Це хобі, чи це стан душі?
Не знати звідки, мабуть з неба,
На тебе сиплються вірші,
Бо є душі у них потреба.
Словами б’ють, неначе дощ,
І пестять душу, омивають,
Це ритуал небесних прощ,
Коли словами розпинають.
Коли у скронях стукотить
І біль чужий, мов свій відчуєш,
Як вічність видається мить,
За гріх чужий себе ґвалтуєш.
Коли пропалюють наскрізь,
Лунають криком із грудей…
Мовчи! Не пхайся і не лізь, –
Натомість чую від людей…
19.01.2017 р.
А це одразу видно по віршах! І одразу видно, що не кожен! В кожній справі (професії, хобі) є люди люди поціловані Богом, тобто є майстри і є ремісники. Адже для щоденного вжитку і ширпотреб потрібний....
Пробачте, що я так недолуго поміняла місцями причину і наслідок. Мала на увазі: мабуть той, хто відчуває подібне, не може не писати. Сама маю вірші на подібну тему.
Ну навіщо вибачатись! Я емоційно Вас зрозумів .... Та тільки в своїх роздумах пішов вже трохи далі. Нікому ж не заборонено писати віші, як і садити картоплю... Тільки не всі можуть похвалитися гарним урожаєм. Як і не кожного року він буває гарним, так і не кожний віш має бути шедевром.... Таке життя...