Що буде з нами, знаю наперед:
Спочатку ти вмиратимеш від хоті,
Вуста – нектар, слова – тягучий мед,
Тремтітимеш, немов літак на зльоті.
Коли від жару ланки ланцюга
Розплавляться сльозами золотими
І пристрасті гріховної нуга
Судинами захоплено тектиме,
Про все забудеш чи зведеш бар’єр
Між тим, що є, і тим, що має бути,
Мелодіями здиблених флоєр
Запрагнеш всі розлоги осягнути.
Нестримна повінь змиє перепон –
Мене на дно потягнеш за собою,
В намулі, без ікон і заборон,
Натішишся люботою двобою.
Тоді немов прокинешся від сну:
«Пробач, але не вільний я кохати!»
Тож істину цитую прописну:
Не можеш, то не варто й починати.
Все саме так і є 
Люблю твою відверту поезію 
