути такою впевненою. У житті всяке буває... От і позавчора.
- І що ж таке сталось позавчора? - не змінював насмішкуватого тону Ігор.
- У мого Сергія на роботі товариш є. Так собі, нібито, нічого із себе не являє, але, мабуть усе ж, не такий простий. Кілька років тому про нього всі газети писали. Та Ви, напевне, чули – у нього, нібито, син виявився від покійної принцеси Маргарити.
- Так, чув я про це. Якась скандальна історія. Але я, поки що, ніяк не зв’яжу це з нашими дітьми.
- Зачекайте, зараз поясню. Так от, чесно кажучи, я мало вірю у ту історію з Валентином, другом Сергія. У самої принцеси вже не спитаєш, від кого у неї син. А сказати можна все. Це ж її батько так сказав. Може то так треба було, щоб прикрити якусь іншу тайну, а Валентинові гарно заплатили за цю вигадку. Та фіг з ним – не за це зараз мова! Позавчора цей Валентин відзначав своє п'ятдесятиріччя. Звісно, нашу сім’ю запросив. Я не пішла – що я там загубила? А Сергій, мало того, що сам пішов, так і Олега потягнув. Знала б – не пускала...
- А ну, ну! Що там таке сталось?
- Що сталось? А те, що у цього Валентина дочка, здається Тетяною звати – вже на виданні дівиця. Так от, ця Тетяна, наскільки я зрозуміла зі слів Сергія, явно поклала око на мого Олега: посадовила біля себе його за столом і весь вечір його не відпускала, мізки запудрювала, нахаба! Я боюся, як би це не мало продовження...
- Та-а-а! Молодому хлопцю на такому вечорі, та ще й після двох-трьох чарочок гріх не позалицятись до гарної дівчини. Хіба ми не такими були у його віці? На ранок, коли прокинешся на тверезу голову, то іноді просто соромно і смішно стає, коли згадаєш, чого накоїв і чого намолов язиком напередодні. То пусте!
- Якби ж то так! Не до чарочок йому було! Я ж бачила, який він повернувся додому. Ні-і.., не було там чарочок – там інше було. Як собі знаєте, а я б на Вашому місці дочці, все ж, сигнальчика закинула у вухо, що суперниця у неї може з’явитись. Звісно.., якщо її це хоч трохи хвилює.
- Та хвилює, хвилює! Не ображайся! Але мою дружину хвилює ще більше. Ти ж знаєш – вона зовсім не у захваті від стосунків Олега з Аліною. У Ніни зовсім інші плани, і якщо до неї дійде інформація про те, що у Олега, можливо, з’явилось нове захоплення... Ти розумієш? Це ж їй як мед на душу!
- Хм! Не розумію, чим її мій Олег не влаштовує?
- А чим тебе та дівчина, Тетяна не влаштовує? Мабуть, вважаєш, що вона твоєму синові не пара. То так само і моя дружина вважає. А-а! Не бери близько до серця! Особисто я вважаю, що молоді самі розберуться – що й до чого.
- Але й ми трохи допомогти можемо. Все ж, ніби між іншим, могли б натякнути Аліні про те, що Вам "випадково" стало відомо.
- Натякну, - погодився Ігор задля того, щоб не затягувати далі цю безплідну суперечку, та все ж, у душі залишився трохи зачепленим тим, що ця жіночка намагається отримати над ним надто багато влади як для сексетарки... – А втім.., - подумав уже за хвилину, - ця "ягідка" і у свої сорок п’ять знає ціну своїм принадам і вміло цим користується...
Вдома Ігореві підвезло: дружина вже спала, Аліну ж застав майже сонною у кріслі перед телевізором з пультом у руці. Програми на екрані змінювали одна одну, спалахуючи раз-по-раз у темряві кімнати феєричними відблисками, і незрозуміло було, осмислено вона тисне на кнопку пульта чи вже у напівсні. На журнальному столику біля крісла виднілась відкрита коробка з шоколадними цукерками та недопита чашка якогось напою.
- Аліно! – неголосно кликнув дочку, і по тому, як вона різко здригнулася, зрозумів, що навряд чи Аліна бачила щось на екрані. – Чого ти мучишся у кріслі? Ішла б відпочивати.
- А я не хочу ще спати, я телевізор дивлюсь.
- Бачив я, як ти дивишся! Упевнений, що не зможеш переповісти, на якому каналі і що угледіла.
- Тату, у тебе якісь неприємності на роботі?
- Та ні, нічого... Послухай, доню, а як у тебе відносини з Олегом? Ви ще зустрічаєтесь, чи вже ні?
- Стосунки? Як і раніше... А що таке сталось? Чого ти раптом цим зацікавився?
- Та так... дійшла до мене випадково одна чутка. Словом, не знаю, правда це чи плітка, та мені розповіли, що Олег позавчора був з батьком на одній вечірці, де виявляв увагу до однієї молодої особи. Чи вона до нього виявляла увагу, не знаю... Але, нібито, вони весь вечір провели разом. Більше нічого не можу сказати. Може нічого там і не було, з мухи слона зробили, але, якщо тебе це цікавить, то можеш перевірити.
- А звідки ти про це дізнався? Хто тобі сказав?
- Ну, ти розумієш – я ж іще не знаю, правда це чи ні. Мені б не хотілось, щоб цю людину потім звинувачували у поширенні пліток. Скажімо так: "сорока на хвості принесла".
- Щось ти приховуєш! Ну, нічого... Дізнаюсь, що там було. А якщо було, то він за цим дуже пожалкує. Я нікому не дозволю так до себе ставитись! А тій дівці теж урок дам як на чуже добро зазіхати – забуде не тільки його адресу, а й свою!
- Аліно, ти що?! Не вистачало мені ще криміналу!
- Не турбуйся! Я дівчинка законослухняна і з міліцією сваритись не збираюсь.
- Ти б краще більше стежила за своєю фігурою і менше налягала на солодощі. Ти дивишся хоч іноді на себе у дзеркало? Банан у шоколаді! Тебе ж розносити ушир починає! З такими успіхами ще рік-другий і ти не лише Олега, а і, взагалі, нікого біля себе не зможеш утримати!
- Ой! Ну, скільки можна уже? Я знаю, зна-ю! Зарок собі дала – цей тиждень останній, а з наступного понеділка переходжу на дієту.
- Так ти ж, здається, на тому тижні це казала?
- Казала... І вже збиралась, так. Але потім... у гороскопі прочитала, що Козерогам на цьому тижні не рекомендовано іти на різкі зміни у своєму житті.
- Що т-ти кажеш? – на обличчі у батька з’явилась посмішка. - А з наступного тижня Козерогам, випадково, не рекомендуються водні процедури у басейні?
- Ні, щось басейн мене не дуже приваблює... Вже краще теніс.
- Кажи, кажи! Балачки все це. Хіба я тебе не знаю?.. Добре, іди, лягай спати! Добраніч!
Батько вийшов з кімнати. Аліна вимкнула телевізор і у кімнаті запанувала темрява. Кілька хвилин дивилась у нікуди, перетравлюючи отриману інформацію, доки з нічного мороку почали проступати сірі контури кімнати, і лише потім пішла у ліжко.
ID:
484454
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.03.2014 04:00:00
© дата внесення змiн: 09.03.2014 04:00:00
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
