Остання ніч в моїм селі,
Ця незабутня рана,
Зі мною завжди, сплю чи ні,
У пам'яті прощання.
Батьки чекали. Молодий!
Ми всі в стодолі спали,
Вже ж вісімнадцять, не малий,
Додому йшов, світало.
Нас забирали на війну,
Батьки усі в тривозі,
А нам то що! Нам не до сну!
Ми воїни в дорозі!
Пращайте мамо! Я вернусь
Ось тільки ворог згине,
За Україну поборюсь,
I випростаєм спину!
Ридає мати... Боже мій,
Ой ,сину мій, єдиний,
Чекай, хвилиночку постій,
Ллє сльози ,як перлини.
До батька йду, обіймів жду,
Він глянув, відвернувся,
Махнув рукою! В відчипну?
Я з болю похитнувся.
Гуде машина, час пливе,
Не можу більш чекати,
Скоріш, скоріш, водій реве,
Вже мусим відїжджати!
Прошу в думках, ну обернись!
Нехай хоч раз ще гляну.
Ні слова з уст. Чого ж тремтиш?
Стояв і якось в'янув.
Не знав тоді- шептав прощай,
Ховав від мене сльози,
Які стікали мов ручай,
Не показав! Не може.
Казав завжди що -плач то гній!
Це боягузів звичка,
-Ти будь як дуб ,не будь гнучкий,
Ти батька син, не гичка!
Твоє коріння, гордий рід,
Уріс він твердо в землю,
Ти бережи його як слід,
Щоб не прорвало греблю!
Ось так і бачу батька я,
Стрункий, у гордій позі,
Пекуча, згублена сльоза,
Захована в порозі!
ID:
760561
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 15.11.2017 16:57:44
© дата внесення змiн: 17.11.2017 13:20:33
автор: горлиця
Вкажіть причину вашої скарги
|
