У зелених шорохах, поцілунках росами,
По наузах-мороках роскидала косами,
Босоніж стежиною у моху в урочище.
Дряпає ожиною ліс, мов кіт, муркочучи,
Обіймає гілками, в коси заплітається.
Скаче серце білкою – боги в нім кохаються.
Плетево прадавнєє той любові вишите
П’янким різнотравіям: на грудях – щоб втішити
В час-годину смутную; на руках – для захисту,
Щоб вони безпутної не творили напасті.
Стежкою замшілою крок за кроком стелиться
В землю дерев милую, край, де Божич селиться.
І в зіницях, зяючих чорним Мари волосом,
Пломінь спопеляючий заіскриться колосом,
Заспіває шепотом вітер вгорі кронами,
Душу сповнить трепетом сміх у вухах дзвонами.
То Полісся радує, що дитя вернулося.
Ліс шумить. Ліс згадує те, що не забулося.
Те, що не забудеться. Що в наузах-мороках.
Лиш ступай. І збудеться. У зелених шорохах…
