Чомусь не склалося у мене з російською.
Ніби не була росіянофобом. Ніби розмовляла нею час від часу – однак і в школі, й у вузі – не склалося. От хоча б згадується така історія із студентських років.
… Висить коротка, напружена ніч. Ранкові промені концентрують нервозність у холоді рук. І знову йдеш щоденною стежкою. Навіть потік авто не розвіює того страху невідомості. Але й не заважає налаштуватися. Готовність №1!
Та для нього ти – складова людського навозу №920448 (автоматично скопіює – і все). Секундна увага (Слушаю) не в силі затриматися у похітливому погляді давно заземлених очей, схованих від світу за товстезними скельцями, крізь каламуть яких проглядає широка спина. Трохи згорблена. Велика. Стомлена. І кожна наступна хвилина знесилює ще більше, від чого ще більше байдужіє безмірно байдуже обличчя. Зморщене, аж синє.
Я раптом згадую його. Весняний тихий вечір. Із вікна переповненого трамваю ми вражено спостерігали, як двоє п’яних ходили до вітру прямо на яскравий квітник. Несподівано в одному з них упізнали цю спину - викладача російської мови…
Та продовжую відповідь.
Він встає, підходить до вікна. Повертається. П’є воду. Потім ще. Дивиться на годинник. Знову п’є.
Відповідаю на наступне питання.
О, як повільно йде час. Його вкрай виснажило моє інтонаційно неправильне мовлення. І вода скінчилась. І настрій зіпсувався.
Раптом двері прочинилися і впустили довгого носа. Яка несподіванка! Це той, другий. Мабуть, теж професор. Привітно показує: пора…
І життя знову набуває сенсу. Губи ворушаться, відчуваючи майже матеріальний смак холодного пива. Розмову закінчено. Рука малює щось у заліковій.
- Стійте, не треба, ще ж одне питання.
- Какіе вопроси? Радуйтесь, девушка.
- У мене ж самі п’ятірки…
Спина розправилась і зникла.
А от ставлення до мови (і причому тут вона?) лишилось.
