Приходжу до тебе, кидаю телефон на стіл. Разом з ним кидаю все і всіх і, добряче розбігшись, скачу в ту чорну діру посеред кімнати.
— Тримай мене за руку! Міцно!Чуєш?! Тягни мене глибше.
Як би я не знала тебе,я б ніколи не подумала, що ти такий ніжний. Як би ти не був зараз такий ніжний,я б ніколи тебе, по-справжньому, не взнала.
— Що ми будемо там робити?
— Те, чого ти не робила раніше.
І там ми могли б бути разом. Я була б відомою поетессою, він — художником. У нього була б своя майстерня, де б він трахав натурщиць, а у мене — кабінет, де я б про це писала. Та ми, на жаль, чи то на щастя, народилися не там. І не тоді. І не для того.
— Як я можу спати в тебе і без тебе?
Ніхто, ніколи не торкався до мене так. Ніхто, ніколи не торкався так ні до кого в жодному з світів. Ніхто до тебе і ніхто після тебе. Ніхто. Ніколи. Тьху, тьху,тьху.
— Яка ти вчителька? Ти учениця. — Шепоче. Всміхається. Я так думаю,бо в чорній дірі дуже темно і я не можу його бачити, лишень відчувати. Його можна тільки відчувати. І тільки, коли дихаєш з ним в одному ритмі.
Приходжу до тебе, кидаю телефон на стіл. Я поза зоною дії мережі. Поза зоною дії цього світу. Я в тобі. Ти в мені. Ми в ліжку. Цього б ніколи не сталося, як би...Цього ніколи і не станеться, хіба що...
— Ми стільки років жили без цього, проживем іще стільки ж.
— Вибач.
А помер він узимку. На похороні грала якась така дивна пісня, не пам’ятаю. І падав сніг. Все,як він і хотів. Я тоді навіть не плакала. Бо нащо? Тепер він назавжди зможе лишитися у чорній дірі, чекаючи на мене. Прийшла після похоронної процесії і все йому, нарешті, розповіла. Як хотіла поцілувати його тверезою. Як вночі думала про нього, сидячи на своєму ліжкові. Як безмежно сильно хотіла з ним кохатися. І як ніколи його не кохала.
