Моя прадавня, бідна Україно,
В віках стражденна батьківська земля.
Люблю тебе всім серцем до загину,
Як мати любить в горі немовля.
Тебе віками нищили і рвали,
Синів найкращих гнали у Сибір.
Собачі діти вдома ґвалтували,
Щоб ти жила біді наперекір.
Схилю в зажурі голову й заплачу,
Сльоза скупая котиться з очей.
Змахну її рукою нетерплячу.
Нехай в Москві не тішиться пігмей.
Збіжить лиха, прокотиться година,
Розплата гряне, громом перед ним.
Ми ж ні за що, не станем на коліна.
І не впадем в ході ні перед ким!
когда стоишь на коленках...
можно услышать как шумит грунтовая речка под ногами..коленями услышать..а в ней вода..
которая поит всех...
Доброй вам осени...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Українці - незборима нація і ми це довели. Наш народ терплячий, але коли терпіння виливається за край, ми перетворюємось на ураган. Щирий патріотичний вірш!
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00