Я люблю його голос як оголошення надзвичайного стану,
Коли шкіра - то поле битви людей-мурах.
Треба кожей той звук по молекулах як небесну манну
Збирати й ховати у пазуху. То нови́й мій фах.
Нащо бути філологом, якщо можна просто слухати
Рі́зкі спади й градації, п'ятдесят відтінків тембру.
Ні, не сірого. Кольорового. Слухай, ти
Випадково голосом вийняв кілька ребер.
Тут багато нот, які він не зможе ого́втати.
Тут є безліч відлунь, що сховались у дірах скронь.
Я люблю його голос, він мене любить зводити
В тиху безвість бе́зуму, де не чутно як б'ється скло.
Я кричу! Я уламок, я крихта у цілім просторі,
Що вривається раптом в залізне крещендо дощу.
Я волаю, волію, цей голос так зводить з розуму...
Я стихаю, благаю, шепочу, мовчу...
