І знову дорога веде в нікуди.
І подруга-ніч мене зустрічає,
Сідає в вагон і веде балачки,
Про те, як їй тяжко на світі буває.
В неволі думок я, мабуть, не засну.
І подруга- ніч мене не відпусте,
В той край де я бачу весну.
Ще й безсоння наді мною повисне.
А я полину в уяві до тебе,
Де руки твої пригортають так ніжно до себе.
І спогадів нам давно вже не треба,
Бо ти- моє Щастя, ти- моє Небо!
