В рустикальній проекції сну,
Дивлячись кінофільми із найближчого майбуття,
Важливо, розгледівши, впізнати себе,
Заметених у сніжній куряві минулих дійств.
Безглузді дівчатка, що віддаються
Розгублиному двірникові з лісистістю на обличчі,
Беззупинно рухають кадри і ролі
І в наш посивілий час триччі на тиждень...
Приходить зима й питає: «Чого вам?
Мене застрелили ще молодою...»,
Й, витріщивши очі, ніхто не вірить їй,
Такій прекрасній чорно-білій повії.
Чують й не розуміють вітрів-пройдисвітів,
Що шепочуть, зустрівши, тільки но стихне біда,
Встеляючи обрії ліловими дітьми
На чиюсь скороминущу, вичерпну радість.
Вагітний думками в анабіозі тривалого заспокоєння
Крадеш час тривкий із запиленої шухляди,
Щоби ствердити в ньому претензії вітаїстичного,
Втішаючись із чиїхось тимчасових падінь.
Коли ти один робиш спроби
Рвати височені темних річок пороги,
Хіть твоя приречена на загибель,
Але кроки свідомі, що сягають у темряву,
Надто бентежать ту перелякану прірву...
Тут не має до кого говорити, промовляти,
Хіба що цілувати у мертві губи;
Подивись, Райнер, до чого ти звик...,
І Орфей мій вже котрий рік
Переспівує, перекрикує твого...
28.01.2016
