Спочатку був страшенний гуркіт, свист, громи, гул двигунів, кулеметні та автоматні черги, рев реактивних снарядів та літаків. Потім все стихло, як мені здавалося на мить, але пройшло близько двох годин. Я розплющив очі і зрозумів, що навколо не мої побратими і я один в холодній кімнаті серед ворогів. Мої руки зв’язані спереді (я так і не зміг зрозуміти чому не за спиною), і то напевно такий подарунок мені від Бога, напевно мене Він особливо якось любить, бо дивним чином з під моєї плетоноски вийняли не всі гранати. Дві залишилось. До мене підійшов сам генерал і різко вдарив ногою у скроню. Щось запитав, але я його не чув. Барабанні перетинки мені розірвало це на полі бою. Але біль я міг відчувати, і після хвилини його дикого реву я знову відчув на скроні металевий носок чиїхось чоботів. Він відвернувся. І даремно. Точніше добре. Два тихих клацання, яких я не чув, але відчув своїми пальцями. В голові тихо рахую: триста тридцять один, триста тридцять два, триста тридцять…
Болю немає. Хіба-що на зовсім коротку мить. І здається, що просто хтось взяв і вимкнув світло. І все, ти більше нічого не відчуваєш, нічого не чуєш, не бачиш, обличчя німіє, тіло важчає, і вмить стає легке-легке. Тебе відносить вітром і ти пливеш наче пір’їна в цьому дивовижному світі.
