Справді, ми не вміли жити. Не те цінували, не те шукали. Що потрібно людині? Хліб, вода й життя. Звісно, це спрощений приклад, але в цілому, хіба не так? Навіщо нам все відкладати на «потім»? Хіба ми, навіть в майбутньому, будемо певні, що якомусь наступному здичавілому диктаторові не захочеться затіяти нову війну, просто так, без адекватного пояснення?
Як на мене, я би заборонив будь-які види зброї у світі. Хіба не навчила нічого Перша світова війна, Друга світова війна? Чому люди починають війни, а саме, чому війни починає диктатор, правитель? Чому він ніколи не запитає у простого люду, що їм потрібно. Знаю, що відповідь очевидна: потрібне спокійне життя, впевненість в наступному дні, стабільність, але аж ніяк не війна. Війна це море смертей, море крові, море болю. Людство дійсно любить війни. Мабуть, ми єдиний вид живого на планеті, який через нудьгу розпочинає братовбивчі війни. «Братовбивчою» я назвав би кожну війну, адже всі ми, незалежно від національності, раси, статі й інших відмінностей – брати та сестри, тому що живемо на спільній планеті. Вона – наш дім. Прикро, що не всі це розуміють.
Люди – найрозумніша, та водночас найтупіша гілка еволюції. Й це факт.
09.03.2022
Війна. День 14.
Незрозуміло, куди йде ситуація. Біля школи поставили «Гради». Скоріше за все, цю ніч проведемо в льосі.
Багато техніки знову їхало повз нас. Вчора ввечері бомбардували Малин. Ми вже ніби й звикли до вибухів, залпів артилерії, та найстрашнішою досі залишається авіація. На ряду з нею – вогонь у відповідь. Це тобі не ракета, яка летить по координатах (й тим не менше промазує), це просто хаотичний приліт снарядів, і ніколи не знаєш, куди впаде він сьогодні: чи на будинок, чи на льох, а чи повз…
(…)
Геополітична ситуація, ніби, згущується не на користь ворога. Побачимо, що з
цього вийде, й що буде далі.
(…)
Як і думав – проведемо першу ніч в льосі. Приїхали рідні, лише бабуся нікуди не ходить. Безстрашна.
Сестра вчора зуміла вибратися в Чернівці. Нарешті, ми так переймалися. Там спокійніше, ніж в Києві. Страшно уявити, що вона пережила, коли на сусідній будинок впав літак. Жахливі дні.
Читаю новини. Пекло в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці, Макарові… Не хочу коментувати. А Маріуполь? Все вернеться. За все заплатять.
Того вечора щоденник я залишив вдома. Саме того вечора я подумки попрощався з
усіма рідними та друзями. Літак скидав п’ятсот кілограмові бомби прямо на нас. Одна впала на відстані триста метрів, інші – приблизно чотириста-п’ятсот. Все здригалося. Було щонайменше шість вибухів. Не передати словами відчуття, коли
от-от все може закінчитися. Саме тоді в мені щось «зламалося». Саме після того дня я перестав боятися пострілів, вибухів і спокійно на все реагував. Саме в той вечір я вже не схиляв голову й не підскакував від кожного вибуху – я спокійно сидів, вслухаючись в кожен проліт ворожого літака, й рахуючи вибухи: «Цей ближче. Цей далі. А цей вже зовсім поруч! Готуватися?».
Та до чого можна готуватися? Цей момент, який я не хочу називати (але всі читачі обов’язково здогадаються, що я маю на увазі), приходить несподівано. Ніколи не готовий до цього. Завжди здається, що можна ще прожити, хоча б день. Завжди здається, що ти ще стільки не зробив. Та кістлява подруга з косою не запитує – вона просто робить свою роботу.
Дійсно, того вечора в мені щось «зламалося».
10.03.2022
Війна. День 15
Ніч, на відміну від вчорашнього вечора, пройшла нормально. Спали спокійніше, ніж в будинку. Напевно тому, що розуміли, що глибше льоху вже не сховаємося. Пишу це знову з нашого «бункеру».
Вечеряли тут же. Випили вина, заспокоїлися. Щось бомбили, але не поруч. Моя реакція після вчорашнього не є таємницею – її не було. Просто ніяк не реагував. Ніби так і потрібно. Інколи страшно від того, що ми до цього звикаємо. Але такі реалії.
Що нам приготувала ця ніч? Поняття не маю. Всі вже сплять, лише я пишу. Добре, що взяв щоденник сюди. Хоч почитаю своє життя до війни, надихаюся повітрям з його сторінок.
Після такої вечері, звісно, розслабилися. Але якщо задуматися: коли воно все скінчиться? Надіюся, зовсім скоро. Військові від нас виїжджають, загрози ніби стає менше. З одного боку – хочемо їхати в Чернівці. З іншого – не знаю, чи це буде вірний вибір. Я вже навіть погодився, хоча був проти. Проти тепер лише батько, але я знаю, що ми його «дочавимо». Це просто питання часу. Та чи вірний цей вибір? Не хочу ні про що думати, не хочу нічого аналізувати. Єдине, що хочу зараз – це спати.
11.03.2022
Війна. День 16.
Прокинулися. Зібралися. Поїхали в Чернівці. Лише ввечері я про це роздумував, а
тепер це дійсність. Забрали собаку. Хотіли забрати всіх інших, але мій дядько був проти, отже, моя молодша сестра, дві бабусі, дід, дядько та тітка лишаються. Болісно. Щось ніби вирвали з душі. Але ми їдемо. В матері здають нерви, я не бачив її такою. Вона дуже вразлива. В Чернівцях їй буде краще.
В селищі лишилося дуже мало людей. Це й наводило паніку на матір. Вона вмовляла батька, та він не піддавався. Вирішальний момент настав, коли вранці йому зателефонував брат та сказав, що вони з родиною їдуть до Чернівців, в них там буде прихисток. І ми теж наважилися. Сільськими дорогами, під звуки сирен, але ми поїхали. Все лишилося в будинку: фото, спогади, емоції. Все життя. Взяли лише пару речей, гроші, документи, речі першої необхідності й ноутбук.
(…)
Доїхали не без пригод. Якась несправність в колесі. Дотягнули до Любара. Благо, там був автосервіс: півтори години – й ми знову в дорозі.
(…)
В Чернівці приїхали близько 20:00. Місто живе. Море людей, відкриті магазини, кафе: все працює, всі ходять на прогулянки, немає блокпостів. Про війну нагадує лише комендантська година та світломаскування, та й ті розпочинаються о 22:00, а не о 18 годині, як в нас.
Дай Бог, щоб люди тут і не знали війни.
(далі буде...)
ID:
950802
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.06.2022 00:02:23
© дата внесення змiн: 18.06.2022 00:02:23
автор: Макс Дрозд
Вкажіть причину вашої скарги
|
