Автор: Мирослава Савелій
Рідна, рідна хата, батьківський поріг,
На порозі ненька виглядає...
Посрібнились коси сивиною, наче сніг,
Свого сина, доньку із даля чекає.
Пахнуть в хаті рута, материнка й м’ята
І калина, наче наречена, під вікном.
Вже втомились день-у-день чекати
Батько, мати своїх діток за вікном.
Ностальгія кличе все додому,
Поспішають діти у село своє;
Бо в селі своєму чарівному -
Згадують дитинство зоряне, ясне.
Тихо плине річка, золотий потік,
Наче синя стрічка, вздовж якої новий світ.
Пам’ятають діти нічки зоряні ясні,
Як учила мати їх співать пісні.
І як батько вчив їх майструвати,
Перші, ті гарячі, мозолі,
Як привчав малих дітей любити
Землю рано-вранці, навесні.
Батько, мати і такі уже давно дорослі діти -
Дружнє, щире коло за старим столом.
Знову будуть, будуть разом жити -
Там, на пагорбі, далеко за селом...
