Після переїзду в Вінницю я зіткнувся з одним явищем, яке не одразу збагнув і не міг собі пояснити. У Вінниці мене багато-хто почали сприймати як єврея. Хтось про це запитував прямо у вічі, а хтось шептався за спиною. Для мене це було не очікувано і вперше в житті. Ніхто мене раніше ні вдома, ні на Тернопільському комбайновому заводі, ні в армії, ні в інституті, так не сприймав.
Пам’ятаю, що я з євреями вперше пересікся в армії, служили разом. Я їх і досі пам’ятаю всіх поіменно, це Гольдін Леонід з Києва, Михайло Бродський з Пітера, Гріша Ісмаїлов з Ташкента, цей взагалі рисами обличчя нагадував узбека. А ще був Соколов Олександр з Мурманська і мені якось не вкладалося в голові, що людина з таким майже героїчним і звучним прізвищем може бути єврейської крові. У кожного свій характер, та стосунки були цілком нормальними і нічого поганого про них сказати не можу. Ще в окремому радіотехнічному центрі, де я проходив службу начальником штабу був майор Ейленкріг. Та мене ніхто в армії за єврея не сприймав. До речі і в інституті теж, в якому я знав лише одного єврея – Петя Розенцвай.
Переїхавши в Вінницю я жив з батьками дружини в їх приватному будинку на масиві приватного сектору, так званій Кореї. Десь через тиждень, йдучи до автобусної зупинки я почав розрізняти обличчя, які зустрічалися кожен ранок і почав вітатися з ними. Я розумів, що це сусіди, а з сусідами прийнято вітатися, так мене виховували. В наступні дні і вони вже теж мене почали вітати отим «здрастьє».
Я не знаю чому, але оте «зрастьє» бісить і досі. Невже важко сказати нормально, – доброго ранку, чи добрий день!
Ні! Натомість тобі кидають оте «здрастьє». У мене воно асоціюється з докором чи незадоволенням, – «здрастьє», як ніби явився! Чи – прийшов, чи ще гірше – вкакався.
Якби там не було, почав вітатися з одним чоловіком кожного ранку, а згодом він до мене і заговорив. Йдучи одного разу до зупинки автобуса, він навмисне зупинився,очікуючи мене. Я підійшов, привіталися. І тут він почав мене розпитувати російською, – ви напевно Степана зять, що я йому і підтвердив.
– А як вас звати, продовжив розпитувати.
– Мирослав, – відповів я.
– А звідки ви приїхали?
– З Тернополя, – відповів я не вдаючись в деталі.
– А де ви працюєте?
– В об’єднанні «Вінницяплодоовочгосп», – відповідаю українською на його російську.
– А ким ви там працюєте?
– Заступником головного бухгалтера.
– А хто ви будете за національність? – Не очікувано запитує він.
– Українець, як хто, – відповідаю йому, хоч і трохи спантеличений цим питанням.
І тут з його вуст лунає фраза, яка все поставила на свої місця і розкрила причину його цікавості, та те, за кого він мене сприйняв, – Прравильно, прравильно, нам євреям так важко жити!
Вже потім я збагнув, що жителі Вінниці, живучи довший час поруч з єврейською спільнотою, навчилися по незначних ознаках ідентифікувати осіб єврейської національності. І так само євреї теж навчилися визначати та розрізняти своїх та чужих. Це не було дискримінацією, це просто була ідентифікація того з ким маєш справу і що визначало тип поведінки. А в мене, до речі, буква «р» звучала ледь м’якше чим потрібно. В інших регіонах на це навіть не звертали уваги, а у Вінниці це одразу викликало питання. Та коли звучало моє ім’я – Мирослав, це давало змогу розсіяти сумнів. Адже погодьтесь, що єврей з ім’ям Мирослав – звучить якось дивно. Та і я євреїв, які б були носіями цього імені, особисто не зустрічав.
І якщо раніше я не дуже любив своє ім’я, адже в дитинстві коли друзі вихвалялися, що коли вони виростуть , то їх будуть називати дядя Міша, Вітя, Коля, а я такої інтерпретації сказати не міг. А ще зменшувально-лагідне моє ім’я звучало як Миросько, Мирось. Хіба це могло подобатись хлопчиську?
Та зовсім іншими барвами заграло моє ім’я після переїзду до Вінниці і я вперше подумки подякував батькам за ім’я Мирослав, адже інші імена і близько не стояли по інформаційності та ідентифікації власника.
Я коли збагнув це все, то не став робити трагедії, а навпаки інколи підігрував тим, хто сприймав мене за єврея, а деколи і сам розігрував своїх колег по телефону, навчившись копіювати розмовну манеру та старанно картавлячи. Сьогодні таких називають пранкерами. А тоді це були просто дружні розіграші, правда інколи досить жорсткі.
Про одну таку ситуацію, що врізалася в пам'ять і хочу розповісти. Якось я повертався з відрядження з Києва, а з Києва в восьмидесяті роки всі поверталися навантажені ковбасними виробами і м’ясом. Цього разу я ще чомусь прихопив пляшку горілки. Мабуть було провидіння.
Моїм сусідом в купе плацкартного вагону був чоловік, років за п’ятдесят. Виявилось, що ми обидва виходимо в Вінниці. Дорога довга, познайомились. Тиснучи мою руку він назвався повним ім’ям та прізвище. Вже не пам’ятаю його імені, а прізвище збереглося в пам’яті – Абарбарчук. І на це була причина!
Як тільки він назвав своє прізвище, я одразу згадав, що наша дільнична лікарка теж носить прізвище Абарбарчук. Прикинувши його вік, і зваживши на досить рідкісне прізвище я для себе зробив висновок, що моя дільнична може бути його дружиною. Тож не проводячи ніякого додаткового зондування, я одразу заявив йому, що в нього чудова дружина – Софа Львовна.
Все ж таки мені здається, що його звали Борис. Тож почувши про Софу, Борис спочатку був ошелешений, та коли я почав розхвалювати який вона чудовий лікар і що вона саме мій дільничний лікар, то заспокоївся. З нагоди такого знайомства гріх було не дістати пляшку. А вже за чаркуванням пішла зовсім інша, довірлива розмова. Зважаючи на різницю в віці я вів себе тактовно, інколи вставляючи в розмову якісь єврейські слова чи інтонації.
Проговоривши багато тем, як раптом мій попутчик перейшов на іврит, з цікавістю очікуючи на мою реакцію. Я одразу збагнув, що він мене приймає за одноплемінника, але має певні сумніви. Та моя реакція була блискавичною на що я йому відповів, – вибачте, та я нашу рідну мову не знаю...
– Як так? – здивовано запитав він, – Яка причина?
Прийшлося швидко знайти пояснення такої ситуації і воно мало бути правдоподібним. З фантазією в мене ніколи проблем не було, тож я почав йому розповідати своє логічне пояснення, на ходу складаючи пазли нехитрого життєвого сюжету.
– Мій батько, – почав я придумувати та викладати нехитру історію, – Одружився на українці, та його батькам не сподобався його вибір і вони не схвалювали його поступок. Ось звідси і історія мого імені. Та сталося так, що він трагічно загинув в аварії. Після цього родичі з його боку від мене відмовилися зовсім , бо не злюбили мою маму. А мама вчила мене тому, що знала – української. Звідки ж вона могла знати іврит. Ось через це його не знаю і я.
Чи це його і справді так зачепила моя, з чистого аркушу придумана історія, чи це трохи вплинула горілка, та чоловік розчулився до сліз. Він довго стискав мою руку і обнімав мене за плечі, що мені аж стало незручно за свою брехню. Потім він мені продиктував свій номер телефону та пару адрес у Вінниці, де за його словами мене приймуть як рідного, нададуть необхідну підтримку, в тому числі і допомогу у вивчені івриту.
Вже потім я ще довго розумував над словами мого співрозмовника і над тим як ця нація старається згуртуватися та надати допомогу і зберегти в своїй орбіті кожного. Мабуть це те, чого так бракує нам, українцям. Якщо єврей досягав якогось високого положення то він одразу підтягав до свого оточення одноплемінників
і їхній згуртованості можна тільки позаздрити. Вони ніколи свого не обізвуть дурнем чи ідіотом, навіть якщо дійсно він таким і є.
Та мене завжди цікавило питання – де їх Батьківщина? Там де вони народилися, чи земля обітована? І це питання породжує ще більше запитань…
10. 02. 2020 р. м. Вінниця
Чудова проза,Мирославе!Після закінчення навчання в педінституті, я 10 років працювала на Вінничині в смт.Браїлів, Жмеринського району. Так от у цьому містечку проживало багато євреїв, були серед них і мої колеги по роботі...Я не знаю яким чином я мала авторитет і серед євреїв. Було зайду на ринок,щось придбати, а там черга,я дивлюсь на годинник і рушаю на роботу, бо ж не встигаю. І тут чую: "Та не йдіть, ми вас без черги пропустимо!" А ще бувало що приводили до мене своїх чад, щоб підготувала їх до вступу в технікум, чи інститут. Я їм кажу,що є ж у нас Петро Мойсейович, теж гарний математик; та вони все ж наполягали, щоб саме я готувала їх до вступу,що їх це задовольняє...
І колоритне,і цікаве, і добрими людьми багате. А ще там є дуже гарний парк, а в ньому озеро, і будинок поміщиці Фон Мек, яка спонсорувала П. І. Чайковського, і він там бував...І хоча в час війни будинок зазнав руйнації, його відремонтували. І нині там протехучилище
Дорогий друже Мирославе, ви дивуєтесь із того які дружні євреі? Ви згадайте Майдан. Які відносини були між нами, Украінцями! На що це вказує, якщо націю згуртувать однією ідеєю, то і украінці будуть дружні. А відносно того, що вони підтримують один одного, то це тому, що вони розкидані по світу і вони в меншості. А уявіть собі які вони будуть дружні після 6 червня 2021 року, коли іх залишиться всього 144 тисячі душ на Землі. Після війни Помсти Господньоі яка,(якщо вірить Святій Бібліі) почнеться 22 квітня 2021 року, а закінчиться 6 червня 2021 року. Коли в Украіні не буде кровопивць-скоробагатьків,( мається на увазі після війни, після 6 червня 2021 року) і украінці будуть дружні. В Бібліі так написано, тоді лев і ягня будуть рядом і лев не буде дерти ягняти. А зараз іде відбір полови й соломи від зерен Господніх, зметою знищення соломи і полови у вогні.Питання вирішиться дуже просто. Будуть знищені (за словами Бібліі, беззаконники, цебто ті хто обдирає простий люд і євреі, іх залишиться по 12 тисч від кожного з дванадцяти колін,цебто всього 144 тисячі на всій Землі).
Ми, виявляється по одних стежках ходили! Колоритне містечко. Я потихеньку втілюю свій задум - занотувати цікаві історії з прожитого... 
Дасть Бог дожити до цього часу.... Готуйся до штрафних санкцій в разі нездійснення пророцтва! 
