Ти знаєш, а я тебе кохала ...
Коли ти зраджував мені,
коли кохався з іншою...
А я чекала.
І вірила тобі - твоїм словам.
І вірила в надійливе майбутнє,
але все сталось,
чого чекати було слід -
зібрав ти речі, зали́шивши ключі,
пішов у вічність спогадів і віри.
Тобі готує інша вранішній сніданок.
Чекає, марить зустріччю з тобою.
А ти, як завжди, затримавсь на роботі -
і це все знову день у день...
Вона готує вранішній сніданок,
але, мабуть, вже не тобі.
І знову спакована валіза...
Але не ти, а вже вона
тобі її налаштувала.
Готуй ти сам собі сніданки.
Проси пожити у чергової коханки,
але терпець урветься всім...
Й залишиться твоя валіза на дорозі,
де черги із коханок зникнуть вмить.
А ти дивись -
бо сила чоловіча розтрачена впустую
несе в собі розрушення і гнів,
і марево розстане,
що будеш вічно ти таким .
Там сила лише на початку ,
а далі наступає мить,
що мозок зносити лиш будеш
своїм довбанням ревнощів і слів.
Життя велике і величне,
розставить все на вірнії міста.
Хто, де, із ким провів своє минуле,
хто, де, із ким зустріне майбуття́.
Не маю злості - лише смуток
за витрачений час,
за втрачену любов ...
Лише у памяті та згадка,
що мрії не здійснились,
що знову чистий лист...
Але все сталося, як сталось -
по переду життя,
яке навчило бути лиш собою,
не граючи з щасливим майбуття́м ...
Людмила Яблонська.
30.04.2015 р.
