О похмура довга Зимо!
О холодна люта Зимо!
Усе товща, товща, товща
Стала крига на озерах,
Усе глибший, глибший, глибший
Випав сніг на все довкілля,
Випав сніжною габою,
Ліс і селище засипав.
Ледве крізь замет з вігвама
Вийти зможе в ліс мисливець.
В снігоступах й рукавицях
Бродить він даремно лісом,
Звірів чи птахів шукає.
Оленя слідів не бачить
На снігу, ані кролячих,
І в безрадісному лісі
Впавши, змучений не встане,
Згине з голоду та стужі.
О, пропасниця і голод!
О, від голоду безсилля!
О, загибель від гарячки!
О, дитяче голосіння!
О, жінок страждання й муки!
Вся земля голодна й хвора,
І повітря скрізь голодне,
Небо теж було голодне,
В небесах зірки голодні,
Мов сердиті вовчі очі!
Знов в вігвам до Гаявати
Увійшли два інші гості,
Мовчазні, сумні як тіні.
На запрошення не ждали,
Мовчки проминувши двері,
Всілись там без привітання,
Де сиділа Води Сміху
І запалими очима
Уп'ялись в її обличчя.
Перший мовив: «Глянь на мене!
Я – це голод Букадавін!»
Другий мовив: «Глянь на мене!
Я – гарячка Ахосевін!»
І вродлива Мінегага
Від тих поглядів здригнулась,
Від тих їхніх слів здригнулась,
Мовчазна лягла на постіль
І лице своє сховала.
З жару й холоду трусилась
Від тих поглядів на неї,
Від слів грізних, що звучали.
Кинувсь далі в ліс порожній
Навіжений Гаявата, –
В серці мав печаль смертельну,
На лиці – камінну твердість.
На чолі мав піт страждання,
Що став льодом, не упавши.
В хутрах, зібраний для ловів,
З пружним луком ясеновим,
З колчаном, де стріл багато,
В рукавицях Мінджикавун,
В ліс просторий крокував він
Уперед на снігоступах.
«Ґітчі Меніто Могутній! –
Крикнув він з лицем піднятим
В ту гірку страждань годину, –
Дай, о Батьку, їжу дітям,
Дай нам їжу, бо загинем!
Їжу дай для Мінегаги,
Бо вмирає Мінегага!»
Крізь лунастий ліс зимовий,
Крізь просторий ліс порожній
Прозвучав той крик розпуки,
Та у відповідь лунали
Лиш його плачу відлуння,
Лиш луна лісного краю:
«Мінегага! Мінегага!»
День увесь брів Гаявата
У безрадісному лісі, –
Крізь його тінисті хащі
В милі дні жаркого Літа,
Добре пам'ятного Літа,
Молоду він вів дружину
З дальньої землі Дакотів.
Там пташки співали в хащах,
І струмки сміялись з блиском,
Й повне пахощів повітря,
І прекрасна Води Сміху
Так сказала без вагання:
«За тобою йду, мій муже!»
У вігвамі із Нокоміс,
Із похмурими гостями,
Там, де Голод і Гарячка,
Там вона лежить, Кохана,
Там вмирає Мінегага.
«Слухай, – мовила, – я чую
Шум води і рокотання
Водоспаду Мінегаги,
Що мене здалік гукає!»
Мовила стара Нокоміс:
«Ні, дитя, то вітер в соснах!»
«Глянь, – сказала знов, – я бачу:
Батько сам стоїть у дверях,
І мене манить з вігвама
В краї дальньому Дакотів!»
Мовила стара Нокоміс:
«Ні, дитя, то дим вихляє!»
«Ах, – сказала – грізні очі
Поґука в пітьмі за мною,
Чую, як холодні пальці
В темряві мої стискають!
Гаявато! Гаявато!»
І невтішний Гаявата
В далечіні серед лісу,
Поміж гір високих дальніх,
Муки зов почув він наглий,
Крик почув він Мінегаги,
Що його з пітьмі гукала:
«Гаявато! Гаявато!»
По засніжених розлогах,
Під обтяжними гілками,
Мчав додому Гаявата,
З тяжким серцем, без нічого.
Чув Нокоміс голосіння:
«Вагоновін! Вагоновін!
Краще б я за тебе вмерла,
Краще б я зробилась мертва!
Вагоновін! Вагоновін!»
У вігвам ступив прожогом,
Де стара Нокоміс звільна
Колихалась і стогнала,
А кохана Мінегага
Перед ним лежала мертва.
І його зболіле серце
Видало страждання крики,
Так, що ліс здригнувсь від плачу,
Так, що навіть зорі в небі
Затремтіли від страждання.
Сів тоді він онімілий
На постелі Мінегаги,
Де лежала Води Сміху,
Біля ніг її, що більше
Не підуть його стрічати,
Легко йти за ним не будуть.
Він закрив лице руками,
Сім ночей, сім днів сидів там,
Мов у млості він сидів там,
Нерухомий, несвідомий,
Чи то день, а чи темнота.
І сховали Мінегагу, –
Він в снігу зробив могилу
В лісі темному, у пущі,
Де стояли тужні тсуги*.
Їй одяг вбрання найкраще,
Вкутав хутром горностая,
Снігом вкрив, як горностаєм.
Так сховали Мінегагу.
І вогонь чотири ночі
Над могилою палили
Для її душі в мандрівці
До Землі Благословенних.
Від порога Гаявата
Бачив той вогонь у лісі,
Що світив на скорбні тсуги.
Із безсонної постелі,
Із постелі Мінегаги
Піднімавсь й дививсь з порога,
Щоб вогонь той не погаснув,
Не лишив її в темноті.
«Прощавай же, Мінегаго,
Прощавайте, Води Сміху!
Серце схоронив з тобою,
Всі мої думки з тобою!
Не вертайся знов до праці,
Не вертайся знов страждати,
Де Пропасниця і Голод
Обезсилять серце й тіло.
Скоро справи тут закінчу
І піду я за тобою
До Землі Благословенних,
В царство вічності Понема,
У країну Потойбіччя!»
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
20. The Famine
ID:
984501
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.05.2023 21:14:15
© дата внесення змiн: 27.05.2023 21:15:41
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
