|
- ти куди? - кинула сусідка по кімнаті, якій насправді зовсім нецікаво куди, на скільки і чому я йду.
- скоро повернусь, - кидаю я зовсім незмістовну відповідь, зачиняючи двері, і додаю собі під ніс, - а може й ні.
грудень вже не тримається календаря, хоча, якби хоч щось трималось того бісового календаря, то у світі давно запанувала систематика: 1 грудня - сніг, кінець лютого - немає снігу. а коли помирати? якби смерть кожної людини була прикріплена до календаря, то що тоді? на цій думці мене перебив кондуктор.
- ваш квиток, будь ласка. - це був дуже замучений, але добрий на вигляд чоловік. типу тих людей, яких хочеться зупинити на вулиці і сказати \"мені погано, вислухайте\", або тих, що хочеться зустрічати у поїздах, говорити з ними крізь ніч, міста, тунелі і розвилини у коліях, а потім прощатись і ніколи більше не бачитись.
я трохи порилась у кишенях, в яких постійно купа сміття, як і в моїй голові (а може це якось та й пов\'язано), та нарешті знайшла цей чортів квиток. не хотіла, щоб втомлений дядько кондуктор розізлився, наче я хочу його обдурити і вискочити на наступній зупинці. адже їхати мені ще трохи залишилось, хоча я не знаю куди їду. можливо, на площу, можливо на окраїну, а може взагалі вийти і розвернути свої думки до вокзалу? що мене тут тримає? хто на мене тут чекає? ніхто не дізнається навіть, якщо я покінчу життя згідно з календарем 26 грудня. в навушниках placebo - bosco, на душі шкребуть кішки, величезні такі через невідомо що. завжди так, це ж я.
та ні, все ж на площу. люди, веселощі та метушня заспокоюють моє внутрішнє незадоволення чи то собою, чи то ситуацією що склалась (а що саме за ситуація склалась?). банально, я не люблю людей, та коли потрібно втекти від себе, звертаюсь до їхньої присутності, брешу собі, забиваюсь в кут підсвідомості і розв\'язую не ті задачі.
вуличні музиканти тут, як завжди, додають лампової атмосфери в холодний, хоч і без характерного для цієї пори снігу, вечір. \"я могла б сидіти біля них вічність\" - подумалось, витягла навушники і почула знов ж таки placebo. все зійшлось до них сьогоднішнього вечора. виконавці так щиро лили з себе \"meds\", що ця пісня дійсно стала ліками для моєї душі, яка шукала для себе щось. у львові ж лавочки одна одній до спини стоять, от я і сіла позаду музикантів, мені не потрібно було їх бачити. я вирішила залишитись тут до кінця і вислухати всю їх програму, іншого вигадувати не було сил.
попри всі веселі пісні, які лунали далі, я думала про дуже погані речі. про те, що для мене щастя - вічне очікування чогось чи непомічання цього чогось у невеликих порціях щодня, докоряючи собі, що я пропускаю щось важливе?
- дівчино, вам не холодно тут? - почула я хриплий, низький, але приємний для вух баритон. подумала, \"тут\" , де саме тут?
- залежно, що ви розумієте під знаходженням тут. тут - на лавочці чи на цьому світі? як би дивно не прозвучало, але на цій лавці сьогодні мені тепліше, ніж на світі вже повних сімнадцять років. - наступним я подумала, що навколо стало пусто, музикантів не чути, а цей молодий хлопець, що звертається, дуже знайомий моїй пам\'яті.
- і що вас зігріває на цій лавці? - з трохи самовдоволеною посмішкою, ніби знаючи, що я відповім, запитав він.
- зігрівало. куди поділись музиканти? - я почала згадувати...
- так ось вони, - показав помахом руки хлопець.
і я згадала, все від самого початку згадала - насправді незацікавлена сусідка сказала не \"ти куди?\", а на добраніч і, що кожна людина, яка з\'являється у наших снах, бачилась нам колись наяву. а того молодого хлопця я бачила вчора з гітарою в руках на головній площі львова. то був мій музикант, який зігрівав мене уві сні.
ID:
682688
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.08.2016 15:50:51
© дата внесення змiн: 09.08.2016 20:51:44
автор: Олена Борисенко
Вкажіть причину вашої скарги
|