Сотні листів яких не дописали...
З солоденьким вином на пахучих пшеничних полях..
Ті зірки, що на небі давно позгасали...
На самісіньких трасах, і у наших словах..
Світло міст, що видніється нам із балкону..
Гріють спогади нас ще із тих вечорів..
Й жоден день не замінить ніколи свободу...
Його б ніхто змінити й незумів...
Вечірнє озеро. Над ним лише чайки
Які кричать про хвилі що прекрасне
А потім, всі збиваються у галасливі зграйки..
Й чекають дня..і сонячної ласки..
І в цю коротку і погожу днину..
Коли засне усе під шепіт моря...
Ми пригадаєм день...і навіть ще й годину..
Зустрінем сонце й не зазнаєм горя..
Цей день подарує землі квітучість..
А нам лиш гарних, яскравих моментів..
Яка нетерпляча ця неминучість..
Не обійтись і без тих синтементів..
Й мовчазний незнайомець-супутник ласкавий..
Не залишив нам жодної звістки..
Життя наше - суцільне, і довге й лукаве..
Ми в ньому запалені іскри..
(Із Щоденника)
