Настала ніч. І все занурилося у морок. Стояла атмосфера мороку.
Подекуди ледь мерехтіли точки самосвітячих зірок.
Запахло дихання чорної планети, воскресивши в пам'яті страшні
та захоплюючі дні важкої боротьби, попередивши відкидання світла.
Нічна темрява стояла там усіяною сяйвом зірок стіною.
Шари хмар висувалися велетенськими плотами, що повисли один над одним.
Під ними в темніючій прірви поверхня землі котилася під стіну мороку,
ніби назавжди йдучи в небуття. Покрив ніжного сяйва одягав планету
з затіненого боку, світячись у чорноті космічного простору.
Над освітленою стороною планети стлався блакитний хмарний покрив,
відображаючий могутнє світло сталево-сірого сонця.
Знайоме мерехтіння чорної примари з'явилося над землею.
Раптовим стрибком воно злітало вгору, піднявшись і миттєво
простягаючись покривалом темряви по всій землі. Мимоволі вселяючи
страх своїми швидкими та беззвучними рухами. Велику тяжкість носило
воно за собою з того чорного дня, дня чи ночі! То були Вісники неба,
космосу будуть у ближньому, земному небі, як дух вітру, а тоді духи
пучин це Дух води.
Вітер рушив назустріч білої зірки. Подивившись униз, де висіли хмари.
Щось утворилося спалахуючими світлячками, коли відображаюча
поверхня виглядала з тіні. Розподіл хмарних мас показав вітру безодню чорного неба.
адже він найдовше знаходиться тут, на цій висоті, відкритій усім випадковостям космосу.
Самотність вітру у відкритому космосі, над безоднею без неба та ґрунту
сильно відчувалося.
Духи вітру парили в просторі йшовши на нічний бік землі.
У нічному мороці, як у пучину, але довго світло від розсіяних зон
атмосфери сонячних променів освітлював застиглий мороз.
Глибока темрява космосу настала разом із посилюючим холодом.
Зірки світили несамовито яскравими блакитними голками.
Незримий і нечутний політ метеоритів уночі здавався особливо страшним.
На поверхні темної кулі, внизу в течіях атмосфери спалахували
різнокольорові хмари електричного сяйва. Ураганні вітри сильніше
за будь-яку земну бурю проносилися там, внизу, у верхніх шарах
повітряної оболонки. Насичена випромінюванням сонця та космосу,
атмосфера продовжувала жваве перемішування енергії.
Несподівано щось змінилося у маленькому світі, загубленому в мороці
та жахливому холоді. Ще чорнішою стала темрява, потьмяніли люті зірки,
але Ангелики виділялися в білому яскравому світлі.
Зимового дня сиділи ангелята після уроків у небесній школі
й розглядали землю крізь віконце у хмарах.
– Яка ж непривітна й гола земля взимку, – зітхнув один ангелик.
– Так, – погодився другий. – І це вдвічі прикро, коли знаєш, що скоро свято Різдва.
– Треба нам якось зарадити цьому.
Нумо прикрасимо землю до приходу маленького Ісусика! –
запропонував найстарший ангелик.
А найменший сказав:
– Нумо створимо на землі щось таке, як на небі.
Щось біле й пухнасте, наче хмари!
Стали ангелята розмірковувати, як же їм землю до Різдва прикрасити.
Думали-думали й придумали: створювати сніжинки, так утворився сніг із сніжинок
та ангелики почали одягати снігом землю. Захопившись небесні діти своєю роботою,
що аж не помітили, як дух вітру разом з ангеликами вийшли в небо,
щоб запалити Різдвяну зірку.
Зійшло сонце, і сніг засяяв усіма барвами веселки,
як діаманти (або як святкові шати ангелів та ангеликів).
Янголи і Ангелики в небі пісні співають. Вважаючи,
Різдво вселяє в наші серця віру, надію, любов.
Тепер Сміливий Вітер в’ється у хиткій і невірній порожнечі!
Вітер переживав насолоду своїх предків. Після довгої дороги в холодній пустелі
або обмерзлих горах вітер йшов ледве волочивши ноги,
коридором космосу в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі.
Тепер дух Вітеру стояв, широко розставивши ноги і пильно дивився вниз,
у страшну безодню між розійшовшимися шарами хмар.
Там видніється поверхня планети. Вітер дізнався свій будинок ось
увігнута лінія з спрямованими поперек неї темніючими смужками гір.
Внизу блищить річка, а під ногами – вузька передгірна долина.
Хмари розійшлися над тією ділянкою планети, де мешкає дух води.
Там, біля підніжжя прямих уступів чугунно-сірих гір, знаходиться десь давня пещера,
що просторими поверхами йде в глиб землі. Там дух води вибирає з німих
і запорошених хмар минулої життя вітру ті дрібниці історичної правди,
без якої не можна ні зрозуміти сьогодення, ні передбачати майбутнє.
А вітер послав думаючий привіт сумнівно вгаданій точці,
приховуючись під крилом перистих, нестерпно блискучих хмар.
Вітрова бриж на пронизаній сонцем прозорій воді здавалася хитаючою
сіткою хвилястих золотих ліній, накинутою на рясніючу гальку дна.
Непомітні шматочки моху та водоростей пропливали у воді,
і під ними бігли по дну цятки синіх тіней. За річкою хилилися по вітру
лілові великі дзвіночки.
То річка дивилася на небо.
Чисте небо над річкою посрібленим помахом широкого крила перистих хмар.
Наче річка наповнювалася тінню з чорного скла.
Почав ширяти над планетою, занурюючись в глибину дна річки.
Обидві лінії широко розходилися, віддаляючись одна від одної.
Дух вітру думав, що він теж мрійник космосу. Після світу темряви.
Дух вітру кохання поніс повною чашею, боячись пролити з неї краплю на Землю,
щоб віддати космосу.
Дух вітру сказав духу води одного разу:
І ні ангели неба, ні дух пучин
Розлучити ніколи б не могли,
Не могли розлучити мою душу з душею
Це справді був виклик древнього чоловіка у вигляді духа вітру силам природи,
взявшим його кохану.
Духи шуміли урочисто й рівномірно під неослабним вітром.
Холодне і щільне повітря тече швидкою річкою, несучи із собою незвичайну чистоту
і свіжість, властиву лише повітрі відкритої річки або високих гір.
Але в горах стикнувшись з вічними снігами вітер сухий, злегка обпікаючий,
подібно до ігристого вина. Тут дихання річки було відчутно вагомим дотиком,
що волого обтікав тіло. Пізньовесняна полярна ніч висвітлила
і рівняла всі фарби у своєму особливому белесоватому світлі,
що ніби виходило з глибин неба і річки. Сонце приховалося на годину за
плоскогір'ям.
Звідти широкою аркою спливало величне сяйво, що розкинулося по частині неба.
Це був відблиск могутніх льодів, зберегючих на високому горбі гори.
Біла крижана зоря, перетворила все навколишнє на спокійний світ
легкого світла без тіней.
Небо стало бездонно глибоким та загадковим.
Ожила Струна в душі духа води.
Зіткнувшись із протиріччями життя.
Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом із впевненою радістю та силою,
не виключаючи їх, але не згасаючи сама.
Там у години самотності перед річкою тебе всю охоплює нескінченна печаль,
як розчиняюча в однотонній далі тоскна пісня. Тільки загальна праця
і спільні думки можуть врятувати від цього - приходить корабель, здавалося б,
ще менший, ніж острів, але неосяжна річка вже не та.
Це вже особливий світ, прагнучи у доступні і покірні йому далі.
Дух вітру вказав на світле беззіркове небо, де мала б горіти яскрава зірка, -
довести по шляху, не пройденим ще нікому (землі чи кільця).
Промені сонця змітали всю таємничість білої зорі.
Річка дихала холодом, накочуючи на пологий берег рядів безпінних
хвиль-тяжкий бриз бурхливої річки. З цікавістю дивилася на сталеву воду,
швидко темніючу з глибиною і під променями низького сонця прийнявшу
лілуватий відтінок льоду. Прекрасне створення моєї милої землі має
зникнути в безднах космосу з його мороком і жахливим холодом.
Холодні хвилі прийняли Дух води і відпливаючи далі,
сильними поштовхами пронизуючи хвилі. Вітер неохоче наближався до заплесків
річкового накату хвилі. Вітер злітав на вершину хвилі і ковзнув у темну западину другої.
вітер, здавалося, ніс подих річок. Грім чекає на мене, а я попрацюю у своїй пучині,
в нещодавно відкриту печеру - сховище світу іншого. Гігантські хвилі,
повільно поширюючи в просторі.
Підемо ангел неба дух води протягнула свою руку під лікоть вітру.
* «Ангели - так за старих часів у релігійних європейців
називалися уявні духи неба, вісники волі богів.»
ID:
989830
ТИП: Інше
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.07.2023 09:18:36
© дата внесення змiн: 27.07.2023 09:18:36
автор: NaTa Ly
Вкажіть причину вашої скарги
|
