Давно це було! Ой давно. Я тоді під стіл, як то кажуть, пішки ходив. Привезли мене батьки у звичайне українське село, яке сьогодні стало майже безлюдним, і тому у ньому немає ні своєї школи, ні свого магазину, а нещодавно і вода у всіх колодязях зникла. Проте це село ще не зникло з мапи України, воно відчайдушно бореться за своє життя, а знаходиться воно у Козелецькому районі Чернігівської області. Тато та мама привезли мене до мого рідного дядька Федора та до бабусі Параски погостювати. Хата у них була велика трикімнатна, з величезною коморою та верандою, і вона дуже відрізнялася від нашої бетонної, мініатюрної, київської квартири. У сільській хаті стояла чепурна, біла, велика та висока піч, яку навіть літом топили дровами, а між кімнатами була грубка, яку теж топили дровами, але тільки тоді, коли було холодно на дворі. Біля хати росли і яблуні, і груші, і сливи, і малина, і порічка, і смородина - їж, хоч цілий день! У дворі біля хати бігали та кудкудакали чепурні півні та кури, гордовито гоготіли гуси, а у сараї невдоволено рохкали здоровенні свині, та мукала корова, яка чомусь смачно пахла молоком. Двійко симпатичних котиків вже довірливо терлися об мої худенькі ноги і нявчали. Ще біля біленької хати був колодязь з водою, але до колодязя без дорослих мені заборонили підходити. Хата в якій жили мої родичі стояла на краю села і тому з трьох сторін вона продувалася всіма вітрами. Бабуся першим ділом показала мені де ростуть смачні ягоди та солодкі груші, а потім і каже:
- Ось там біля паркану у затінку на цеглі стоять дев’ять вуликів, в них живуть бджоли, вони збирають з квітів мед, чуєш як вони гудуть?
- Чую, - відповів я.
- Тож ти туди не ходи, бо вони можуть тебе покусати.
- Добре, - погодився я, але набравши повні кишені солодких, жовтих груш я зразу пішов до вуликів, для того щоб ближче познайомитися з тим войовничим та кусючим плем’ям бджіл. Проте я близько до бджіл не підходив, роздивлявся на вулики з безпечної, як мені тоді здавалося відстані. Я побачив, як одні бджоли вправно злітали з маленького дерев’яного майданчика, а інші, навантажені медом, безпечно сідали на нього. У бджолиній господі була невелика тиснява біля вузенького входу до вулика, але здалеку їхнє життя виглядало доволі привабливим і навіть сподобалося мені. Ніхто ними не керував, ніхто їх не підганяв, але незважаючи на це, робота у бджіл аж кипіла.
- Ти головне руками не махай, якщо якась бджола підлетить до твого обличчя і не тікай від неї, все рівно дожене - почув я за своєю спиною голос свого дядька, - якщо ти будеш стояти спокійно, жодна бджола тебе не зачепить. Я звичайно запевнив його, що ніхто тікати від бджіл не збирається і махати руками теж ніхто не буде, адже я вже великий. Потім він мені розповів про бджолину хатину, про життя та користь бджіл і про те, що завтра він буде качати мед. Якщо я захочу, то можу завтра допомогти йому у цій справі. Звичайно я погодився і з відчуттям гордості за те, що мені запропонували справжню роботу гордовито пішов хвалитися цією новиною до своєї бабусі, мами та батька. Ночував я звичайно на печі, разом з бабусею. Я притяг на піч пухнастого котика але кіт зразу втік з печі напевно тому, що там було досить твердо, а зробити йому м’якеньке ліжко я не встиг. Ранком я прокинувся від гуркоту, який увірвався в кімнату через розчинені двері. Виявилося, що то мій дядько разом з батьком діставали з комори величезну, блискучу, металеву діжку, в яку ми пізніше вставляли дерев’яні рамки, у ці рамки бджоли носили та складали свій солодкий мед, а зверху у цієї діжки була ручка, яку потрібно було крутити. Ця ручка розкручувала рамки і мед з допомогою законів фізики витікав з них на стіни цієї діжки. Звичайно я зліз з печі і побіг розглядати небачені досі механізми, тим самим заважаючи дорослим. Діжку для викачки меду вони встановили у веранді, але на цьому дива не закінчилися. Мій дядько вдягнув на голову спеціальну, захисну маску з марлі. Марля не доторкалася до його обличчя, а була закріплена на металевих дротах округлої форми великого діаметру, а внизу вона звужувалася і ховалася під комір сорочки. Дядько гордовито запевняв нас, що жодна бджола не зможе пролізти крізь цю марлю і вкусити його за обличчя або шию завдяки цій масці. На голову він вдяг картуз, а на плечі та тіло вдяг товсту, стареньку свитку. Переодягнувшись у такий костюм він став схожим на дивака з іншої планети. Свої руки він не захищав зовсім, стверджуючи, що вони вже звикли до бджолиних укусів і він на це не звертає ніякої уваги. А на вулиці він взяв у руки пристрій, дуже схожий на велику металеву банку з носиком у якої зверху був невеличкий отвір з якого весь час йшов дим. Від цього пристрою я був у захваті! Адже дмухати димом - це неймовірно почесна робота для хлопця, який у вересні повинен був піти до школи. А розповідати потім своїм друзям про таке диво теж неабияке задоволення! Тому я зразу перестав крутити ручку медогонки і всю свою увагу зосередив на механічній дмухальці димом. Виявляється, що від ароматів цього диму бджоли стають більш толерантними та байдужими і спокійнісінько, без крику та ґвалту, без неконтрольованого, гнівного обурення дозволяють людям забирати у них найдорожче - зібраний з квітів на полях та в садочках мед. Саме тому я разом з дядьком та батьком сміливою ходою пішов до вуликів. Дядько обережно зняв верхню частину вулика, схожу на стелю та дах великого будинку, і почав дмухати димом на бджіл, присипляючи їхні інстинкти самооборони. Я чесно кажучи в той день так і не встиг розібратися чи стали бджоли від того диму більш збайдужілими чи ні, тому що одна, дуже агресивна бджола, яка вилетіла з сивої, димової хмаринки миттєво атакувала мене і вкусила за щоку біля самісінького ока. Я заверещав так, що мене почуло все село. Спочатку я відбивався від всіх злих бджіл, які кружляли навкруги змахами своїх рук, а потім я побіг до хати голосно репетуючи та хутко плигаючи через зелені огірочки, червоні помідори та величезні жовті гарбузи. Я напевно тоді встановив новий світовий рекорд з бігу з перешкодами по городу. Залетівши до веранди я щільно зачинив за собою двері для того щоб жодна бджола не залетіла за мною і шмигнув на піч натягнувши на себе товсту та величезну ковдру. Ще довго моя мама вмовляла мене злізти з печі, щоб вийняти бджолине жало. Коли я все таки зліз з печі моє праве око вже майже не відкривалося, а щока напухла так, що затуляла собою моє худеньке праве вухо, яке завжди стирчало з боку від мого обличчя. Проте мій побитий вигляд чомусь мене заспокоїв. Адже я постраждав за мед. Тому я з задоволенням крутив ручку медогонки, поглядаючи одним оком на прозорий, золотавий мед, який швидко збирався на дні металевої діжки та на двері, які надійно захищали мене від такого войовничого та кусючого плем’я бджіл і жалкував, що мене, такого покусаного, але не переможеного ніхто з моїх друзів так і не побачить, і цей, отриманий в боротьбі благородний набряк дуже скоро зникне з моєї щоки, і я знову стану звичайною дитиною, у якої не буде ушкоджень, які залишають всім збирачам солодкого меду болючі жала агресивних бджіл.
ID:
906157
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 26.02.2021 12:08:04
© дата внесення змiн: 26.02.2021 12:08:04
автор: Ерох2
Вкажіть причину вашої скарги
|
