|
(оповідання №2)
(Із циклу «ВОНА-ВІН-ВОНО І ТІ, ХТО ЗВИНУВАЧУЮТЬ БОГА.
ПОЧИНАЙМО ІЗ СЕБЕ!»)
ВОНА ЗНОВУ СТОЯЛА І, ЯК І ЗАВЖДИ, ПОКИ ЩО, В ПОВНОМУ МОВЧАННІ, ПРИГЛЯДАЛАСЯ ДО ВСІХ, ЯКІ АБО КРАДЬКОМА СПОГЛЯДАЛИ ОДИН ОДНОГО, АБО Ж, ТЕПЕР ВЖЕ (бо час інший), БАЙДУЖЕ ВОДЯЧИ ПАЛЬЦЯМИ ПО ЕКРАНАХ ТЕЛЕФОНІВ, ПІДПИРАЛИ СТІНУ.
Он, на самому її початку, стоїть літня жіночка, яка своїм виглядом зразу ставить всі крапки над «і», випереджаючи навіть спроби запитань чи, не дай Боже, претензій.
Її капелюшок-«ноцник» натягнутий над самими очима, з під якого виколючувався такий погляд, що той, хто хоча б на мить зустрічався з ним, одразу відводив очі в другий бік.
Гаряча помада палала та старечих вустах «стопом», закриваючи присутнім і так не відкриті роти, бо хто захоче добровільно зачепити таку, готову до бою, досвідчену «амазонку»?
А вона, наче навмисне, зачіпала поглядом кожного, хто стояв після неї, прискіпливо вимацуючи.
Сьогодні їй це можна! Нині вона перша! Чого їй це коштувало знала лише вона і такий же старий кіт Мацько, котрий ліниво залишився лежати на не застеленому ліжку від п'ятої ранку.
Жінка в «ноцнику» показово глянула на годинник. До відкриття залишалося десять хвилин. А отже, вона ще мала весь час світу, аби зчіпитися з будь ким в словесній сутичці. Для чого? А хоча б тому, щоби виплеснути залишки вчорашньої злості, які так і не змогла вилити на голову молодшої за неї «кози», яка виявилася спритнішою на думки та потік фраз.
Отож, зробила крок вбік, обрала «жертву» і пішла в атаку, порушивши тишу…
Двері відчинилися.
Всі зразу ж стихли. «Ноцник» теж дав задню, бо от-от і зайде в той кабінет. А там пожаліється на усіх, яка вона нещасна і «покинута» всім світом!
На порозі стояла тоненька, мов стебелинка, дівчина і тоненьким писклявим голосом, привітавшить, назвала прізвище.
Як виявилося, воно не відповідало паспортним даним «ноцника». Ой! Що там почалося, краще не описувати, бо що з того, що носій оголошеного прізвища інвалід і мав повне право на позачерговість?!
Чоловік таки зайшов, бо знайшлися люди, які відстояли його право на першість…
ВОНА ПРОДОВЖУВАЛА СПОСТЕРІГАТИ ТО ЗАКИПАЮЧИ, ТО ОТРИМУЮЧИ ХОЛОДНИЙ ДУШ ВІД СЛІВ ЧИ ВЧИНКІВ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ СОРОМЛЯЧИСЬ АНІ СЕБЕ, АНІ ПРИСУТНІХ, ПРОЯВЛЯЛИ ВСЮ СВОЮ ПІДГНИЛКУВАТУ СУТНІСТЬ. ЧОМУСЬ, КОЛИ ЛЮДИ ГУРТУЮТЬСЯ В ТАКУ ЖИВУ ПОСЛІДОВНУ ФОРМУ, НІКОЛИ НЕ МАЮТЬ ВИТРИМКИ, ТАКТУ. ВТРАЧАЮТЬ ВИХОВАНІСТЬ, ЗАГУБИВШИСЬ У ВЛАСНИХ ЕМОЦІЯХ.
— Пробачте, а чи могли б ви помінятися зі мною місцем, бо я вже запізнююся на роботу? Лише на одне місце — несміливо промовила молода жінка, благально дивлячись в очі літньому чоловікові, який стояв перед нею, опираючись на дерев’яну палицю з ґумовим наконечником.
— І як ви це собі уявляєте, молода особо? За мить до входу я маю вам поступитися? Хоча…Добре. Йдіть ви, а я вже після. Мені й так нікуди спішити. Ще б лише нога не боліла, то було б чудово. — Дідусь переступив з ноги на ногу і, витримавши осудливо-розуміючий погляд людей, дозволив тій жінці прошмигнути в двері зі спритністю газелі.
Вийшовши з кабінету після прийому, жінка, яка так «запізнювалася», віднайшла в мобільному номер подруги і набрала її, сповістивши, що вже можуть зустрітися в кав’ярні.
Дудусь потім їх там і побачив, коли через годину, повільно проходив повз велике вікно закладу. У кожному його кроці проглядався великий біль та великі зусилля рухатися. А ще защемило під серцем, після побаченого. Але хто то помічав?..
ВОНА ВЖЕ ЦЬОГО ТЕЖ НЕ БАЧИЛА, АЛЕ ЩЕ ТАМ, В КОРИДОРІ, ВІДЧУЛА ЗАПАХ ЛУКАВОСТІ ТА ХИТРОЩІВ В ТОЙ МОМЕНТ, КОЛИ ПРОЗВУЧАЛО ОТЕ ПРОХАННЯ. ТОЙ ГОЛОС, НАЧЕ РОЗМ’ЯКЛЕ МАСЛО, ЛЯГАВ НА СОВІСТЬ. І БУЛА ЦЯ СЛИЗЬКІСТЬ ВСЮДИ. І ЗАВЖДИ. А ВІД ЇЇ ДАВНОСТІ В ПОВІТРІ ДАВНО СТОЯВ СОПУХ ПОКОЛІНЬ. ЗМІНЮВАЛИСЯ ЛИШЕ ДЕКОРАЦІЇ ТА АКТОРИ.
…Коридором йшов молодий чоловік і вітався до кожного присутнього. Складалося враження, що він знав усіх. Люди відповідали на його привітання, бо робив він це невимушено і з посмішкою на обличчі, залишаючи в кожному, на мить, якусь невидиму теплоту і радість.
— О! Привіт, друже! А ти що тут стовбичиш? Теж на прийом? — Запитав у одного з присутніх, який виявився його давнім знайомим.
— Та як бачиш. Вже втретє повертаюся. Таке маю «щастя». — І чоловік здвигнув плечима.
— Та чого так кажеш? — промовив веселун. — Щасливчик ти! Навіть сам не розумієш який, а ти так безпричинно нарікаєш! Бо хіба ж це нещастя?
— А ти сам посуди. Вчора не вистачило номерків. Сьогодні прийшов зранку.
Переді мною було п’ятеро. Думав до обіду справлюся. Але де ж там! Трьох провели, а двоє самі влізли «поперед батька», мотивуючи тим, що «лише запитатись».
— А далі? Не кажи, що наблизалася година обідньої перерви і…
— Так,так! Переді мною закрили двері саме з такими словами! — Вигукнув чоловік, умисно підвищуючи голос, аби його почули всі присутні. — Але тепер я вже нікого не пропущу!
Через дві години веселун виходив із кабінету. В коридорі всі запитально глянули на нього, бо пробув він там аж тридцять хвилин.
— Що ж ви так довго, пане? — знервовано запитала жінка, яка стояла через одного. — Вже всьо?
— Йой, пані, та що ви таке кажете? Най Бог боронить! — Веселун і в цій ситуації не зраджував своєму позитиву. — «Всьо» буде вже «там» — і чоловік красномовно підніс вказівний палець до неба. — А ви чого така люта? Така файна панєнка, а така злосна! — Невгавав молодий чоловік, простуючи до виходу.
Через три роки веселуна не стало, а «нещасний «щасливчик»» був у нього на похороні…
ВОНА ЛЮТУВАЛА. НУ ЧОМУ ТАК? ЧОМУ ПРАВДА ЗАВЖДИ МАЄ СТРАЖДАТИ? ЧОМУ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ ТАК ВІЛЬНО СЕБЕ ПОЧУВАЄ І ПОВОДИТЬ? ЧОМУ ЇЇ ПІДТРИМУЮТЬ МОВЧАННЯМ ЧИ ЗАТЕРТИМИ ДВОМА СЛОВАМИ «ТА НАЙ…»? А КОЛИ ХТОСЬ І ЗНАХОДИТЬ В СОБІ СМІЛИВІСТЬ «СТАТИ В СТІЙКУ», ТО З НЬОГО ЩЕ Й ВИННОГО ЗРОБЛЯТЬ!?
…Через півгодини приміщення мають закрити, а біля прилавка така велика кількість людей і ведуть вони себе так, що вже годі в них їх й розпізнати. Геть здичавіли.
Ще лише годину тому всі були, як і належить — культурні, виважені, стримані та ввічливі. Спілкувалися, навіть, через «перепрошую» і «будь ласка». А що ж їх, отих гарно одягнених і взутих, із модними зачісками й макіяжем красунь перетворило на жалюгідних істот, які готові за пару чеської біжутерії порвати одна на одній одяг, чи вискубти клубок волосся?
Де і яким чином стирається та межа, коли ввічливі слова перетворюються на суцільну брудну лайку? І із-за чого? За пари блискучих кульчиків? За банки горошку чи буханець хліба? За квиток в кіно чи дефіцитне взуття? За.., за.., за…
ВОНА, ВІЧНО ВТОМЛЕНА І ДАВНО СИВА, ЯК І ЗАВЖДИ, НАМАГАЛАСЯ ПРИГАДАТИ КОЛИ НАРОДИЛАСЯ І ХТО ЇЇ ПОРОДИВ, ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ? АДЖЕ НІЧОГО ЦЬОГО НЕ ЗНАЛА І НЕ МАЛА В КОГО ЗАПИТАТИ, БО ВСІ, БУДУЧИ В НІЙ, НІКОЛИ НЕЮ НЕ ЦІКАВИЛИСЯ, НЕ ПЕРЕЙМАЛСЯ.
КОЖЕН САМ ЗА СЕБЕ. СОБІ. ДЛЯ СЕБЕ. А ВОНА СТРАЖДАЛА ВІД ЦІЄЇ НЕВІДОМОСТІ Й БЕЗСИЛЛЯ, БО, ВІДКОЛИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЄ, ВІДТОДІ Й ФОРМУЄТЬСЯ, ПЕРЕРОСТАЮЧИ ІЗ ПОВНОГО МОВЧАННЯ У ВЕЛИКИЙ ЕМОЦІЙНИЙ ВАЛ НЕГАТИВУ.
РІДКО КОЛИ ВСЕ ОБХОДИЛОСЬ І ОБХОДИТЬСЯ СПОКІЙНО. ЦЕ, ХІБА ЩО, У «ТЕПЛИХ КРАЯХ», ДЕ ВОНА ТЕЖ Є, АЛЕ В БІЛЬШ ЦИВІЛІЗОВАНІЙ ФОРМІ. НАВІТЬ НА АВТОБУСНИХ, ТРАМВАЙНИХ ЗУПИНКАХ І ПЕРОНАХ.
А ТУТ, ДЕ радянщина СТІЛЬКИ ДЕСЯТИЛІТЬ «ЗАМОРОЖУВАЛА» ВСЕ ЛЮДСЬКЕ, ЩЕ ТРЕБА ДОБРЕ «ПРОГРІВАТИСЯ», АБИ ЗРОЗУМІТИ, ЩО НАВІТЬ В ЧЕРЗІ ЛЮДИ МАЮТЬ ЗАЛИШАТИСЯ ЛЮДЬМИ.
Марія Дребіт (Голодрига)
12.04.2025 Португалія
малюнок авторки в ші
ID:
1037743
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.04.2025 19:44:54
© дата внесення змiн: 14.04.2025 19:44:54
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
