Давай, кохана, ми помовчимо,
Вже забагато й так наговорили.
Навіщо один одного вчимо,
І врешті-решт нічого не навчили.
Раніше ми обходились без слів…
Щоби про все на світі розказати
Я погляд твій ловив і розумів,
Ти так очима вміла промовляти…
Не дотик слів, а думки, по очах,
Я бачив світ, сприймав його крізь тебе,
Адже лише не тільки по ночах
Для спілкування слів було не треба.
Що сталося і що змінило нас,
Невже буденність нас так полонила?
А може врешті вже настав той час,
Що треба просто розпростати крила.
Давай, кохана, станем на крило,
Ми ще не розучилися літати.
Прожити треба так щоб не було
Нам ні про що з тобою жалкувати.
21.12.2014 р.
Не буду заперечувати. 
Буває інколи..... 
