Посміхнувся травень при долині
Трохи сумно, але більше ніжно.
Відчинило небо очі сині:
Як навколо зелено і … сніжно!
Плавно огортаючи місцину,
Сипле парашутики кульбаба.
Начебто пухнасту хтось перину
Розтрусив, згубивши пух, незграба.
Все навколо мрійливо застигло,
Навіть вітер стримував свій подих…
Павутинним снігом – плодом стиглим,
Частувала світ сама природа…
І, прикрита пухом, мов вуаллю,
Запишалась зелено долина.
Під прозорою легкою шаллю
На спочинок йшла погожа днина.
Птаство навперейми щебетало
(Вражень бо у кожного аж досить!).
Непомітно сонце запливало
І несло вечірні травам роси.
Лиш лелека велично і владно
Промайнув над сивою красою…
Чи здалась вона йому принадна,
Чи у мудрих думах сам з собою?
Мабуть, розуміє сутність давню:
«Ти був неповторний, свіжий, славний.
Прощавай, жовтокульбабний травню!
Здрастуй новий, «поколінотравний»!
Жовтокульбабно... поколінотравно... неповторносвіжославно - 
