Нас вбивають снаряди і міни,
А ще більше байдужість людська,
Та зневіра у долю країни
І натура хохляцька така.
Нас вбиває покірність, терплячість,
Що здається не має межі.
І що з того, що ми не ледачі,
Коли ми в своїй хаті чужі.
Тому їдуть у пошуках долі,
У чужі та далекі світи.
Тож, натомість стремління до волі,
Дехто мріє напхать животи.
Та у цьому самі завинили,
Бо впустили у дім ворогів,
Зкацапілих хохлів наплодили,
Відвернулись від своїх богів.
Відцуралися рідної мови,
Шанувати не стали батьків,
Віддали до російської школи
На поталу своїх малюків.
І отримали в третім коліні
Яничарів на рідній землі.
Тому злидні ми маємо нині
Та нікчемних вождів на чолі.
Нам нав’язують кляту двомовність,
Що вже стало підґрунтям війни.
І жертовність одних, це по суті
Є спокута двомовних вини.
Тому годі терпіти, мовчати,
Пора вже розправити спину!
Нам потрібно навчитись вбивати,
А не гинути за Україну!
27.07.2017 р.
Ви праві, Мирославе. Не в образу російськомовним, нціональну гідність українця підносить в першу чергу мова. Гарний і правильний вірш по суті, хоча форму треба удосконалювати.Не ображайтесь.
А может просто отделить "Щиру Україну" от Новороссии, у которой другая история, культура и этнические корни? Раз "свидомые" не могут жить с ней в одной стране?
Одесса, твои таланты,
Веселье твое сожгли...
На улицах оккупанты -
Злобные рогули.
А ось і приклад цього про що я пишу! Воно українською вже не заговорить бо Україну ненавидить,аж сичить.... Але до цього воно ще й сцикливе - ні справжнього імені, ні міста проживання, ні фотографії... Тому цей викид жовчінавіть нема чого коментувати, Одразу в ЧС! Там в мене вже цілий зоопарк і будевельника, щоб його замурувати, якраз і не хватало.