Я вже писав в попередніх нарисах «Малярійні горобці», «Лікарняні хроніки», «Поліпоз. Смішного мало» про ті проблеми, які почалися зі здоров’ям в наслідок участі в роботах по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. І хоча в результаті місячного перебування у Франції я отримав інформацію про нові лікарські препарати та і їх певний запас, що дало змогу пережити роки до їх появи в Україні, якісь незрозумілі процеси в організмі час від часу давалися взнаки.
Це було на початку двотисячних. Перебуваючи весною в санаторії «Поділля» в місті Хмільник, напередодні вихідних в мене піднялася температура. Вона була невисока, десь біля тридцяти восьми градусів. Перспектива вихідних з температурою в санаторії мене чомусь не дуже влаштовувала, тож я вирішив поїхати додому. Подзвонив товаришу і той погодився приїхати і мене забрати. Дорогою ще й домовилися, якщо у мене буде все гаразд, в суботу сходити в баню. А субота припала на перше квітня!
Дома, мій неочікуваний приїзд, спричинив низку емоцій і питань. Почувши про температуру, не стали будувати плани на вихідні. Температура була не висока, то ж її нічим не збивали.
Ніч минулася без проблем. В суботу, першого квітня, вранці на градуснику температура ледь пару десятих за тридцять сім. Я почувався нормально, тільки от чомусь трохи першило в горлі. Дружина порадила взяти під язик льодяник «септолете», антисептичний засіб, який активно пропагувався телебаченням. Через якийсь час в горлі дійсно зникли симптоми першіння, але потім почалося щось незрозуміле. Льодяник ще не розсмоктався до кінця, як в мене появилася якась слабкість, а потім потовиділення, інтенсивність якого швидко наростали. За мить від поту рушник став геть мокрий, хоч викручуй. Тож я попросив дружну дати мені пластмасову миску. Сидячи на ліжку, я поставив миску на підлогу і нахилився над нею. Піт з мене котився буквально дощем. Великі краплі густо і голосно барабанили об пластмасове дно. Тоді я чітко збагнув вираз, - Кинуло в холодний піт. Піт був і справді холодний, а до спини ніби хтось притулив мокру, замерзлу на морозі, одежу.
Зрозумівши, що зі мною відбувається щось не зрозуміле і стан швидко погіршується, попросив дружину визвати швидку. Швидка незабаром під’їхала і десь хвилин через сім в квартиру зайшов лікар і медсестра. Побачивши мене над мискою, вислухав пояснення, заходився міряти тиск. Тиск в мене виявився шістдесят на сорок. Кинувши коротке, - Колапс, почав називати медсестрі перелік препаратів, які потрібно вколоти.
Спостерігаючи за ним, помітив, що він був дуже стурбований. А він в свою чергу все допитувався, як я себе почуваю. Я пробував жартувати, але це вдавалося не дуже добре.
Після введених ін’єкцій мені стало краще і я думав, що цим все завершиться. Але лікар не розуміючи причину мого «колапсу» вирішив викликати кардіологічну швидку. Невдовзі прибула ще одна бригада і заходилися робити кардіограму, яка не виявила відхилень. Лікарі радилися між собою і винесли вердикт, що мені треба їхати в лікарню. На заперечення, що це вихідний і лікарів там обмаль, відповіли, що вдома мені залишитися не дозволять.
Я хотів було піднятися, щоб спуститися сходами до швидкої, але де там!
- Лежати і не рухатися! Будемо виносити. Треба гукнути пару сусідів.
А так як квартира розташована в кутовій вставці і на поверсі лише одна, то на вихідні кликати сусідів особливо не було кого. З чоловіків знайшовся тільки Павло, молодий чоловік з дев’ятого поверху у віці десь років за двадцять.
Мені зробили ще якусь ін’єкцію і за командою лікаря почалася телепортація мого тіла. Тобто мене поклали на покривало, а дружина з дочкою, Павло і водій швидкої почали переміщати моїх сто кілограм з третього поверху, по сходах, до автомобіля. Мені здавалося, що я себе відчуваю більш-менш і можу зійти сам. Але лікар кожну мою спробу протесту подавляв криком.
Поки були сили, перший марш, якось подолали. Та повертаючи на сходовій площадці, несподівано Павло голосно зойкнув і кинувши ріжок покривала схопився за коліно. Як пізніше виявилось він на повороті якось незрозуміло викрутив ногу в результаті чого розірвав меніск.
Тож його замінив лікар і процес переміщення продовжився, а Павлом зайнялася друга бригада швидкої. З кожним кроком я для своїх носильників ставав все важчим, я це відчував своїм задом, вдаряючись об кожну сходинку. І тут ти дійсно лежиш, як мішок в покривалі і від тебе мало що залежить. Якось з бідою, порахувавши одним місцем всі сходинки, мене донесли до автомобіля і там переклали на ноші і разом зі мною, засунули в скору. В скору, сіла також дружина і ми поїхали в одну лікарню, а інша скора Павла повезла в другу.
Їдучи в скорій, лежачи на спині, я несподівано відкрив для себе зовсім інше сприйняття світу. Коли ми перебуваємо у вертикальному положенні, щоденно бачимо одні і ті ж вулиці і навіть не здогадуємось, що вони можуть виглядати зовсім не так. Тож лежачи на спині я дивився на фасади і вікна будинків, на карнизи, дерева , трамвайні та тролейбусні лінії і намагався збагнути куди мене везуть. І багато що впізнати не міг, адже горизонтальний світ виглядав незвично з багатьма новими, небаченими досі елементами.
Виявилось, що мене везуть в лікарню, що на Вишеньці. Там прийняли мене досить оперативно, переклали на каталку і почали возити мене по рентгенах, кардіограмах, робити забір крові для аналізів. Я все думав, що мені зараз дозволять встати, але де там. Лежати і все! Потім ліфтом мене підняли, куди б ви думали? В реанімацію!!!
Мене поклали на ліжко, підключили якісь датчики, а дружині намалювали чималий список з ліками, які треба придбати. Перелік вийшов чималий та і сума теж, біля вісімсот гривень. А долар тоді був по чотири п’ятдесят.
Невдовзі до мене по черзі підійшли кілька лікарів, розпитали про мої пригоди, подивилися рентген, кардіограму і … залишили в спокої. Дружина принесла ліки, якими заповнила тумбочку і сказала, що мені ще не встановили діагноз. А я собі думаю,а які ж ліки, коли нема діагнозу…
Я вроді відчував себе нормально, тож переконав її піти додому, бо вона теж добряче вимоталась. Мобільний телефон був зі мною, тож якщо буде потреба, або щось проясниться, то я передзвоню.
В реанімації я оглядівся і якось освоївся. В палаті було п’ять ліжок, разом з моїм. Вільних місць не було. Реанімація не ділиться на жіночу чи чоловічу, вона спільна. Тишу порушували лише тихе гудіння якихось приладів. Хто з чим лежав я не знаю, ніхто не розмовляв. Мене ця катавасія теж добряче вимотала, тож невдовзі я заснув.
Через пару годин сну, прокинувшись, я відчув себе зовсім нормально. Тож згадав, що з колегою домовлявся про сауну, тому рішив його набрати по мобільному і розказати , що я з сауною пролітаю. Дзвоню, невдовзі він прийняв виклик і я його тихенько, щоб не порушувати тишу реанімаційної запитую, чуючи в трубці гамір, - Ти де?
-Як де? В сауні, - відповідає він і в свою чергу теж питає, - А ти де?
- Я в реанімації, - кажу йому і чую у відповідь, в перемішку з матюками, що не треба його таким чином першого квітня розводити. А й дійсно! Хто повірив би, тож доказувати та переконувати не було сил і очевидно, що було марно. Я просто сказав, що мене не буде, прихворів.
Невдовзі в палату зайшов лікар зробити комусь планову ін’єкцію, а я відчуваючи моторику шлунку запитав його, - Коли в реанімації обід?
Він якось з подивом подивився в мій бік, та відповів, що в реанімації не годують і вийшов.
Тут вже прийшов час дивуватися мені, - Як так? Я вроді відчуваю себе нормально, а з вечора ще нічого не їв, а тут в реанімації не годують!
Десь вже під вечір передзвонив до дому і сказав, що зі мною все добре, що до мене ніхто не підходив і ніяких призначень та процедур не робили. Дружина запитала, - Чи я щось їв?
- Ні не їв, бо в реанімації ге годують! Тут ніхто їсти не хоче, окрім мене! Я сказав, що і я їсти не буду, вже завтра щось принесеш на сніданок. Але де там! Через годину, півтори дружина принесла перекус в якихось судочках. Пам’ятаю, що були варені сардельки… І ось я сиджу на ліжку, спустивши ноги і на колінах в мене судочки. Тут заходить лікар і побачивши, як я наколов на вилку та наминаю сардельку, лише спромігся сказати, - Ну! Я такого в реанімації ще не бачив!
Ніч для мене пройшла нормально, що не можу сказати про інших. Була якийсь движ, щось комусь кололи, якійсь жінці ставили катетер… Я пару раз прокинувся, але це лише через ці події.
На другий день, після перезмінки, я заявив щоб мене виписували, адже мені ніяких процедур не роблять, а я себе відчуваю в нормі, температура відсутня. Ще раз передивившись результати обстежень та аналізів і не знайшовши якихось патологій, лікарі дозволили мені піти додому. Але на свій страх і риск, про що взяли з мене відповідну розписку. Тож залишивши тумбочку з ліками, придбаними не зрозуміло для чого, я через годину вже був дома!
Ось така не зрозуміла і трохи дивна історія трапилася зі мною першого квітня, яка зачепила і сусіда Павла. Що зі мною було, лікарі не змогли сказати і діагноз не встановили. Слава Богу все минулося і ніяких наслідків не було, окрім гіпсу в Павла.
05. 11. 2021 р. м. Вінниця
ID:
930054
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.11.2021 23:20:30
© дата внесення змiн: 06.11.2021 08:39:47
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
