Йому було всього лиш вісімнадцять…
Гарний, юний, ще в душі дитина.
Йому б ще жити, та війна страшна ця
Молодим поклала в домовину.
Ридає над труною гірко мати,
Від горя почорніла аж уся:
«Коханий сину, милий мій солдате,
Не віриться, що вже тебе нема…
Ти тут лежиш, заплющив міцно очі,
Й, здається, ніби щойно лиш заснув.
Невже це правда? Вірити не хочу.
У мене ти один-єдиний був.
Вже не обнімеш більше ніжно неньку,
Не розігрієш теплом своїх рук.
Тужить-рветься материнське серденько, -
Краще б я, а не ти, лежала тут.
Сину мій, соколику вічно юний.
Тобі б ще жити, жити і жити!
На кого покинув неньку старую?
Куди тепер мені притулитись?
Я мріяла, молилася щоденно,
Що прийде день й закінчиться війна.
Одружишся й щасливо заживемо,
Лелека принесе внуча-маля.
Та мрії всі умить розбила куля,
А з ними щастя і радість мою.
Лишилась одинока, мов зозуля.
Прощай синочку. Стрінемось в раю».
19.07.2017
Руслана Ставнічук (с)
