Коли збігалися в морозний ранній вечір
у дім закляклими,
руками жадібно тулилися до печі
з товстими кахлями,
розігрівалися поволі у розмовах,
і хлопчик в забутті
проводив пальцем по полив’яних узорах,
згубившись у собі...
В гнилому місті дні під хмарами низькими
сльозились-супились,
і відзеркалювались постаті в вітринах,
замерзло щулились.
А в літній час плили поверхнями скляними
в сукенках райдужних,
поперед себе гнали сонячні хвилини
в сталевих зайчиках
і назавжди за тим зникали, поринали
у денне меливо,
у передзвін трамваїв, тих, що проминали,
гудіння-тремоло...
Аж раптом світ ставав у золоті і пишний–
до непритомності,
мов незаслужений дарунок той розкішний –
з самих коштовностей.
Та диво це чомусь нічого не міняло
в житейській сталості,
воно, непрохане, хвилинно дивувало --
і забувалося...
Отак складався сон буття у них недовгий --
політ лелечий.
Рипучий сніг, належний одяг по погоді,
гостинність печі,
на кахлі кучерик, обведений наївно
дитям поволі --
передчуття, ледь насторожене, первинне,
своєї долі,
і шерех листя в скронях вишуканих вулиць,
таких знайомих,
півроку хмарності, що зваблює горнутись
в обійми дому.
...Вони пішли – і не змінилася природа,
будинки, площі,
бо із могутнім Роком терміни угоди
в останніх довші.
Як і колись, стоять оті самі вітрини,
немов відтяті,
і відбиттям їх випадковим, скороплинним
не перейняті.
Усе розкидано, мов вирвані картинки.
Дощі роззуті
поривно змочують гранітові бруківки
неперетнуті.
Вони пішли. Їх взято неводом навічно
із сліз юдолі.
Давно розвалено стару надійну пічку
з малюнком долі.
Лише хлопчина марить відгомоном щезлим
в житейськім тлумі,
у плині літ по кахлі пальчиком замерзлим
веде в задумі.
З екзистенцією важливо не "переборщити", щоб випадково не зіскочити з реальності. З другого боку, ми всі такі залякані з усіх боків різними imminent threats, що вже й сил немає боятися. Дякую!
