Добігав день до кінця – холодний, пахмурний, темний…
Він ніби уповільнив крок, злорадно поглядав, мабуть хотів ще лишиться, аби продовжити гіркий смуток очікування.
Вже сіло сонце, хоч сьогодні його взагалі не було видно – ні на синьоокому небі, ні в самотній душі.
Чи то принишк, чи десь забіг, пустуючи, невгамовний вітер.
Далеко з поля, ніби боячись, чи соромлячись, а чи просто, не поспішаючи, підступав він – такий очікуваний, теплий, синій, як Твої очі…. вечір. Він завжди, коли сутінки ніжно і жагуче обіймали все навкруг, коли на небо вискакували яскраві голубі зірки, де ліниво погойдувався золотим човником Місяць, приходив зі своїм таємничим –
«Я вже є…».
А разом з ним приходила тиха і нескінченна, як думка, ніжна і красива, як пісня,- розмова, що ніби вміла циганка виляла в усі боки, - то обнадійливо, то грайливо, то жартома, то сумовито, чи з гіркувато - полинним присмаком, чи солодко – медовим трунком.
І все те разом, мов міцне, неперевершеного ґатунку, полотно, виткане невблаганною долею,- слалося рівно і гладенько на душу і на серце, ніжно вплітаючи голубі мрії і високі надії в єдиний безкінечний потік життя.
А сьогодні… було все по – іншому.
Сьогодні … вечір, просто не прийшов…
19.02.2019 р