Земля злетіла з власної орбіти,
В обіймах Сонця, зваблена в полон
Пекельних променів, вона хотіла жити
І чути кров, що била в шибки скронь.
Така беззахисна, наївна і тендітна,
Мов вишні молодої перший цвіт,
В палких цілунках Сонця вмить осліпла,
Їй за поводиря став зореліт.
Блакитна панна ця тонула в лаві:
У лаві зрад, убивства і брехні.
Де брату брат плете сітки лукаві,
Де чесні люди - то немов чумні.
І стала панна криком лебединим,
І крила простягла в Молочний Шлях,
Розтало шепотом: "Молися до загину,
Допоки жар не зникне на устах,
Допоки серце з правдою у такт,
Допоки сонце спалить рештки болю,
Допоки зорі не укажуть знак,
Що наступила справжня, довгожданна воля".
Чудовий патріотичний вірш! 
Гарно! 
