дракари снів причалюють до даху,
ундіни гріються на скелях димарів,
ти, жінко, що не знаєш й каплі страху,
між сосен рам гуляєш до зорі
і місяць-вигин - то жертовне лезо,
нордична в ночі почорніла кров,
і хмар розпатланих пекучий безум
говорять правдою рунічних мов
і ти вслухаєшся у ритм знайомий,
у неприручену сумлінням первину,
у те, утрачене і незникоме,
як згадка про колишню вітчизну
ступаєш шрамом - памяті розломом,
лягаєш в центрі тріщин у собі,
і муки людства зачиняєш в колі,
хоч кажеш потім: "це приверзлось в сні"
та вічно ти під розуму корою,
тримаєш кола - межі світові,
і хоч муркочеш кішкою прудкою,
струми течуть крізь тебе силові
та зранку знову тулишся до серця,
шумиш грайливо - ніжний океан,
в тобі, здається, наше все безсмертя,
з тобою кожен кріпне, як титан
23.01.2015
