Я сільською дорогою йду,
Довга тінь на обочину пада.
Вечір чари шепоче в левадах,
Жовті очі ховає в саду.
Тут прогрес на колесах снує,
В нього мертво поблискують більма.
При дорозі розсілася відьма,
Ніби в ступі вогонь продає.
Розпустилася довга коса,
Простяглася на пів-України,
І стікає в зелені долини
Сивиною залізна роса.
Зблизька гляну - подумати сміх!
Де ж та відьма? Це ж тітка Федора.
Каже: - Хочу продать помідори,
Слава богу, вродило на всіх.
В місто їхати - ноги не ті...
Про здоров'я сусідки питаю.
Як і грошей здоров'я немає,
Тільки фікси ще ті, золоті.
- Скоро буде, - кажу, - покупець,
Он машин скільки суне до міста.
Посміхнулася тітка імлисто,
І на тім нашій стрічі кінець.
Тінь густішає, далі веде.
Угорі, в многоликій безодні
Хтось з очима, що схожі на зорі,
Срібну нитку на землю пряде.
Вечір чари навколо снує,
Я оглянувся - тітки не видно.
Нахилилась над ступою відьма,
Свій бісівський вогонь продає!