Вже цятками рудими на каштанах
Осіння позолота зайнялась,
Печаль холодна непомітно тане,-
Моя ж душа у мандри подалась.
Їй навздогін у безгоміння кличу:
- Агов, моя невтішна, повернись…
І знов дивуюсь: ти добро лиш зичиш,
З тобою ж так негідно повелись.
Та скоро зазиміє світанково
І забіліє у душі нова пора,
Брунькується оте весняне слово,
Як зблиск новий сталевого пера.
