День почався невдало. Геть невдало... Купідон Митрофан забув одягнути лінзи. У такий день! Про фірмовий подвійний постріл - дві стріли одночасно у два серця - можна було забути. Або сподіватися лише на диво. А працювати треба - як не крути! Повертатися по лінзи не випадало - краєчок ранкового, допитливого як мале дитя, весняного сонця уже виповзав поволеньки з-за горизонту. Купідон Митрофан вкинув до рота подушечку полуничної жуйки. Обережно намацав босою ногою виступ найближчого карнизу і зійшов з хмарини. Неквапом перемістився на дах, вигнав двох обурених голубів і втупився у бланк замовлення на пласкому екрані, що був вмонтований просто у долоню... Екран мерехтів іменами і зображннями. Десь внизу прогуркотів перший трамвай. Місто прокидалося і безліч звуків сповнювали його. Але без лінз годі розгледіти щось, а надто крихітні пульсуючі точки - серця-мішені. Майже безнадійна справа... Купідон Митрофан дістав арбалет, вийняв дві тонесенькі золочені стіли із шкіряного сагайдака з надписом " Кохання з першого погляду" і вистрілив навмання. А потім ще раз. І ще раз. Кудись туди - у метушливий мурашник...
Семен Миколайович мріяв стати далекобійником. Ота мандрівна романтика прокинулась у ньому відколи він уперше побачив гігантську вантажівку - потужного велетня, під колесами якого вібрували спини найширших доріг всенького світу... Втім, став Семен Миколайович водієм трамвая. Трамвай йому дістався передпенсійного віку - маразматичний, облуплений, металевий старичок з явними ознаками трамвайного Альцгеймера, бо частенько глохнув і ламався, забуваючи як то воно - їхати рейками. Кабінка водія була крихітна, пахла машинним мастилом та старечою безпорадністю. Маршрут був нехитрим: догори від кінцевої, через міст, потім двадцять чотири зупинки, кружляючи вулицями і знову - кінцева. Однаковісінькі дні. Ось і цей ранок почався як завжди. На кінцевій зупинці Семен Миколайович в стомільйонний раз спостерігав, як заходять пасажири. Роздратовано прислухався до клацання шаблезубих дореволюційних компостерів і зловтішно благав появи контролера на свіженькі голови перших пасажирів. Врешті трамвай чхнув, кахикнув, затремтів, закрив дверцята і рушив. Трамвайна колія весело виблискувала під сонячними променями, але куди їй було до омріяних далеких, широких непізнаних світових магістралей! На вулиці Св. Матфея сонце раптом сліпучо вдарило прямісінько у лобове скло. Семен Миколайович рвучко натиснув на гальма, бо одне сонячне променятко прокралося просто до серця і вкололо - гостро і солодко. Запах мастила перетворився на аромат полуниць... Семен Миколайович на мить заплющив очі. А коли розплющив - просто онімів від краси... Яка витонченість ліній! Яка вишукана форма кожного виступу і кожного важеля... Яка потужність і покірність водночас!
Це був найкращий трамвай на світі! Його трамвай! Найкрасивіший! Найрідніший! Серце Семена Миколайовича тьохкало несамовито й він зовсім не зважав на гвалт і крики обурених переляканих пасажирів десь там, за дверцятами найзручнішої у світі кабінки, просякнутої ароматом полуниць. Якби Семен Миколайович володів здатністю бачити сьомий вимір, то запримітив би ще одну дивну річ: у металевому двигуні - серці трамвая - стирчала тонесенька, як нитка, золотава стріла, а з кожної іржавої щілинки корпусу намагалися прорости підсніжники.
Трамвай був переповнений. Авжеж. Година пік. Владислава стиснули з усіх боків. Праворуч вовтузилась невеличка білява пенсіонерка, ліворуч - огрядна пані у хутряній шапці. Знизу хтось уперто проштовхував поміж людськими ногами якусь монолітну і монументальну торбу. Зверху у полі зору Владислава стирчала борідка юного баскетболіста. Коло дверей у самому кутку примостилася незграбна дівчина у сірому пальтечку. Поряд на руках у молодої жіночки товкся малюк і намагався лизнути шибу вікна, пхенькаючи. Дотягнутися до шиби було непросто, тому дитя присмокталося до жовтої труби-поруччя. Усе було звично. Майже усі обличчя були знайомі, бо їздили цим трамваєм і о цій годині щодня. Трамвай котився по рейках, мов Ноїв ковчег, де усякої тварі напакувалося по зав'язку. На одному з поворотів старенький трамвай жалібно кувікнув, смикнувся і зупинився. Всередині зчинився переворот і революція. Лікоть жвавої пенсіонерки безжально нокаутував Владислава - студента третього курсу художньої академії.
Одночасно щось тоненько і гостро проштрикнуло його грудну клітку. До аромату сирокопченої ковбси з монументальної торби під ногами домішався аромат полуниць...
Коли Владислав розплющив очі, то зрозумів, що закони земного тяжіння, помножені на інерцію, суттєво перемістили його тіло. Перше, що він побачив, було обличчя некрасивої дівчини у сірому пальтечку. Некрасивої?
Владиславове серце шалено гупало. На дні очей незнайомки, яка ще вмить тому здавалася сірою тінню, вибухнуло дві наднові зірки. Це видовище було настільки захоплюючим, що Владові перехопило подих. За одну мить він побачив безліч речей: пенсіонерка тримала за руку слизького типка, що, вочевидь, намагався поцупити її гаманця. Баскетболіст ворушив губами, підспівуючи гурту в навушниках. Малюк нарешті дотягнувся до шиби і з насолодою лизнув її. Огрядна жіночка у хутряній шапці намагалася проштовхнути монументальну сумку під ногами кудись туди, подалі, вперед... Світ був нереально прекрасний! А найкрасивішою була некрасива дівчина. Зі спини у Влада стирчала тонесенька стріла. А губи незнайомки пахли полуницями.
Алісу дратувало її пальто. Пальто було сіре, як асфальт, але справа була не у кольорі. Та й не у пальті. Справа була в самій Алісі. У її сіро-брунатній душі, схожій на зачинену кімнату. Пів-року тому на одному з тренувань Аліса пошкодила ногу. І так невдало, що залізобетонний вердикт лікарів не залишив жодної щілинки для надії.
Про тренування, які досі були найбільшим сенсом, можна було забути. Аліса намагалася розпочати нове життя: купила щура, вчилася вишивати і влаштувалася працювати охоронцем в одному з найбільших супермаркетів міста. Однак зачинені двері залишались зачиненими. Нитки для вишивання рвалися. Щур дер підстелену газету, ворушив вусами, а коли Аліса випускала його з клітки, біг у найтемніший куток кімнати, залишаючи кавальці і рожеве мерехтіння смішних щурячих п'яток. Ось так вчора накивав п'ятками і дрібний злодюжка, якого Аліса-охоронець запримітила у супермаркеті. Як йому вдалося вислизнути? Рвучко перестрибнув металеву огорожку коло каси, штовхнув Алісу плечем, вхопив візка на колесиках і жбурнув його просто Алісі під ноги... Бігати Алісі було важко. Давалася взнаки доленосна травма... Прозорі двері автоматично відчинилися і випустили молодика на волю. Тільки на підлозі залишилася валятися згублена цукерка. На обгортці було намальоване сердечко. Коли директор супермаркету вчергове запросив усіх охоронців переглянути ще раз зйомку камер відеоспостереження, Аліса довго реготала, пригадавши раптом оте дурнувате сердечко на обгортці… Аж колеги-охоронці боязко переглянулися між собою. Життя не обіцяло нічого хорошого. Сьогодні знову буде невдалий сірий день. Тим паче, що вчорашній злодюжка - невже він?! - щойно зайшов у трамвай. Двері зачинилися. Рушили... Аж раптом гальма заверещали гидко і уїдливо, сонячний зайчик стрибнув салоном, серце тьохнуло мов опівнічний соловей і.... Вагон різко зупинився. На Алісу впав юнак з довгим волоссям і етюдником на довгому шкіряному паскові. Дівчина не чула крику і гвалту. В зачиненій кімнаті її душі раптом рипнули двері... На вустах був смак полуниць. Юнакове серце калатало зовсім близько.
Юрчик був вихованцем інтернату. Щоправда, Юрчиком він називав себе по інерції. В паспорті було чітко зафіксовано - Юрій Петрович Безхатько. Прізвище було влучним як для круглого сироти. Відколи Юрчик залишив інтернат, минуло два місяці. Юрчик жив на горищі аварійного покинутого будинку. Чесно кажучи, читати і писати він умів поганенько. Влаштуватися на роботу не вдавалося. А от пальці мав довгі і гнучкі. Тому витягти гаманець чи поцупити шмат ковбаси для нього було милим ділом. Бо їсти хотілось щодня. А бігати доводилось швидко. Ось і сьогодні у трамваї Юрчик їхав "зайцем". Уважно спостерігав. Ось симпатична пенсіонерка неуважно запхала гаманця до кишені куртки... Хто ж так робить, жіночко? Ось якась величезна торба під ногами. Аромат ковбаси. Нестерпно хочеться їсти. Юрчикові пальці мимоволі просковзнули до кишені неуважної мадам. В ту мить трамвай різко загальмував. Аж з-під коліс хлюпнули сяючі іскри! Аж одна залетіла під благеньку куртку і ,здається, пропалила дірку...
Пенсіонерка Катя міцно вхопила злодія за руку. "Злодій!" - уже відкрила вона рот, щоб закричати. Але кричати почали всі, бо трамвай на повній швидкості раптом різко загальмував. У колотнечі пенсіонерка Катя втім не випустила руки молодика. А коли все за кілька митей втхомирилося, раптом зрозуміла, що посміхається. Впійманий на гарячому юнак був як дві краплі води схожий на далеке-далеке перше кохання тоді ще красуні Каті... Повоєнні часи приморського містечка війнули раптом їз пам'яті спогадом про такий же сонячний весняний день... Вона вперше йде на побачення. ЇЇ обранець - моряк... Набережна. Порт. Гостро і солоно пахне морем. І чомусь - полуницями...
День добігав кінця. Купідон Митрофан підраховував вдалі постріли... Щож. Не все так кепсько:
1. Владислав+Аліса =?
Владислав натхненно малює у кімнаті гуртожитку якусь плутанину товстих і тонких ліній. Щоправда, в їхньому сплетінні все чіткіше проступають Алісині риси обличчя.Десь у своєму орендованому помешканні Аліса вперше за довгий час посміхається, вибирає ім'я щуру і шукає орнамент. Нехай це будуть квіти, якими вишиє сіре пальто. Завтра у молодих людей побачення.
2. Юрчик + панна Катя =?
Пані Катя вгощає Юрчика пиріжками і наливає йому четверту чашку чаю... У молодість не повернутися, але чому не допомогти цьому юнаку, який в силу обставин ледь балансує над прірвою?
3. Семен Миколайович... Ой!
З водієм трамвая купідонові стріли зіграли злий жарт. Поліція даремно намагається зупинити божевільного вагоновода, який замість повернутися в депо, весело ганяє порожнім трамваєм по вечірнім освітленим вулицям, лякаючи перехожих та котів.
А ще у найближчому сквері чорна товста ворона вчить молоденького голуба вити гніздо.
Мабуть, також не зовсім комільфо?
Купідон Митрофан одягнув лінзи звечора. На всякий випадок. І нарешті задрімав
І мене у підмайстри візьміть,будь ласка як не до купідона, то хоча б до себе, надихнуся Вашою прозою і може сама щось створю ( хоча швидше витворю ) надзвичайно написано, мені дуже сподобалося
хочеться до вашого купідона у підмайстри - ой як хочеться хоч одною гідною справою занятися на дорогах вітряних, суєтних своїх!
віват Митрофану, віват Надії! - життя має тривати!
як не до купідона, то хоча б до себе, надихнуся Вашою прозою і може сама щось створю ( хоча швидше витворю 
) надзвичайно написано, мені дуже сподобалося
мені так 
захотілося поставити вам 5-5 
