В серці спалах, а в очах пекучий біль,
Ти не віриш, а даремно, бо це я повір!
Я ступаю тихо, плачуть солов’ї,
Я несу лихо – у своїй душі.
Там живе воно зі мною більше сотні літ
Розмовляю я з собою і ламаю цвіт.
На рожевих гілках нищу я життя,
А тепер, людино, черга йде твоя.
Боляче не буде, може трохи, так і знай
Всі мені дороги простеля печаль.
Горе ходить поруч з нею, є ще заздрість
Жадібність, злоба.
Знаю, добре – це все тобі знайомо
Мої діти спокушали вас не раз,
А ви, люди, сліпо виконували мій наказ
І не думали про небо, про просторії степи
Ви впустили мене в своє серце…
Навіки.
