під ногами тріскалася чорна земля.
" ні!...
стій!..
не йди туди!..."
і вперше, крізь марення,
окликнула тебе на ім'я.
німотою крик з грудей випера
і розноситься безпорадною тишею.
прокинулась.
згасли міста вечірні вогні.
вікно роз'їдає вранішня імла
і несе прохолодою світанка у червні.
я тебе неодмінно зустріну,
поцілую рубців твоїх візерунок
не зіштовхнемось в столиці-
не судився від долі дарунок.
коли згасне останніх зірок серпанок
присягаюсь, що чекатиму на тебе
уві сні десь під ранок.
