| Сторінки (20/1956): | « | 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 | » |
Д́уші не обігріти
жовтим пучечком рути.
В пальчиках Маргарити –
бути або не бути.
Квіти навколо дому.
Осінь спиває айстри.
Він відчуває втому.
В неї немає майстра.
Квіти в її долоні.
Очі – вчорашня ватра.
Хто не прийде сьогодні,
в того не буде завтра.
Разом сказали, – [i]браво[/i]...
Так лиш в кіно буває.
Все це не так цікаво,
поки тебе немає.
Ти – перед жовтим світлом.
Я – перед склом зеленим.
Нам по дорозі з вітром
за потічком джерельним.
Де нам і без візитки
скрізь відкривають двері.
Тільки що маргаритки
пахнуть в чужому сквері.
Квіти, що довго квітнуть,
з часом не помічаєш.
Квіти, що непомітні,
в серце не заховаєш.
На підвіконні – квіти.
Світло від них зелене.
Так проминуло літо.
Ти не прийдеш до мене.
Очі твої холодні.
Руки твої гарячі.
Не відпускай долоні.
Не пожалій удачі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2013
Говоримо на вічну тему,
як протягом останніх літ
екологічної проблеми
не помічає грішний світ.
Всяк накопичує запаси
на ненажерливість свою.
А ось і молодь, що тим часом
десь біля школи цілим класом
«балдіє» в ближньому гаю.
Гай-гай! Пройшла шкільна наука,
давати бій брудним рукам.
Кругом розперезався хам:
за парканом – приватна будка,
під парканом – на купці купка,
так званий, побутовий «хлам»
на зло багатим і бомжам.
Круте і нице сплюндрувало
річки, озера і ліси,
де бродять п’яниці і пси,
де чада міста «спочивали»
на лоні бувшої краси.
Це та страшна нечиста сила,
що ставить підпис на паркан,
це українська зла бацила
під самим носом у киян.
Куди ж ми дінемося, браття,
коли розкидане сміття
охопить світове багаття
на місці нашого життя?
Невже багаті охламони
що хочуть жити на землі,
не бачать дірку у озоні,
не чують крику журавлів?
Ну, хай концернам невситимим
не став сьогодні на порі
жорстокий подих Фокусими
на зміну нашій невгасимій
гіркій чорнобильській зорі.
Але коли приватну пельку
наситить вщерть той бруд і «хлам»,
з яким судилось жити нам?
А хто на грішну Землю-неньку
поверне грозову веселку,
властиву чистим небесам?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449420
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 16.09.2013
Є і поезія для всіх,
і не для всіх повинна бути.
Кому вдається це відчути,
відчують, – [i]віршиків моїх,
можливо, краще і не чути...[/i]
Та все одно не зміст то суть
колись ще мають бути в моді:
якщо на музику кладуть,
або епіграфом беруть,
або предметом для пародій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449102
рубрика: Поезія,
дата поступления 14.09.2013
Що дається напруженням жил,
вимагає ще й сьомого поту,
та, як мовлять, – [i]аби при роботі,[/i]
і все те, ради чого ти жив,
відкладається звично на потім.
Все колись допарн́у, дожену,
компенсую, візьму, надолужу:
все віддам за кохану одну,
переможців за пояс заткну,
не продам за срібляники душу.
І позаздрять мені вороги,
віддаючи належну оцінку,
...що не вийшов за всі береги.
Тільки б дав мені Бог ще снаги
дописати останню сторінку.
Щоб як Він, ніби світло й пітьму,
розбовт́́́́ати життя каламутне,
та строкато і пишно утнути
про таке, що й не снилось Йому,
на початку творіння,
почути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449090
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 14.09.2013
[i]«Не сказане лишилось несказанним...»[/i]
Ліна Костенко
У черзі під берези біля брами
до незабутніх наших матерів
задумаєшся
і не знайдеш слів...
Ніколи не писав листів до мами...
Та хто з нас часто радував батьків
епістолярним жанром?
Між рядками
мабуть не вистачало теплих слів?
Це і було б тим самим несказанним,
не сказаним, як треба, при житті.
Листи були. І певно не погані,
та все не ті, та все, на жаль, не ті.
Куди тепер подіти ті привіти,
що не дійдуть у той незримий світ?
Та з журавлями шлють невдячні діти
у вирій запізніле вже, – [i]...простіть.[/i]
Мабуть замало тричі попросити
чи помолитись, – [i]Господи, прости?[/i]
І марно в церковцях поклони бити...
Не віднесуть земні дереворити
зів’ялі ненаписані листи.
Невже й думки – те суще, що минає
і не проллється крапельками сліз
у душі тих, кого давно немає
у маєві похилених беріз?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448844
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2013
Не ждіть добра, коли забули,
де народились і зросли,
і не журились за минулим,
в якому іншими жили.
Хоч тільки й того, що на згадку
одна місцина на кутку,
де і на сьомому десятку
ще станеш на дубову кладку
в позеленілому ставку.
Пройдеш місточком до криниці
по першій стежці луговій,
зіп’єш студеної водиці
і все минуле освятиться
в далекій пам’яті живій.
Хоч того всього вже немає.
Кочує вимерле село.
Обійстя терням поросло.
Але не те в нас проминає,
чого душі не вистачає,
а те, чого в нас не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448839
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2013
[b][i]ДО ПРОБЛЕМ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ[/i][/b]
Колись була державна справа:
поговорити віч-на-віч,
але для цього – всі на піч,
усім, хто ляже – вічна слава,
зарядка вранці...
Ясна річ –
по радіо жила держава...
А головна радянська вправа, –
поставте ноги ширше пліч.
[b][i]ДУХОВНЕ ОЗДОРОВЛЕННЯ[/i][/b]
Відговіли майже всюди
ще до посту.
Як завжди.
Йдуть до церкви грішні люди.
На обід вечірня буде,
на вечерю – глек води.
[b][i]ФІЛОСОФІЯ ВИЖИВАННЯ[/i][/b]
Все йде до точки. І прийде,
коли прийдеться всім пропасти.
Але ніколи і ніде
один поет не пропаде,
бо мусить хтось про це писати.
[b][i]БЕЗПРОСВІТНІСТЬ[/i][/b]
У кого є розчарування
на місці волі, тим пора
забути волю Кобзаря.
Даремні всі його страждання
і марні наші всі старання
не так сокири, як пера.
[b][i]КАМІНЕЦЬ СІЗІФА[/i][/b]
Пора звільнитись помаленьку
від тягаря невдячних справ.
Кому потрібні побрехеньки
про завдання країни-неньки,
яких поет не розв’язав?
[b][i]НА СТАРТІ ДО ФІНІШУ[/i][/b]
Нікого не торкнуться зміни,
хто хоче жити у казках,
що ніби жив не на колінах,
заснувши з книжечкою Ліни
в ще не скоцюрблених руках.
[b][i]ДОЛЯ В НАШИХ РУКАХ[/i][/b]
Не треба Жінці більшої подяки,
ніж бути Нею у живих руках.
І як же бути з притчею про брак,
що в душ нема статевої ознаки?
Не знають чоловіки-небораки,
Кого і Що ми любимо в жінках.
[b][i]СВОБОДА ВИБОРУ[/i][/b]
Не всьоме, і не в сотий раз,
і разом всі, і наодинці
ніхто не вирішить за нас,
чи ми орда, чи українці.
А нам неначе і не треба
чогось на світі досягти,
хіба що змитись десь за небо,
аби плювати з висоти.
А в нас меню – кіно і джаз,
і Santa Claus на ялинці,
і пальцем тикають на нас,
що ми ще й досі українці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448675
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 12.09.2013
На своєму полі я господар долі.
Що де не посію, вродить золоте.
Тут онуки й діти виросли на волі...
Тільки в бездощів’я всі рядочки кволі,
тільки під дощами гречка не цвіте.
На моєму полі стеляться барвінки,
пахне вечорами росами трава...
Все давно почате з першої сторінки,
в’яне материнка для чужої жінки,
хоч на плечах ніби є ще голова.
А за власним полем все за частоколом,
і броня суцільна, і колючий дріт...
Та дістануть навіть за полярним колом.
Глипають в дві дірки, чи не ходжу голим,
чи засохли знову дерево і плід.
А за муром поряд – луки та озера.
Майорить наш прапор. Ходять пацани.
Світить між фонтанів мармурова стела...
В катерах дебіли строчать децибели,
щоб за них боялись слуги і пани.
А в чужому полі – куплене весілля
аж кипить луною в дзеркалі води.
Тільки не від цього в голові похмілля...
На моєму полі, наче у підпіллі
рохкає й регоче наволоч орди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448647
рубрика: Поезія,
дата поступления 12.09.2013
Все ближчими стають церковні бані.
В осінніх шатах – луг, поля, село.
За ними ліс – це щось передостаннє,
якщо останнє літо вже пройшло.
Осінній ліс. Відміряно без міри
всього, що впаде за поріг зими.
Всього лиш ліс. А скільки в слові ліри,
що манить кожен день за ворітьми.
П’янять, мов ладан, пахощі живиці.
А в когось церква – бувший Чорний ліс.
А потім – пні. А там – гриби, суниці.
Щось виросло. Джерельної криниці
нема й не буде, і не буде сліз.
На тому місці виросла посадка
і дуб на місці граба там росте.
Там понад руслом всохлим є альтанка.
Красиво – страх. А все одно – не те.
Тепер повторно випало дивитись,
як поряд вирізають Княжий бір.
Там також можна ще води напитись –
джерельної, мов з кришталевих гір.
Комусь – це гроші на нову альтанку.
А нам – пеньки, полин та молочай.
Тут вечоріє вдень.
Прийдеться зранку
сказати кряжу Княжому, – [i]прощай.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448569
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.09.2013
Приблукала осінь на світанку
автостопом з літа до зими.
Ще ніхто не кликав цю циганку,
а вона – в шовках під ворітьми.
Видно, щось ворожить на майбутнє?
Чи обмане, як було не раз?
Та й стоїть в задумі на розпутті
вже не в змозі зупинити час.
Час надії на погоду з неба
із дощем для пізніх врожаїв,
та з яскравим сонцем і для себе,
і для ранніх овочів-плодів.
Час молитви, що дійде до Бога,
а тим часом і до всіх святих,
хоч вгодити всім немає змоги...
Це селяни просять край дороги,
щоб Марія зглянулась на них.
Це провидцям треба для натхнення
над роздоллям степу і садів
з неба – веселкового знамення,
щоб настало свято трударів.
Це жінкам намріялось зустріти
лицаря у бронзовій броні,
в павутинні бабиного літа,
наче у весільному вбранні.
Це дівчаткам зайцеві гостинці
сипляться із неба в донця жмень.
Це сиріткам – всі по половинці
грушок-дичок до тісних кишень.
Мрійницям – намисто горобини,
нареченим – жовті гарбузи,
нерозважним – шелестіння гривни,
а рибалкам – вудлища з ліщини,
а хлоп’ятам – довгої лози.
А для решти – золота в блакиті
у вінку заквітчаних пісень,
а для всіх – у цьому світі жити,
поки осінь не збирає мито,
за прожитий і погожий день.
Поки відлітує у дібровах,
завересневіє у житах,
поки аж від Спаса до Покрови
заблищать калюжі в болотах.
Поки стрельнуть по зайцях рушниці,
а зайці сховаються в кущі...
Поки розпережуться дощі
і не буде більше таємниці,
що потрібно з довгої полиці
діставати напрокат плащі.
Тільки поки ранки засіріють
і в полях надовго задощить,
благодатну мить не пропустіть,
як зелені вруна побіліють.
То Покрова зглянулась.
Марія
йде на прощу
в сонячну блакить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448441
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.09.2013
Агов, поети,
де ви ся пропали
зі смайликами дружби на листку?
Чи то не є, що голови сховали,
мов страуси у мокрому піску?
Я ж за пейзажі!
Звечора до ранку
за те, щоб місяць сяяв і вночі.
Хіба це гріх – сказати до сніданку,
як апетитно брешуть партачі?
Я ж за любов!
Без пам’яті й без тями,
ну блін, як всі – з клешнею через тин.
Вколов когось? То це ще не рогами,
аби усі брикались як один.
Як схоже все це на верховну зраду,
де подає сигнал один за всіх.
Це зріз суспільства?
Це овець громада,
що впізнає по ратицях своїх?
А я ж так вірив щирості і Слову!
І все це виявляється обман...
Ну розкажіть хоч раз
на чистій мові,
що я, таки, не зовсім ще баран.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448325
рубрика: Поезія,
дата поступления 10.09.2013
Без хитрої дурні і епатажу
цей вірш – відкритий кожному урок
на протязі якого всім покажу
причесану гармонію думок.
Без вихилясів, брендів, еківоків
герой мій – то з невиправних БОМЖів,
то вічний козарлюга одинокий,
то менестрель із глибини віків,
що докучає через сотні років
у ностальгійній пам’яті глибокій,
а то й – проста людина наших днів.
Він не угодник, не спішить на плаху,
і має все, до чого кожен звик.
Частіше всього може це й невдаха,
та не бомонд з гадючника владик.
Він лицар духу, що не прагне волі
за вмиту кров’ю ближнього ціну.
Його душа ширяє в тому полі,
де предки з плугом прокляли війну.
Не ручкається з гордим без потреби,
не братствує з пророками на ти
і не шукає пари десь під небом,
щоб славити померлих з висоти.
Та не віддасть нікого на поталу,
коли його плюндрують крадькома,
і з дев’яносто п’ятого кварталу
не зарегоче разом з усіма.
Задуматись заставить, посміхнутись,
відчути все, чим дихає село.
Якби він міг до всього дотягнутись,
воно ставало б кращим, ніж було.
Йому близькі людські природні риси,
а не гримаси воїна з тату,
та кожного фарбованого лиса
за духом відрізняє за версту.
І не злукавить, що душа відчула,
коли впізнає образ москаля,
чий мікросвіт пронизує минуле
рентгенівським промінням із Кремля.
Він добре знає, що працює всує,
але засвоїв істину просту,
що хтось повинен бути на посту,
хоч боляче, коли душа почує:
[i]– Він боягуз! Ату його! Ату!
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448288
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2013
З весни не зупиняється краса,
що бігла літом доганяти осінь.
В природні рами – сині небеса
не вписуються тільки ноги босі.
Прозорі крила вицвілих вітрів
по паспорт́у з хмаринок пропливають.
Картина аквареллю. В гамі слів
цінителі палітри все впізнають.
Фруктові натюрморти й колажі
сільських світлин і хмурої негоди,
второчені у плюмажі природи,
в етюди гроз і в мокрі вітражі.
А там – до чорно-білого кінця
уже рукою тільки-но подати,
щоб ожили запльовані формати...
А в записничку казочка оця
для барда чи художника-співця
в нечитані проспекти й фоліанти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448124
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.09.2013
[i](Парафраз Марсельєзи)[/i]
[i](куплет 1)[/i]
Знову тирани виточують зброю
під прапорами братів-ворогів.
Наймані оптом лихою ордою,
прямо з трибуни готові до бою,
щоб розтерзати Вітчизни синів.
[i]Рефрен[/i]
Слово, до зброї!
Стомилась земля.
Пора, пора!
Потом і кров’ю
зросити поля.
[i](куплет 2)[/i]
Нам не позичать ні щастя, ні волі,
не подарують тепла і добра.
Поки жирують господарі долі,
перемагати одному у полі
не випадає досвітня пора.
[i](куплет 3)[/i]
У піднебесній ще свіжі могили,
де полягли одинокі співці.
На відгодівлю нечистої сили
кращих із кращих епоха скосила –
зрілі вершки та міцні корінці.
[i](куплет 4)[/i]
Чуєте пульс животворного руху,
що прищепили народу здавен?
Переборовши свавільну наругу
та переливши у пісню всю тугу,
нація духу відродиться з ген.
[i](куплет 5)[/i]
Прагнення наші відновляться в дітях.
Воля дідівська у внуках живе.
Годі нам ритись в ганчір’ї і см́ітті.
Поки є правда на білому світі,
не пережити старому нове.
[i]Рефрен[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448100
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.09.2013
Ось і осінь. Тільки надто рання,
тільки дощ, мов сльози на очах,
тільки марні будуть клопотання,
що, можливо, це чиясь остання
на людських знедолених шляхах.
І пора вдивлятись в це обличчя
здалеку. Не вгледіти за крок,
що не поміняла за сторіччя
риси екзальтованих жінок.
Пожурилась, гіркотою вмита,
над похмурим похороном доль,
що чекали бабиного літа;
душам, сподіваннями зігрітим,
устелила стежку між тополь;
виткалась по річці синім плесом;
одягла в тумани береги;
вперезала жовтим перевеслом
ночами простуджені луги;
роздала пташкам останні злаки,
свиснула вітрам і журавлям,
і на радість, а не за подяку
влаштувала свято школярам;
в прощу до селян на видноколі
простяглась палітрою пожеж
чагарями повз ділянки голі
на загривки клаптикових меж.
І хоч марно сперечатись з нею,
ми ще не опудала німі
у байдужій страдницькій юрмі.
На осінні паркові алеї
не пройти бульдозером зимі.
Осінь, осінь, пізніми ночами
наше літо не підстерігай.
Краще непрохідними стежками
обійди сльотою рідний край.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448026
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2013
Буває – знаєш, треба щось чекати.
Жура і смута ходять крадькома,
а радість переводиться на жарти –
все ніби є і більш не треба мати,
якщо давно потрібного нема.
Ой, не кажіть, що сонячно живеться,
коли ще тепле літо надворі,
і є добро, і воля є, здається,
і солов’ї співають на зорі.
І у серцях панує та святковість,
неначе справді зупинилась мить
і за ніде нечувану безмовність
ні в кого більше серце не болить.
І не потрібно намагатись всує
все заглядати в дзеркало криве,
де лиш сліпий глухому гарантує,
що Україна і без нас живе.
Тривоги не буває без причини.
Підкрався присмерк осені в дворі,
і ніби хтось чи щось у цю хвилину
так небезпечно дихає у спину...
Чи не останній день в календарі?
Невже і я ось-ось все це покину,
і не побачу сонця і зорі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446555
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2013
І
[i]«Великі поети не вміють писати віршів.»[/i]
Тому, напевно, їх ніхто не читав.
[i]«Графоманові легше. Графоман вирішив
написати і –
написав.
Як завгодно,
про що завгодно,...»[/i]
Ліна Костенко
зза
позахмаринного піднебів́я
возропщу я гласом вопыющым
і забурмотю слогом за-
косміченим в зодіаках беззнаківя
щоби повитріщувались очища на обрАне
замантулю бековинне
не
мов
коза
а загарпунений кінь
і ніц не второпають невторопенне
про моє поетиччя змікрофоване
із загробя промов
амінь
нате! хто ЗА?
ІІ
[i]«...посмертно, зате – своєвременно.»[/i]
Ліна Костенко
Я хочу бути неповторним
Ригіональним і теде
Бо,вже таких як я ніколи
Не буде і не було ніде.
Мій нєподдєльний суржик упо-
Добали взаємовигодниє дружки
У нас супермодерна група
Що ліпить вірші немов пиріжки.
А як сказати »–напрямки
То я й не дуже морщу лоба.
Це все ,мої чорновики
Яких у мене дохороби.
Хизуючись ,ради бравади
Не користуюсь словником
Та в лабіринтах Аріадни
не заблудю із Мінотавровим клубком.
Гнуздаю і форму і, зміст
І, ямби з хореєм триножу
А думку піймати за єйний хвіст
Ніяк спересердя не можу.
І від граматики не сушу
Свою безталанную главу
Бо ,як не всі писати мушу
А за підказку просто вкушу
Щоб не залізали в ніжну душу
Як сапогом в пастель а не на траву.
Коли не хвалять нас поетів
Це як по негліже серпом
Жаль що по Інтернетів
Я не дістаю кулаком?
Як русофіл я можу палкой
перегатити Дніпрогес!
І на ЛГ буває гавкну,
і як Герой посиджу в танку
неначе в будці я не пес.
Ночами я ще дуже плачу
Ы, про войну і про народ
І грусно що не всі побачать
Який я нищівний патріот!
Вот!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446543
рубрика: Поезія, Панегірик
дата поступления 31.08.2013
І
Питається, – у чому люди винні,
чиє життя приписують юрбі,
що триста літ протрималась в руїні?
Не скажуть навіть саги старовинні,
як з нас знімали мірку по собі.
Питається, чому це всім відомо,
що ніби в нас держави не було?
Нема пророків у своєму домі?
Зате були колгоспи, де свідомо
радянська влада нищила село.
Питається, чому ментальні вади
азійських зайд і прихвоснів комун
пристали так до східної громади,
і не властиві оборонцям правди
в рядах УПА, в прибічників ОУН?
Бо не дурні історію «творили».
На гріх страшний їм стачило снаги,
коли в церквах братами охрестили,
а потім вибивали до ноги.
Татари, ляхи, турки та тевтони -
всі заправляли добрими людьми,
нав’язуючи нелюдські закони,
щоб управляти нами, як дітьми.
А ці, що триста літ нас мордували
у пазурах ординського орла,
історію – і ту у нас забрали,
під себе родовід пристосували,
архіви наші знищивши до тла.
Знецінена далека наша слава.
Історія у нас, як та чума.
– [i]Де правнуки Аскольда, Ярослава?
– Нема.[/i]
Тому й історії нема.
І безголов’ям знівечені внуки
уже не піднімали голови.
Лишались тільки [i]грозні й довгорукі[/i],
щоб дотягнутись в Київ із Москви.
ІІ
На щастя, часом, руки загребущі
ще булавою нищила рука
Хмельницького, Виговського, Сірка.
Родила Січ ще душі невмирущі.
Ще матері родили Богунів
з Росі, з Дніпра, з Гуцульщини, з Поділля.
Історія скрадалася підпіллям,
виносячи з пітьми своїх синів.
Ставали гідно з іншими по зросту
відомі Палії й Кармалюки,
незнані Полюї й Кондратюки,
щоб відкривати всім космічний простір,
прославити Вітчизну на віки.
ІІІ
Ні, не дурні історію «карнали»,
щоб знищити найкращий зі світів,
щоб ми своєї матері не знали,
щоб не гордились пам’яттю дідів.
Ні, не дурні історію закрили,
від підневільних зголоднілих мас,
щоб животи звело від тих ковбас,
що обіцяють ще живі горили...
Ні, не дурні вчиняють з неї фарс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446080
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.08.2013
1-й.
– Овва, тепер, куди не кинь,
вже не пропхаєшся вперед.
Вже, майже всі, кому не лінь,
як не прозаїк, то поет,
що не коняка, то Пегас.
А ти от задніх все пасеш.
В майбутнє, справді, не ввійдеш,
коли в Парнасі про запас
зелену пашу не припас.
2-й.
– Не всім же бути Архімедом
і патичком крутити світ.
Вся точка опору у мене
не самвидав, а «пролетліт».
Бо сам – запаришся крутитись.
Туди, – не смій, там – згонять злість.
Про те – «не треба говорити»,
а звідтіля відразу, – «злізь».
Тут, брате, пахне плагіатом,
в цих кон’юнктура не така,
ті прочитають лиш «по блату»,
той, – «дайте, дядьку, п’ятака».
Куди не кинь – скрізь пролітаєш,
як та фанера на Париж.
Уже, як баба Текля лаюсь
(як курка ляпне на спориш):
– [i]А хай би ти йому запалось...
А хай ти без вогню згориш...[/i]
3-й.
– [i]А що мені? – Скажіть на милість.
– А те, що треба багатьом.[/i]
– Не хочу: «…смело в бой пойдём!»
Мені б ще погойдати хвилі,
щоб [i]море грало[/i], а не жом.
Мені б ще юності тривоги,
коли я ще хотів і міг,
але не з дурниками – в ногу,
щоб танцювати від порогу,
на голови упавши з ніг.
Мені б – аби дізнались внуки,
за що на світі стоїмо
до найостаннішої злуки...
Мені б ще тільки – ноги в руки,
але, пробачте, не в ярмо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445894
рубрика: Поезія,
дата поступления 28.08.2013
Що – щастя? Що – кохання?
Одне – інкогніт́о.
На друге запитання
не відповів ніхто.
І де воно береться?
Дівається – куди?
Хоч між людьми, здається,
було і є завжди.
Хтось каже, – перша нічка,
хтось – мати і дитя,
хтось – неспалима свічка,
що гріє все життя.
Тим - невтоленна спрага
на двох і водночас,
сердець взаємна тяга,
що всім дається раз.
І в інших не відніме,
і не причинить мук,
і здалеку обніме,
не доторкнувшись рук.
На відстані до серця
приходить не до всіх.
Там, де вона сміється,
підстерігає гріх.
Вона не зрадить друга,
що має вибір свій.
То не її заслуга,
якщо пригріє змій.
Там, де одне згорає
з холодним, наче лід,
любові там немає,
то й плакати не слід.
Де почуття палає,
там посередник – Бог.
Або її немає,
або – одна на двох.
Буває, не помітить,
її із двох одне.
Вона й одному світить,
як сонечко ясне.
Буває, що й погасне,
чи світить лише мить.
Роздмухайте, нещасні!
Зігрійтесь. Не проспіть.
Любов – це завжди мало,
хоч скільки б не було,
як наймилішим стало
душі і рук тепло.
А інколи дається
на спомин між людьми.
Так літечком, здається,
далеко до зими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445852
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2013
Колись за князя Ігоря скупого
з древлян здирали дань і не одну.
Та поки не про те ведеться мова,
що у князів бувало на кону.
З тих пір, як не чекають кари з неба,
з вогнем погратись кожному кортить.
Та не про те мабуть сказати треба,
що від засух у селах не горить.
І не про те, що сльози віділлються,
коли в людей останнє відбереш.
І між князів бували мудрі теж,
що пам’ятали – де дурні сміються,
то там з дурних нічого не візьмеш.
Не хочеться ура-патріотизму.
Чого нема, того уже нема.
Не хочеться кричати за Вітчизну,
коли вона по-зрадницьки німа.
Не хочеться молитися щоночі
за наших ближніх – нібито вождів,
яким багатство засліпило очі
пустопорожні, злісні та чужі.
Вже близько не приймається до серця,
що зникло все, чим володіли всі.
Вся Україна за боки береться,
регоче Київ, Борислав сміється.
Все розтягнули злодії-князі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445317
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.08.2013
[i]Сонце ще не зійшло,
а в країні Дурнів вже кипіла робота.
[/i]О. Толстой: «Буратіно»
В казках і дурням служить вовк скажений.
А тут – не спокушайсь і не вкради
ні з дому, ні з державної кишені.
І не чекай, що нібито завжди
за хвіст жар-птиці, що сковзнув із жмені,
дадуть ковток цілющої води.
Та все ж чудес чекаємо й донині,
хоч не тече у рот жива вода.
Ковтаємо сюжети диковинні,
в яких герої, що у всьому винні,
стають в пригоді, як прийде біда.
Воюють світ царевичі бідові,
але як справді дійде до біди,
то плаче на пеньку герой казковий,
а вовк на побігеньках, як завжди,
щоб десь-не-десь украсти щось безцінне,
у тридев’ятім царстві за калим
дістати дурню молоду царівну.
А десь в країні дурнів товсті стіни
довбає носом чесний Буратіно
із ключиком блискучим золотим.
А десь в селі спекла бабуся бублик,
мукичку позмітавши із засік,
а бублик теж дурненький, – скік, і втік...
І поки ті казки збереш у вузлик,
для всіх – ти соломинка на воді,
і черевик за тебе не утопне,
і булька тут-як-тут від сміху лопне...
І з ким же ти залишишся тоді?
Всі Аладіни на дурну зарплату
повідкривали кожен свій Сезам.
А нам – хоч на ядро, та – із гармати...
Лишається Мюнхгаузеном стати,
щоб кожен тяг себе за коси сам.
Та потайки звертаємось до себе:
«А нам достатньо крихти із долонь.
Радій, душе, та з небом камертонь.
Коли ж злетиш на килимі до неба,
все буде так, як добрим людям треба,
аби не згас казкових душ вогонь».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445293
рубрика: Поезія,
дата поступления 25.08.2013
[i](до Дня Незалежності) [/i]
[b][u][i]І[/i][/u][/b]
Ой, дожились. І в нас – перевороти.
Увесь народ надвоє розділивсь.
Транслюються в ефірі ідіоти.
ГКЧП як сніг
на всіх
зваливсь.
Імперія роздерлася на клапті.
То й, слава Богу.
Не минуло й нас.
Історія, як грандіозний фарс,
розставила старих вовків на старті.
Нехай вже вовк, аби не хитрий лис,
що взявсь мирити тих, хто любить сварку.
Дай, Боже, нам, щоб ми не дожились
розпочинати все колись
спочатку.
[b][u][i]ІІ[/i][/u][/b]
Різниця невелика, скажуть вам,
з якого боку справу розпочати,
чи мовою якою розмовляти
дурних батьків розумникам-синам.
Різниця невелика, скаже хтось,
яких тепер дотримуватись штампів.
Не скаже прадід, як нам довелось,
дочікуватись правди від кацапів.
Щоб менший братик рота не розкрив
на цього деспотичного пігмея,
проголосили в церкві третій Рим
нові патриції своїм братам-плебеям.
Шляхом впроваджень людожерних схизм
під гнітом православ’я зверху й знизу
неронівський ввели ідіотизм,
як справжній попередник комунізму.
(19.08.1990)
[b][u][i]ІІІ[/i][/u][/b]
Відмучилось. Минулось. Віджило.
Невже таки, що справді відболіло?
Коли б то так. Якби ж то не кортіло
новим вождям їх давнє ремесло.
Вдивляючись у зоряні світи
крізь цю космічну чорну безпросвітність,
не осягнути Божої мети,
в якій шляхи до себе – через вічність.
(24.08.2013 р.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445110
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.08.2013
І солодко, і боляче згадати
добро і кривду тих далеких днів –
сидить на лавці одинока мати
та й згадує то дочок, то синів.
Гудки протяжні потягів далеких
не долітають в хату крізь вікно.
Дітей багато наносив лелека,
та от не приїжджає ні одно.
Всіх розхватала доля та недоля.
Тепер одна при курях та козі.
Он, ще в полях Шевченківська тополя,
та он – лелека на одній нозі.
Ще є десь кужіль, гребінь, веретено,
розсохлось мотовило на горі,
в коморі – ступка. Може, що й для мене.
Далеко бачать наші матері.
Для кожного добра придбала мати,
але гризе турбота все одно.
Нема кому на придане віддати
із прискринка благеньке полотно.
Ще не зотліло. Може ще і здасться
на ляльки внукам. Є ще рушники.
Синам не треба вже такого щастя,
бо в них вже й в дочок виросли дівки.
Дрімає мати. Бачить сни тривожні.
Не легко дітям. Як болить за них,
що кожному допомогти не може.
Жаліє всіх. Питаю:
– [i]Чи ж усіх?
[/i]
– [i]Не всіх, як треба,[/i] – сумно каже мати, –
[i]не мучить пам’ять-згадка про котрусь,
що вмерли в голодовку.
В кожне свято
пригадую збитошників чомусь.
Найстаршеньку нема за що згадати,
то більше всіх за неї я журюсь.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445085
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2013
В поезію не входять навмання.
Покликання – це різновид розплати.
Митець черпає з древа пізнання,
аби було що ближньому клювати.
Керуючись веліннями душі,
торуємо в тернах стежки до щастя.
Хтось пише вірші, хтось чомусь вірш́і,
і кожному за це колись воздасться.
Не буде першим солов’їний спів,
хоч вибір кращих річ не випадкова.
Добірне птаство любить загадкове
не так за точність сказаного слова,
як за доробок вигаданих слів.
Про недоступні гори золоті,
про сльози, незаслужено пролиті,
про солов’їв, яких не чули ті,
за кого нам не соромно прожити,
про недарма пролиту людську кров,
про незабуте іншими колишнє,
та про святих, достойних тільки грішних –
зустріти смерть раніше, ніж любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445022
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.08.2013
На рубежах крутих віків
стоїть історія на чатах
усіх задуманих початків
і всіх немислимих кінців.
Та древній літопис, [i]писаху,[/i]
як пишуть вила по воді,
хоч і писав писець тоді,
як бачив шапку Мономаха.
Якби проснувся хан Батий,
чи мудрий свідок Ганнібала,
чи наш першопрестольний Кий,
вона б і їх розчарувала.
Як відрізнявся б їхній світ
від світу хронік, манускриптів,
хай, навіть, знайдених в Єгипті
на дні найбільших пірамід.
Згадаймо прихвоснів вождів,
що їх і свиту прославляли,
та геноцид благословляли.
А що ми знали про дідів?
Це теж історія.
Наука!
Чого ж вона тепер навчить,
коли то бреше, то мовчить,
про те, що треба знати внукам?
Ваксуємо вже в котрий раз
халяву й передок держави,
бо здерли з м’ясом нашу славу,
живу історію без нас.
А ми і раді послужити –
у нас роздолля для чужих.
Навчаємо дітей своїх,
як знову хочуть московіти.
Тече крізь нас незримий час.
Минули дні людської злуки,
як українці перший раз
усі гуртом взялись за руки.
Ось та історія жива
від Закарпаття до столиці,
де запорізька булава
в руках Богдана б’є по криці,
що аж відлунює з церков...
Історія гартує волю.
Архангел Михаіл зійшов,
щоб захистити нашу долю.
Чому ж не вміємо тепер,
гуртом, озброєні знаннями,
забути шлях до СеРеСеР?
Невже потрібно не словами,
а каменюкою й кілками
творити в душах перелом,
аби у боротьбі зі злом
вожді не загравала з нами
пайком, серпом чи молотком?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444919
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.08.2013
З безсонням без молитви пропадеш.
Вночі поститись краще ніж говіти.
І свердлить мізки все одне і те ж –
для чого грішні плодяться на світі?
Збитошні діти темні, добрі, злі,
яких потрібно і таких терпіти.
В житті – ні одиниці, ні нулі,
то де таке нецифрове подіти?
Простих і сірих, в будні і в свята,
освічених і схильних до утопій,
кому здається істина проста
на рівні примітивних філософій,
кому простіше замість боротьби
напитися, наїстись, насміятись...
А що було б у всесвіті, якби
одні безсмертні мали залишатись?
Ото б подивували білий світ,
в якому вірогідне не буває,
і був би їхній найточніший звіт,
що темної матерії немає.
Вже не одне поламане перо
про істини правдиві до обідні.
Дурні навчають, а годують бідні.
Що не кажіть про світло і добро,
мабуть між одиничок і зеро
цій темній масі ми таки потрібні?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444202
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.08.2013
Все краще людям. Решта – що кому
частіше всього потім і не треба.
Таке було в батьків життєве кредо,
аби вгодити чимось хоч Йому.
Все, що собі, то лиш – на чорний день
у вигляді державної розстрочки.
Було достатньо для душі пісень,
для тіла – домотканої сорочки.
Не помагають принципи скупі
вселенську гідру викурити з хати.
Немає чим знедоленим пеняти.
Пройшло життя – ні людям, ні собі
у безпросвітній з лихом боротьбі –
одне, що не встигає проминати.
І наче знову на лиху біду
в новітній бум ввірвались свіжі клани,
що рвуть у всіх підметки на ходу.
Незряча сірість стала другим планом,
хоч звично завше в першому ряду.
Тут легше промовляти і віщати.
А могіканам в гущі гендлярів
незручно криголамом на Хрещатик,
де для вітрил немає вже вітрів.
Скорбота й сум, хоч плакати ще рано,
та мало вже надії на юрму.
Перевелись бідові капітани,
що вміють гамувати урагани.
Пора – на шлюпки. Зрізало корму.
І хоч нема тепер чому радіти,
на палубі регоче менестрель,
а самозванці вуркагани-Флінти
тримають курс у напрямку до скель.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444133
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.08.2013
Мене проводжали в солдати
селом весняної пори.
Музики стомилися грати,
коли я обходив двори.
Під музику мідну святкову
не всіх виряджало село.
То друзі взяли мене в коло.
Для інших таких не було.
І жаль, що таких розлучили
не бурі, не злий ураган.
З тих пір і для мене не милі
дороги, пилюка й туман.
Прощатися легко з журбою
якраз весняної пори,
коли закривались за мною
на клямки сусідські двори.
Сміялись дівчата під дубом
якимось причудам своїм.
Пройтись попідручки з завклубом
раніше кортіло і їм.
Сльози не зронила незвана,
кого я для серця беріг,
кому ще, здавалось, зарано
ступати за отчий поріг.
Та ще серцеїдка Алтайка,
що теж вербувалась в Алтай,
принесла свою балалайку
зіграти останнє прощай.
Та ще мій дружок за юрбою,
що теж, мов незваний, стояв
і якось незвично рукою
непрохані сльози втирав.
Раніше, бувало, на пару
доводилось часом мені
горланити з ним під гітару
до впаду босяцькі пісні.
По правді і досі ще гірко,
що хата не клуб чи палац,
що мало причин, щоб навіки
всю юність ввігнати у плац.
Розвіялась пам’ять потроху
про хлопця з чужого села.
За нами вже ціла епоха
по стежці у люди пройшла.
Та, часом, згадаю хлопчину,
як грали «козу-дерезу»
на двох семиструнках під тином.
І тільки за ним без причини
втираю солону сльозу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2013
Все життя – всього одна чернетка,
що не прикрашає чистовик.
З [i]браво[/i] нам до фінішу далеко,
поки ще не вивчена абетка,
по якій клепався чоловік.
Ще хлібів до жнив – на цілу ниву.
Поки посивію на краю,
ще дощі напишуть косо-криво
іншу біографію мою.
Казку про Ван-Гога чи Гогена,
пісню на мелодію сумну,
ще розкаже соняшник про мене
байку справедливу – хоч одну.
Ще тримають олівець і гумку
руки й пальці, зжаті в кулаки.
Тільки точить невесела думка, –
хто зітре останні сторінки?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441058
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2013
– [i]Алло! [/i]–
проснувся телефон.
– [i]Та чую...
– Ну, як? Відкрили вже сезон?
– Ночую...
– А в нас і ряст уже цвіте.
– Буває.
– Чого так тяжко мовчите?
– Не знаю.
– У нас у маєві беріз
ще зовсім голо
і так прозоро скрізь
до сліз
навколо.
Вже майже рік...
– Я точу сік.
А зранку відсипаюсь...
– Ви чуєте?[/i]
ані-чи-чирк...–
[i]Ви незвичайний чоловік...
– Вмиваюсь...
– Без Вас – не милі небеса.
– І в мене дні собачі.
У мене стухла ковбаса
на дачі...
– А в нас?
– У кого це – у нас?
– Жалкую...
– Було б чого. Я п’ю ось квас.
Цілую...
– Коли ж я Вас
ще раз
почую?
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441040
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 02.08.2013
Сам з собою наодинці.
Хоч – живи. Не хоч – помри.
Де ті ближні – українці?
Той продався східним німцям.
Інший снився бувшій жінці.
Кацапіють три сестри.
От така ось незадача
в цьому легкому житті.
Городити від ледачих
український клаптик дачі.
За добро – дві дулі здачі:
очі жадібні й пусті.
Час повією минає.
Тільки й маєш того дня,
як на рідній внук співає,
вітер небо підмітає,
хмарка хмарку доганяє
і чекає десь рідня.
Щось лишилось від кохання,
та кохана, як і я,
любить те, що поруч має,
що ніколи не минає.
Тільки там мене немає,
де живе любов моя.
Дещо й інше має бути
не байдуже ще мені.
І в дрібній самотині
не маліють атрибути,
як нам бути, чи не бути
на поверхні чи на дні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440946
рубрика: Поезія,
дата поступления 01.08.2013
Князям – князівське, кесарям – своє
і милосердним є чим поділитись.
Хтось в спадкоємність трон передає,
а хтось – аби було чим похмелитись.
Перш ніж у круг вузький відкриють вхід,
нас часто запитанням розтривожать, –
з яких колін ведеться родовід,
хто пращур наш і хто на кого схожий?
Хоч мало званих в тих кругах вузьких,
та часто там нема чому радіти,
бо крім ініціалів записних
від них і цвях не переходить дітям.
Все буде потім, як усі помруть.
Все буде після, як уже не треба.
Пусті звання, як дуте скло несуть
під оплески угодників для себе.
У відблисках цієї мішури
фуршетами притрушена капуста,
дешеві презентації Прокруста
на битій стежці знизу догори,
де сенс життя в безпечній боротьбі,
присвяченій завжди собі самому.
Всі надбання – ні людям, ні собі,
всі почесті по логіці – нікому.
Буває, що й нащадки мають кпин.
І те не те, і ще чогось забракло.
Такий багаж захвалених родин,
що мало не покажеться й Гераклу.
Підхід і радикальний і простий –
дай все відразу, щоб були щасливі,
як цвях забити – молот паровий,
поріг підмести – всюдиходом «Нива».
Та тяжче всього тамувати жаль,
коли сумлінне й зовсім не ледащо
рубати прагне записи скрижаль,
які давно вже викарбував пращур.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440944
рубрика: Поезія,
дата поступления 01.08.2013
Земля моя, заморена Сибірами,
настрашена та викреслена грозними
з історії, утятої вампірами,
скаженими знеславлена без сорому,
чорним по білому,
білим по чорному.
Рідня моя, дорогами лелечими
по світу розлетілася зурочена,
жарою і морозами пропечена,
принижувана вічно поторочами
зранку до вечора
днями і ночами.
Сім’я моя, переповита веснами,
в обійми переманена лукавими,
не зв’язана тугими перевеслами,
свободою і волею покарана
братами й сестрами,
і яничарами.
О, рідна мати, скільки сил покладено,
щоб вистояти під чужою зграєю.
Лишились мрії. Сподівання зраджено.
Похрещену то лівою, то правою
гріємо ѓадину,
звану державою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440721
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.07.2013
Маршрут – навскіс,
під марш коліс.
Пора прогнати літню втому.
На носі – осінь. Нумо – з дому.
Верхівками вітає ліс,
між сосен – талії беріз
у хороводі затяжному.
Кружляють станції сільські.
Вздовж колій колом ходять хати.
Усі міські – везуть візки.
Всі котять на стежки вузькі
з лопатами відпочивати.
Он, за вікном, здає права
серпнева ніч ясному ранку.
Блищить трава, немов жива
у росах свіжого світанку.
У низині – туману дим
спить заколисаний водою,
над ними ранок із мітлою
упився щастячком гірким
між молодим і молодою.
І в небі місяць-молодик
від зір відстати теж не хоче.
В вікно зирк-зирк,
крізь скло проник,
у блискітках примружив очі
і аж за поворотом зник,
немов злизав його язик
побляклої від сонця ночі.
Над морем лісу – голубінь,
всуціль заснована дротами.
Несеться галявами тінь.
Стовпи – круть-верть,
дроти – [i]дзінь-дзінь, [/i]–
б’ють із дитинства телеграми.
Мчать паралелі в білий світ.
По шпалах у косу лінійку
розсипав вітер алфавіт,
це вже крізь сон шкільний привіт,
мов з букваря німі картинки.
Перестрибнули болота
високим мостом з віадуком
і – в царство сонне крізь літа.
Тут можна все. Мета проста –
давненько зустрічався з другом
у відшумілих вже життях
чи в інших неземних світах
за замкнутим космічним кругом.
Міраж, омана. Дрімота
оповиває хлороформом.
Надокучає суєта,
а раптом колія не та...
Зупинки, станції, платформи
давно читаються з листа.
Ми всім на цьому світі винні.
Всіх обслуговують за так
торгівці, піснярі і злидні.
Он – ревізор. А он – жебрак,
йому за щастя і п’ятак,
а контролер хапає гривні.
Реальність краща звідсіля.
Між сінокосами рілля
повзе вужем до лісосмуги.
Сторожею за виднокругом
щось підкрадається здаля.
Забилась муха в павутинні...
А он готуються в політ
стрижі, нанизані на дріт.
Їм в теплий край, за море синє.
Десь там, куди веде інстинкт,
де інші жертви й поклоніння,
безслідно їх розтане слід,
як мій переданий привіт,
як звитий ними сум осінній.
А ми все тут – туди-сюди.
І поки сонце ще – не проти,
в країні дурнів, як завжди,
кипить нескінчена робота.
Життя – такі собі жнива.
Для кого тільки цей серпанок
і ця така жива трава?
Стук-грюк, каюк.
Скінчився танок.
Надходить день і добрий ранок
передає йому права.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440678
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.07.2013
***
Пірнаючи з дощів у грози,
змінивши швайку на стило,
щоб стати врешті на крило,
ми залишаємо прогнози –
у віршах вистачає прози,
щоб людям затишно було.
***
Вожді в нас – явно не спартанці.
Тепер у моді вояки,
що мають довгі язики.
Це все – лукавого обранці,
одного поля ягідки.
***
Зігрію душу спогадом хорошим,
коли хоч раз не запізнилась ти,
вручивши в руки величезну ношу,
яку й Геракл не зміг би дотягти.
***
Вже й українським чукчам зрозуміло,
що наша гривня – це не [i]бір монат[/i].
Та править бал хазарський каганат
і знов рублі народу закортіло.
І покладе за гроші душу й тіло
інтернаціональний азіат.
***
Хотіти бути більшим, ніж ти є,
у крайнім разі все-таки похвально.
Та виглядай таким, як Бог дає,
а будеш тим, що є в тобі реально.
***
Барвінок повзе за поріг.
Йому одиноко.
А ти б коли-небудь ще зміг,
як він, заплести оберіг
для всіх?
Зависоко?
***
Даремна справа пнутися у люди
серед панів і прихвоснів-рабів.
Про це всі знають і міркують всюди.
Та тільки хто з людей мудріти буде,
коли ніхто не любить зайвих слів?
ПО БІБЛІЙНОМУ
Не все вимірюється грішми.
Не купиш відданість братів
і не пропустять в черзі ближні.
То перестань складати лишнє.
Потрать на себе, що хотів.
ТОНКА СПРАВА
Сумління, досвід, рівень знань і вмінь
тримають на плаву у бурі й грози.
А внутрішні твої і янь і інь
завжди урівноважать сміх і сльози.
***
В людей не меншає ідей,
аби на ближньому розжитись.
Люблю дивитись на людей,
коли ще є на що дивитись.
***
Комуністів і [i]вождів[/i]
відрізняють без трудів,
хоч і схожі, як один,
тільки дай кермо і чин.
***
Є віра легка, як стрибок у рів,
де вже лежать розтерзані і вбиті.
Повір у себе. Будеш довго жити,
якщо немає віри в лікарів.
***
Дивуюсь простоті істеблішменту.
І так чомусь не весело мені,
коли воно блищить від компліменту
за проповідь правдивої брехні.
***
Не хитруй і не мудри.
Всі помремо на арені,
поки на державній сцені
довгожителів аж три –
Швондєр, Шариков і Ленін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439943
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 27.07.2013
Всі люди добрі. Решта – злі.
Так і слова – старі і нові,
черстві, великі і малі.
Не спотикайтеся на слові,
але на тій моліться мові,
яка належить цій землі.
Її творили небеса,
а не загарбники й манкурти.
Це наша внутрішня краса.
Це в нас природно має бути.
Коли ж ти гість у цій рідні,
то говори, як вчила мати,
та не гидуй безцінне взяти
по самій вигідній ціні.
Що виправдовує ледащо,
те всім перетинає шлях.
Все краще – в праведних словах,
що всіх єднають в дні пропащі.
Лікує душі Божий страх.
Творцю видніше, що нам краще,
а що фальшиве у серцях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.07.2013
Всі строчать вірші, оди, епопеї,
щоб скромно називатися – поет.
Поезія – суцільний вінегрет,
в який заради думки однієї
не раз вкрадеш з життя його сюжет.
Он свідок – сонце.
З далечі і зблизька
вертались ми під соняхи руді,
де в труднощах зростали і в труді.
Злітали ми і високо, і низько,
коли були ще зовсім молоді.
Тепер не те.
Вcе рідне і знайоме.
Та тільки – де він рідний отчий дім?
Тепер,
[i] – Ги-ги! –[/i]
Мовляв, не всі в нас дома –
ні призьби, ні макітри, ні соломи...
Все відцвіло в дитинстві золотім.
Лиш між кущів стоїть одна варцаба.
І знов,
[i]– Ги-ги, а що це? –[/i]
Я вже звик.
А це кілок, що ставила ще баба,
коли вже діда не було в живих.
А ви залиште пам’ятник про себе.
Погляньте, що намісники творять:
паплюжать землю, промишляють небом,
і оскверняють Божу благодать.
Тепер за муром, і за частоколом,
і за тинами – гори від сміття.
І хоч життя – прекрасне, як ніколи,
та т́ільки – де гарантія життя?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439263
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.07.2013
Невже немає більших, ніж Бандера,
що послужили шаблі за добро?
На жаль, немає. Ті списали пера,
а інші брали в ќогута перо.
Який народ, такі його й герої.
Кого тепер узяти за зразок?
Один сидів, а інший щось накоїв,
а решта – знову голови в пісок.
Але ж сидять на всіх щаблях «кугути»
та підглядають з сідала курей.
Це ж скільки ще курчат повинно бути.
Це ж скільки треба сорому в людей,
щоб отаке пропхати у палати?
Тепер їм і Бандера по плечу.
Тепер і Стуса знову можна здати
до православних в потяг палачу.
Виполюється тихою сап́ою
недоторканне в еверестах душ,
А де поділось клятвене, –[i] не руш –[/i]
потомкам заповідане Ордою?
Тепер їм платять Юдині дукати,
щоб розміняли їх на мідяки.
Як тяжко все це бачити і знати.
Що з наших дуль? Що можуть кулаки?
Гріхів ще не спокутали батьки.
То що і нас ще будуть проклинати?
А ми в халупах, наче у чертогах,
чекаємо прийдешній благовіст.
Суспільство хворе мучиться в пологах.
Обжертись і розлізтись по барлогах –
оце і є життя найвищий зміст?
Оце за це потрібно борюкатись?
За це герої проливали кров?
Та лиш від цього гріх за меч не взятись...
Та тільки дух козацький охолов.
Та ми ж терплячі. З нас здирають шкуру
і гонять від корита до хліва.
Для чого ж та музейна булава?
Кипить. Кипить Мазепинська натура.
Тремтить. Тремтить в «кугута» голова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439231
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.07.2013
Як на цьому світі урочисто,
Як чудесно жити на землі
стоголосо, радісно і чисто,
нанизавши золотим намистом
всі труди – великі і малі.
Поки спить чортяка пелехатий
і не заглядає в закрома,
п́ідемо зі свічкою шукати,
тих кого між нами вже нема.
І на людях, поки сонце гріє,
замість свічки хтось підкрутить ґніт
у лампаді гнівної Марії.
Може стрепенеться й зрозуміє
хоч би сотий – Щ́О врятує світ.
А на черзі – може і десятий
піднесе запалену свічу,
щоб на темне більш не нарікати,
поки скаже д́ідько пелехатий:
ось я вам останню засвічу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439128
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2013
Життя нас випробовує на міцність.
Всіх під укіс історія несе.
Паралізує душі несумісність
із сірістю, що поглинає все.
В історії ми все ще на початку
тунелю до відомого кінця,
де люди затоптали серце Данко.
Вмирають самовіддані серця.
По них вогонь прямий і перехресний
з державних башт недолюдки ведуть.
Несуть свій хрест талановиті й чесні.
Чиновним бидлом нехристи стають.
У цьому еволюція не винна.
Природа помилялася не раз.
Не того сорту виявилась глина –
недолюдки звихнулись на машинах,
а люди все ще ходять в добрий час.
У сірості – ні совісті, ні честі.
У бідності на все – нема коли.
Несуть ярмо понуро, як воли.
Нікчемами приречені до смерті,
самі себе гуртом перемогли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439070
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.07.2013
Ми жилаві й виносливі від роду,
усміхнені, окрилені, земні.
Тримає нас на світі дух свободи
і сила волі у найтяжчі дні.
Та водночас ми продались у рабство
до брата у єгипетське ярмо.
І за своє роздолля і багатство,
знедолені, край світу стоїмо.
І треба ще свою обітовану
не раз, не два по сорок обійти,
щоб виплекати волю довгождану
і назавжди свободу зберегти.
Не треба тільки руки опускати,
а впевнено узявшись за кермо,
і на краю світів не забувати,
що ми серед Європи стоїмо.
Не треба нам безмежного Сибіру
і дальніх екзотичних островів.
Все необхідне нам Творець відміряв
на всі часи, на тисячі віків.
І вся проблема – бути чи не бути, –
вирішується зовсім без проблем,
коли вернеться пам’ять до манкуртів
і пекло перетвориться в Едем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438919
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.07.2013
Пробачте, поетеси, я не винен,
що не примчав на білому коні
і не строчив на теми диковинні.
Ця штучна фішка ще не по мені.
Бо я люблю стандарт і постулати,
хоч можна здивувати всіх на раз.
Та як не хочуть звичного читати,
то хто полюбить генія на час?
Я по простому, запросто і ніжно
ковтнув би з кимось з кухлика води,
а вже коли навколо білосніжно,
то можна й падеграс туди-сюди.
Ви не хвилюйтесь. Я вже не жонатий.
Це лихо для початку – не біда.
Про це верлібром можна написати,
бо все одно це та ж таки вода.
Нехай там ллється. Можна і тихіше.
Фонтани слів не виправлять життя.
Я пишу вам, чого вже треба більше,
аби лунало в такт серцебиття?
Не тільки ж тої ласки, що словами,
яких ще не придумував ніхто?
Поети – це не блазні шапіто.
Слова найкращі лишаться між нами.
У заметіль і град, в грозу з дощами
хай на арені сушаться пальто.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438889
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 22.07.2013
Дитині нашій – рочків шість.
Дітей у нас не густо.
У нас лелека рідкий гість
і не росте капуста.
І нам до школи вже пора
свою дитину вести.
А там проходить дітвора
екзамени і тести.
До тьоті вчительки дійшла
нарешті черга наша:
– [i]А скоко будит два по два?[/i] –
зашпрехала на Раші.
Дитина відповідь дала,
...четверту, п’яту, шосту.
Розумна дівчинка мала.
Тут все для неї просто.
І все б, як мовиться, –[i] окей,[/i] –
без розбрату і крику,
якби не прозвучало ще й
питання на засипку.
Напевно мова – це теракт
у вигляді «отметки».
Училка запитала так:
[i]– А где берутся детки?[/i]
Знання у цьому в нас малі
і з досвідом – не густо:
– [i]Дітей приносять журавлі
у кошику в капусту.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438726
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 21.07.2013
Давай почнемо все спочатку.
Во ім’я Сина і Отця,
Святого Духа... Аж до ранку.
Щоб тільки слухати серця,
давай пригорнемось близенько,
неначе знову – до вінця.
Життя мінливе й коротеньке,
тому цінуймо кожну мить.
Давай, – про радості маленькі.
Давай, хай серце не болить.
Смичок і скрипка на вершині
таких вокабул і октав,
що десь в підспудній серцевині
тьмяніє інший «паганіні»,
що грубі струни обірвав.
Тепер так легко все забути.
Немає фальші у Творця.
Киплять взаємністю серця.
Якої ще потрібно рути,
щоб так сп’яніти і заснути,
і не проснутись до кінця?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438717
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 21.07.2013
[u]Всім москалям – по шнурку![u][/u][/u]
[i](Настінне гасло МП, яке розраховувалось
шнурками для взуття, за державний борг по газу)[/i]
Відомий авгур дуже хоче,
аби любив його народ.
Говорить гнівно та пророче...
Ніхто у залі не регоче,
хоч це звучить як анекдот.
Оратор «з блиском» відчитався
і при кінці сказав усім:
– [i]А хто покріщення злякался,
усєм вірьовкі раздадім.[/i]
У залі – гробове мовчання.
Ніхто не скаржиться. Проте
один поставив запитання:
– [i]А мило також роздасте?
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437326
рубрика: Поезія,
дата поступления 14.07.2013
І українцям золоті палати
на власних горах тягнуться до зір.
І поки з українства можна мати,
його в них і помітно до тих пір.
І впевнені найбільші патріоти –
господарі в державних закромах, –
що всі ми – ЗА і нізащо – не проти,
пустити спільну власність по руках.
Бо в нас такі оригінальні Ради –
регіональний синтез КПР.
А ми неначе цьому і не раді.
Наснідались меню своєї влади,
то, може й, пообідаймо тепер?
А на закуску у нові стратеги
прийде якийсь черговий обормот,
аби прийняти в драного колеги
обломки збанкрутілого Ковчега
на мисі профанації – Дефолт.
Бо ми ж їх ніби з тим і обирали,
аби не допустити дисбаланс,
якби одні від інших більше вкрали,
ніж може забезпечити Донбас.
І множаться нарциси у палацах,
в них – прапор, герб, і гімни, і пісні,
і право самовизначення націй,
і для зарядки – персональні пні.
І ніде дітись нам від переможців,
якщо свою підкову не знайшов
або не зняв з народних підошов...
Пишаються нащадки комсомольців.
Але чекайте в гості запорожців.
Ще вміють хлопці
наламати дров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437298
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.07.2013
Хочеш віршика мого?
Не розказуй усім.
Я тобі про[i] нічого[/i],
все що хоч розповім.
Не на будь-яку тему,
а на плач , і на сміх
ми, –[i] нічого[/i], живемо,
трошки менше за всіх.
А в цей час на планеті
є незнані світи
і під сонцем поети
від його теплоти.
Бо на сонці, звичайно,
надзвичайна жара.
Кажуть, – [i]людям нормальним
теж під сонце пора.[/i]
Через спиляні брами
повз казенні пости,
між чужими дворами
відкривати світи.
Де наш азимут – сонце
по маршруту сусід,
і забудьмо віконце
через ґрати на схід.
Стане в новому світі
все доступне для всіх
і не будуть ділити
на чужих і своїх.
Нам ще вистачить місця
у правдивих казках.
Засинай і не бійся.
Все хороше – у снах.
[i] – Як живеться?
– Нічого.[/i]
Нам усе ніпочім.
Вивчив віршика мого?
Розкажи його всім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436644
рубрика: Поезія,
дата поступления 11.07.2013
Строго не суди, що сповідаюсь,
та не каюсь все-таки в гріхах
і в світи зажурені вертаюсь
по веселих, власне, берегах.
Юні роки смеркли за лісами.
Та воскреснуть кращі з них по днях
в тім краю, де спільними шляхами
в синю школу бігли за знаннями
по дитячих босих берегах.
Що збулось − у вирій відлетіло,
кращі мрії − на семи вітрах.
Залишилось те, що ніби снилось.
Може й ти вві сні мені явилась
на благословенних берегах.
А можливо, ранньою весною
проліском в засніжених лісах,
що вражає першою красою,
образ виник твій переді мною
на моїх весняних берегах.
Може, літом? Зайцеві гостинці
з лісу ніс. А твій проходив шлях
з поля до струмка біля криниці.
Лиш тобі − дісталися суниці
і щасливчик, зниклий в берегах.
Чортеням лукавим поглядає
дівчинка із пальчиком в зубах.
Співчутливо:
[i]− Ти її кохаєш?[/i]
Що дитині скажеш:
[i]− Я не знаю?..
−...Знаю? ...Знаю! −[/i]
Радість в берегах.
Жовта осінь радість остудила.
Не для мене чортики в очах.
Все одно, не вміючи, навчила
тамувати біль. Надій вітрила
ще чекали весен в берегах.
А зима? Хоч раз, та звеселила
чиста, чи й нечиста, може, сила:
в новорічних іграх на пляшках
рибка золота мені служила,
три бажання, (три, підряд!) здійснила,
а уста зустрітись не уміли.
Був мороз на сніжних берегах.
Полонили гоголівські ночі...
Дивне щастя − бути в цих боргах,
що й донині сняться любі очі,
сміх i смуток, жест i рівний почерк –
ось і всі сліди на берегах.
Біль прощання досі серце ранить.
Жовті квіти у твоїх руках
від душі на довгу-довгу пам`ять,
що пророцтвом поміж нами стануть
на майбутніх наших берегах.
Та й зів’яли безпорадні роки,
відцвіли, як трави в тих лугах.
Все пройшло. Вітрила одинокі
опустились на воді широкій,
на Дніпрових тихих берегах.
Що тепер зізнання ці спізнілі?
Що знайдемо у гірких словах?
Може душі й мали спільні крила,
тільки цього ми не розуміли
на своїх безпечних берегах,
де дороги наші спотикались.
Щедра доля зводила в містах,
та недоля також залицялась.
I дороги знову розростались
тереном на диких берегах.
Знаю, що не був твоїм героєм
і не мав достойних переваг,
і що сильні переваг достойні.
І снують жалі джмелиним роєм
на осінніх наших берегах.
Кажуть, [i]− Не судилось.[/i]
І обоє
пов’язали з іншими свій шлях.
Все найкраще сплило за водою.
Так гора не сходиться з горою,
що стоять на різних берегах.
Все ж, буває, щастя усміхнеться
жмутиком суниць в твоїх руках,
поглядом твоїм у літніх снах
і луною серце відізветься,
як колись, от тільки стежка в’ється
по крутих гранітних берегах.
І неждана зустріч над Невою,
і причали, й пристані в портах,
де вінчає час жалі з журбою,
і листочки, списані тобою –
кануло безмовно в берегах.
Ти, мов казка та, що не здійсниться.
Пам’ять серця оживе в піснях.
Будь завжди щаслива. Хай Жар-птиця
і тобі хоч інколи присниться
на казкових рідних берегах.
P.S. Все – як сон:
і десь, під ліхтарями,
жовтими німими кольорами
тужить площа − теж розлуки знак;
білою тогою на річках
розляглись над тими ж берегами
теплі і пронизливі тумани;
все завмерло на старих місцях;
марить Лавра, на сторожі − брами;
сплять атланти, леви, істукани,
вулиці, розведені мостами,
що не скоротили поміж нами
шлях на віковічних берегах.
* * *
Не вини, що надто вже стараюсь
роз’ятрити у глухих серцях
радість чи журбу, що нам дістались,
що піщані замки уявлялись
лиш мені на власних берегах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2013
Яке добро, що є дощі на світі –
рясна та щедра Божа благодать.
Це ж тільки уявити? Сонце світить,
висить зелена куля на орбіті,
шумлять вітри і зливи шелестять.
І треба скрізь Всевишньому поспіти,
і часом так полити де-не-де,
аби згадали непослушні діти,
що був потоп і Божий суд гряде.
Он величезна хмара – Україні,
де чути какофонію звертань.
І дивно Богу, що в одній родині
всі душі в шрамах від дурних змагань.
Ті – войовничі, інші – пустомелі.
А ті зрадливі, хоч не помічай.
А одностайних – посели в пустелі,
вони і там собі збудують рай.
[i]– Який розгардіяш у ницих душах...
Кому ж це я доручу свій престол?
На кого знову уповати мушу? –[/i]
І тішиться Сатанаіл-Еол.
Цей годить всім – неправим, крайнім, лівим...
І поки сумнівається Творець,
вершить погоду дух осатанілий
і гонить хмари в Бескид.
Навпростець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436393
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.07.2013
У різних пар по-різному буває.
Та ми на світі певне не одні,
кого нічого більше не єднає,
крім того, що не хитрі, а дурні.
І хоч від цього ліків є немало,
гріхів– ще більше, Господи, прости.
Та зрозумій же, я не хто попало,
якщо в моєму серці тільки ти.
Єдиний спосіб тішитись на світі,
коли одне до іншого гребе.
А ми, як надто хитромудрі діти,
перехитрили тільки-но себе.
І жаль чогось незнаного між нами.
Та вперто взявши серце на замок,
викреслюємо, писані роками,
рядки життя з майбутніх сторінок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2013
Шалений світе, годі вже спішити.
Вже все давно сплюндровано – на -[i]во![/i]
І тільки й світить душам посполитим
Великдень, Вознесіння і Різдво.
У перше свято – великодні дзвони
несуть по всьому світу благовіст,
що Бог один і за Його законом
тут кожен тільки тимчасовий гість.
І треба лиш на себе уповати
в юдолі зла, лукавства і біди.
Навчишся дарувати, а не брати,
душа в тобі пребуде назавжди.
А друге свято – то душі спасіння
у тому тілі, до якого звик.
Та лиш тоді можливе Вознесіння,
коли ти весь належиш до святих.
А третє свято – мудрості повчання,
що скільки б не заточувався раз,
приречений на славу чи заклання,
достойно знісши всі випробування,
ще зможеш народитись повсякчас.
І в кожнім святі є присутня Жінка –
Надія наша, Віра і Любов,
нагадуванням, що для чоловіка
не гріх за неї проливати кров.
Тепер спустись на землю, небораче.
Оглянься, що на світі натворив
і чий клинок за правду освятив?
Чи є в тобі щось лицарське-козаче,
чим твій далекий пращур дорожив?
Дивись, тобі дається все з натури.
Он на престолі вже усівся хам.
Пручаються недобитки культури,
а їх гамселять злидні фізкультури,
впускаючи Московщину у храм.
Он і лукаві прославляють Мекку.
А де ж твоє сховається єство?
Віддати душу д́ідькові так легко.
Але триває в душах торжество.
До Воскресіння світу ще далеко,
і в храмах не кінчається Різдво.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435696
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 06.07.2013
Падають яблука з віт за вікном.
Зорі ж не падають з неба?
Треба мабуть попрощатись зі сном.
Ніч роздивитися треба.
Скоро ось папороть викине цвіт.
Є ще на що сподіватись,
поки стежина веде до воріт
і не прийдеться вертатись.
Ніч охопила в обійми тісні
сонну туманну долину.
Кумкають жаби про думи сумні
яблуні, груші, калини.
Он мої друзі у тиші нічній –
все, що нажив наостанок:
місяць, зірки та пташині пісні,
поки настане світанок.
Яблука смачно біліють в росі.
Що нам, бурлакам, ще треба?
Папороть є, є земля на осі,
цвіту – півсвіту на сторони всі
ще не розкрадені з неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435686
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2013
Все вимагає кропіткої праці.
Свобода й воля тільки цим живуть
у вирі боротьби за право націй
серед племен впізнати власну суть.
На перехресті різних філософій
Русь-Україна страчена не раз.
А скільки є на світі ще утопій,
які не зрушив історичний час.
Нас руйнували яничари, чвари,
любили зайди в не своїй землі,
Та ми нікому не були до пари,
аж поки не пішли у москалі.
Тепер аж захлинаються канали
устами шовіністського сміття,
аби і ми під дудку проклинали
тих, хто за нас поклав своє життя.
Про це вже й говорити не охота,
що нам, рабам, з панами легше йти,
куди не ходять власне патріоти.
Нам легше плазувати і повзти.
То й досі не вилазимо з болота,
куди нас тичуть мордою брати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434415
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.06.2013
Ще ніч не висипала зорі
і тепло дихала земля,
тікали у луги поля,
і сонце падало за гору...
Проста сільська ідилія:
над річкою, на косогорі,
вдивляючись в цю літню пору,
сиділи двоє – ти і я.
Так, як за партою сиділи,
багато літ тому назад,
коли не знати що кортіло,
але тягнуло до принад
байдуже – справа це чи зліва.
У ситуації такій
потрібен був надійний сторож
і досвід явно не сільський.
І от не всиділи ми поруч,
та й ...
Покотилися роки.
На кожній власній довгій ниві
більш розгубили, ніж знайшли.
І аж тепер цілком щасливі,
що просто поле перейшли.
Я все ще той збитошний хлопчик
і ти ще – не на виданні,
і вечір цей у холодочку –
колишній борг на вік в розстрочку –
не дошкулятиме мені.
Бо вже не буде на заваді
об’єкт захоплень чи зітхань
ні у садку, ні на леваді.
І ми радіємо насправді
всім, без надій і сподівань.
І жаль, що треба ще боятись
торкнутись ліктем, як колись,
коли ще страшно закохатись,
аби ніхто не зажуривсь.
Роки на осінь повернули,
та ця біда ще не лиха,
коли і цей школяр приблудний,
і ця школярочка прудка
втекли з уроків у минуле
дивитись, як тече ріка.
Розлились на чотири броди
блакитні води вдалині.
Там спить минуле десь на дні.
Тут свідки нашої пригоди
нарешті матимуть нагоду
підстерегти на мілині.
Поміж пошерхлим очеретом
бредуть по пояс навпрошки
засохлі верби, мов скелети,
що віджили свої роки.
А далі, де широке плесо,
засох чи вимок верболіз.
Все, що з дитинства варте сліз
нікуди з пам’яті не щезло.
І мов за руслом течії
в розмові теплій, задушевній
ми знову юні та зелені
вернулись на круги свої,
щоб дожинати літню пору
удвох. У затишку. В теплі.
Хоч і не мріяли ще вчора
пройтись босоніж по землі
і взяти найкрутішу гору
із найкрутіших на селі.
Вода полоще літню плоскінь,
а ми плітки – про все і скрізь:
що вже ось-ось торкнеться осінь
окремих гілочок беріз;
про невловиме десь за кадром, –
як не змінився облік твій,
як пахне в’ялий деревій,
як по стежках за перелазом
ми опинились, наче разом,
по різні сторони подій,
мов у старому кінофільмі,
де кожен грав забуту роль.
Ми змалечку у всьому вільні,
та певно волі необхідний
в душі зачаєний контроль.
І вабить ця багатострунність,
і наче хтось із висоти
підказує, –[i] забудь-прости
все, що наворожила юність…[/i]
Це бачу я і знаєш ти.
Та плинуть згадки на догоду
старим фантазіям без слів,
немов листки календарів,
розсіяні на чисту воду,
що пропадають назавжди
під плесом темної води.
Спостерігаємо природу.
Он першим планом біля броду,
розкривши пащу без зубів,
мов крокодил, вляглась колода,
сховавши хвіст між чагарів.
Заворожила темна врода
очима з-під кошлатих брів,
рябіє в пригоршнях вітрів
похмурим присмаком негоди,
крицевим згустком прохолоди
між віражами берегів.
Над водами цупке пагіння
дереться по горі крутій,
вдягає в зарослі густі
розхристане між віт каміння.
Ледь-ледь помітні тонкі чари –
листочків філігранний грим.
Прощається одне з одним
усе підібране до пари
і щось таке віщують хмари,
що годі впоратися з цим.
Бо й в нас така ж осіння криза
на злих терезах сподівань.
На серці – літо без вагань,
а ми в літах, неначе в ризах.
І це уже нема де діти,
мов павутиння легкий плин.
В тенетах бабиного літа
не так то весело радіти,
що ти одна і я один.
Що ми одні на всю леваду,
а ти, торкнувшись, ждеш, − [i]пробач.[/i]
Хоч це і смішно, та насправді
обом так сумно, хоч заплач.
Хоч все вже є. Чого вже більше?
Хіба що сісти навпаки?
Ти притулилася б тісніше,
ніж дозволяють вже роки.
І щира відчайдушна сповідь
не мала б іншої мети,
ніж вгледіти осінній досвід,
як пізнє літо вберегти.
Та от тиночки й перелази
нагадують і свій резон
і проганяють нас до класу.
Не обдурити вже сезон.
Останнє сонячне проміння
нас проводжає з-під небес.
І з ним згасає потепління.
Ні, ще не вечір для сумління,
та світ дитинства не воскрес.
Не випито цілющий трунок
і навіть совість не гризе,
що – був би щедрий поцілунок,
то хтось розщедрився б на все.
І сміх, і гріх, що в пізню пору
не склали ми собі ціни,
і не страждали від вини,
що на десерт пішли під гору
збирати згірклі полини.
Пропише пам’ять згаслий вечір
десь в паралельному житті,
щоб мали хоч у забутті
таємну стежечку для втечі.
Усе кінчатись якось мусить.
І вітер яблуню обтрусить,
що вберегла плоди цей раз.
Достиглі яблука спокуси
були зависоко для нас.
Якби ж то розуміло серце,
що дика гречка – не полин.
До гіркоти не вклала б перцю
і не виводила б за тин,
і не приховували б марно
відвертих поглядів жалі,
і не заходили б за хмари
усміхнені уста твої.
Все відцвіло і відболіло.
Вже не кортить усе підряд
лоскотно, мрійно і щемливо,
як сотню літ тому назад...
Тепер один на косогорі
збираю плоскі камінці,
рахую цибухи в ріці...
Нема ні радості, ні горя.
А поки висипають зорі
над плесом тихої ріки,
на місці нашім пнуться вгору
такі зелені лопухи.
Покотяться за літом літо
над гладдю зелені й води,
і час зітре усі сліди:
твої – зберігши інкогніто,
мої – у безвість назавжди.
Аби здавалось, що насправді
на радість ближнім і громаді
нічого не було ніде
і ради правди де-не-де,
і ради цих живих пейзажів,
не мавши кращих репортажів,
я просто видумав тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434346
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.06.2013
Навчання – світло, а невчених – тьма.
Всі хочуть вчитись, та не хочуть знати,
що є розумні, а дурних нема,
яким не треба пам’ять загружати.
У наш стрімкий непересічний вік
теорія від практики далеко.
Дається те, до чого змалку звик.
У всякий вік навчатися нелегко,
але на те й родився чоловік.
Граніт наук гриземо від колиски,
аби вписатись в завтра і в тепер.
Та тільки всім лишаються огризки,
де всілись нові блазні з КПР.
А що, коли вже можна все купити,
тим більше – за вказівкою згори?
Виходять в люди, аби нас навчити,
як гризти антрацит, профессор́и.
Прийшли пани, яких земля тримає,
аби в людей дух нації не чах.
І горе тим, хто знову забуває,
за що УПА розстріляна у лісах.
Та цур йому – сумному і страшному,
що сто разів тривожило вночі,
на спомини прийдешньої душі,
аби підняти дух хоч би одному,
хто рідну мову в словнику живому
не розміняв на срібні дукачі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432631
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.06.2013
Отаборилось літо в полі.
Прийшли ясні погожі дні,
і кожен день дарунком долі
все посміхається мені.
З галяв рум’яняться суниці,
з яруг – вітання від грибів,
і в сни під музику на скрипці
такі злітаються жар-птиці,
що і не снилися журбі.
О! Ці короткі літні ночі.
Яка невимовна краса,
коли вдивлятись в небеса,
де зорі відкривають очі.
А вечори? А вечори!
Куди там гоголівським братись?
Такої страсної пори
на схилах Лисої гори
і Вій навчиться посміхатись.
А ранки? Ранки!
Сонця злети
з заграв над плесами води.
Туманом вкриті очерети
ще сплять. І дрюччями підперті,
вже просинаються сади.
І все це тут. І все це дома.
І проситься на сторінки
незнаний світ, усім знайомий,
щоб уміститись в ці рядки
вогнем веселки, звуком грому.
У гніздах – щебетом дзвінким,
в садах – достиглими плодами...
Пройдись над річкою лугами.
В воді – танцюють поплавки.
Дядьки, що смалять цигарки,
жонглюють вдачею й вудками.
І світле щастя з легких рук
дарують обрії навколо,
де скрип, гудок, тихенький стук
включають звичний перегук
без диригента чистим соло.
І знову – браво! І ура!
Шумить, вирує наше літо,
і нам ще є чому радіти,
що підростає дітвора,
що душу є кому зігріти,
що нас в селі ще ждуть батьки,
що є з ким дітям зустрічатись,
що є де людям спілкуватись
на українській залюбки.
Це – наша схованка на світі,
де нас Небесний стереже,
в піжмурки бавлячись з блакиті,
де смішно інколи:
– Невже
співають жайворонки в житі,
стрибають зайчики в зеніті
і сходить сонце в негліже?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432596
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.06.2013
[i]«Жили-были старик со старухой...»
[/i] О. Пушкін
Досади не сховаєш
на програних бігах
у грі, в яку ти граєш,
на спалених мостах.
І зорі ті ж на небі,
немов краплини сліз,
і їде не до тебе
Чумацьким шляхом Віз.
Пішло життя циганське:
і щастя – нарозхват,
і звичаї – поганські,
і з совістю – не в лад.
На ріднім попелищі
чужинські прапори...
Та погляди – все вище
з безодні догори.
Ще є на що дивитись
он там − на небесах,
щоб гіркотою впитись
від спраги на устах.
Дарма, що не всихає
від щедрості рука,
коли не помічає
корчмарка чумака.
Де впаду, там ночую
без ремствувань та сліз.
Дивлюсь, як чумакує
пустий Великий Віз.
Зносилася упряжка,
і колесо скрипить.
Тобі в сідлі не важко.
А хто ж охляп сидить?
Розпрігся видно карий?
А ти не поганяй.
Коней на переправі
у старість не міняй.
Дивись, уже й буланий
зривається вперед.
А я від вас відстану,
змагатися – не мед.
Вже й зорі – ген за вами,
мов іскри з-під коліс.
Завис над парканами
донизу дишлом Віз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.06.2013
1
Журиться вдова непосидюща,
що не бачить прикрощам кінця,
що вилазять боком рідні кущі,
що не тішать православні пущі.
Треба десь поближче до Творця:
2
[i]– Дожилась, –[/i]
аби лишень скоріше
вирішити весь пакет проблем:
[i]– Помандрую. Там не буде гірше.
Де ж іще шукати місць святіших,
ніж Єрусалим чи Віфлеєм?
Вік жила в своєму закапелку.
А тепер, як мріялось, лечу
в край обітований та далекий,
де – на зиму гніздяться лелеки,
і – на щастя є «Стіна плач́у».[/i]
3
Від безмежжя вражень притомилась.
В решті решт дійшла і до Стіни,
до Стіни тієї прихилилась,
помолилась. Може, й помилилась,
не згадавши про Господню милість,
що для всіх нараяли сини.
В пам’яті десь глибоко зненацька
зблиснула зоря полин-трави,
і мов шабля нищівна козацька
викреслила все із голови.
4
Тихо опустилась на коліна,
мов найближча із усіх колін.
Перш, ніж відзвучить в душі:
[i]− Амінь, –[/i]
бачу ще похилену калину
і думками на Вітчизну лину,
[i]− Боже, збережи нам Україну
мудрістю прийдешніх поколінь.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432425
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 19.06.2013
Покликав би, якби мене почула,
побіг би сам, якби напевне знав,
що ти мене ще й досі не забула
на чорний день, що ніби не настав.
То чом на чашку кави не заскочиш,
як водиться в людей вряди-годи,
коли не знати, хочеш чи не хочеш,
щоб хтось тебе покликав назавжди?
Вже знову є про що поговорити,
як нам чекалось-скучилось обом
і як нам далі в цьому світі жити,
коли одні обов’язки кругом.
І треба буде думати-гадати,
чому не зачиняємо воріт,
коли здається треба небагато,
аби обняти знову білий світ.
Чому ти сумно голову схилила?
За стільки літ вже кожен відстраждав,
коли була відкритою могила,
в якій для інших суджений лежав.
За ближнім не поплачеш для годиться,
коли навіки лик його застиг,
і на роки лишилась таємниця,
що він хотів сказати
і не встиг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431896
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 16.06.2013
Мету і ціль
завжди потрібно мати.
Коли трудящих кликала земля,
щоб мінімум колгоспний доконати,
вони дітей лишали біля хати
і вдосвіта виходили в поля.
Ще буде осінь. Вдосталь ще прощання.
Нікого участь ця не промине.
Та тільки жаль, що гріш ціна старанням
сліпих рабів, що вперше і востаннє
так само не помітили мене.
Не треба розсипатись у верлібрах,
сміятись сонцем, плакати дощем.
Хіба поможуть білі вірші в бідах
під чорним продірявленим плащем?
Все буде так, як завжди має бути,
в які б нас не закинуло краї.
І хоч все ближче грішним до спокути,
якщо мене повинні десь почути,
то ще потрібні віршики мої.
Для більшого не вистачає хисту,
і слави не потрібно ні на гріш.
Тепер би ближче до джерел дитинства,
де спокусивсь колись на перший вірш.
Нема за що приставити до стінки,
хоч колючками ближніх діставав.
На глибину не тягне там, де мілко.
Чого мудрити? Треба рівно стільки,
аби розумний між рядків читав.
Досадно тільки, не проб’ється в люди
все, що старанно списує перо
зі сторінок життя. Та завжди буду
із тими, хто сповідує добро.
З людьми, що цінять віршики і прозу,
і день ясний, і казку про любов,
для кого я не становив загрозу
тим, що відкрито правдою колов.
Зупинимось, хоч марно намагатись
вдавати, що стоїш супроти всіх.
І на сліпих надіятись не гріх.
На вищих рівнях є кому змагатись.
Та от біда.
За розум пізно братись
без участі прихильників своїх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431866
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.06.2013
Пиши мені. Інакше – як почую
чи тихий сум, чи радість – між рядків.
Тоді і я тебе заінтригую
одним рядком на кілька дієслів.
Постукай в двері. Я завжди відкрию
і гляну в очі злякані, сумні.
Ти зовні все ще схожа на Марію
і цим колись подобалась мені.
Тепер проси, чого від мене хочеш.
Та тільки знай, стараєшся дарма,
бо той струмок уже не перескочиш,
що вчора загатила ти сама.
Тепер кажи, – [i]прости мене за зраду,
що підкосила щастя для обох.[/i]
Я можу зрозуміти. Ти не рада?
Та як простити? Адже я не Бог.
Тепер молись, бо як же я без тебе,
такої непотрібної собі?
Я б теж молився, та гнівити небо
не можу вже дозволити собі.
Та все ж, поклич, щоб небеса почули,
що ми розрахувались до гроша,
аби тепер ніколи не забули,
що в нас на двох була одна душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431729
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2013
Безжалісне – не за горою,
і вистраждане відцвіло
поезією та любов’ю…
Либонь це було не зі мною?
Невже це насправді було?
Від ніжності шалу дзвінкого
в спокусах на лезі ножа
до жмені по-справжньому свого,
в якому немає нічого,
чим тішиться доля чужа.
Хіба-що недоспані ночі,
і проспані в мареннях сни,
і руки, і чари дівочі,
і близько довірливі очі,
що кличуть відлунням весни?
Чи та переповнена міра
на радості грішні і злі,
чи злом перекручена віра
що разом з інстинктами звіра
утрачений рай на землі?
Чи може слабкі сподівання,
мов сполох нічних міражів,
на зустріч єдину й останню,
щоб мати якесь оправдання,
що ніби надією жив?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431649
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.06.2013
[i]Как бы нам повеселиться,
не взгрустнув от разных бед?[/i]
Перефразований куплет
Злоба дня на вічні теми,
що дістали аж тепер,
і не вирішать проблеми
ні Союз, ні КПР.
Ой, чого так гидко-бридко,
хоч і горе не біда?
Бо як вигляне сусідка,
кисне в горщику вода.
Треба жити гарно, звісно,
а живеться без пуття –
прісно, пісно, несумісно
із законами життя.
День безрадісно минає,
поки маєшся один.
На чуже не зазіхаю,
тільки тісно як в трамваї,
поки дуло – через тин.
Неможливо бути разом,
там, де в лінію – кілки,
де командує зараза,
а повинно – навпаки.
Та в законному порядку
дивуватися не слід.
Поки заскородиш грядку,
надлишкового достатку
не сховаєш від сусід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431334
рубрика: Поезія,
дата поступления 13.06.2013
Від мук душевних краще не вмирати,
та видно не сховатись нам від бід.
Досадно, та лишилось лиш зітхати,
що не оборонивсь навколо хати
від заздрості та підлості сусід.
Жорстокість ближніх через загорожу,
знайома людям тисячі століть.
Для чого Бог звалив на нас цю ношу?
Від чого в людях ця тваринна злість?
Життєвий досвід доконає думка,
що так було і буде так завжди.
Випробування підлістю – наука,
що мало натерпівся за труди,
що дощ любив та вітру перегуки,
що ремеслом натруджувались руки,
що дбав для внуків чистої води,
що не співав осанну охломонам,
що не терпів ні жаб, ні віслюків,
що нудила кацапщина червона
і дух її тяжкий для трударів.
І що від лома в нас нема прийому,
щоб захистити правду і добро.
Лукавим наші слабкості відомі –
не в них, а в мене будуть не всі дома
і буде сите чорне їх нутро.
Відвернуться і друзі старовинні,
яким не це потрібно для душі,
бо не про це співати ми повинні,
коли – веселка, сонце і дощі.
Переживемо й це, як стужу й грози.
Інстинкти зла не засіб для мети.
Хай буде сміх, бо не засвідчать сльози
ніякої твоєї правоти.
Такі часи нам підкотила доля.
Низам не бракне норову верхів,
і множиться державне безголов’я,
як між кущів занедбаного поля
занедбані будинки без дахів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431218
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.06.2013
Позаростали стежки та доріжки
понад левадою, попід тини,
де до недавнього баба Ониська,
щось виглядаючи, дибала пішки
за перелазом через полини,
щоб роздивитись, а хто ото їде,
хоч і насправді теж пішки бреде
в гості до баби, бо вже не до діда.
Хоч і насправді – нікого, ніде.
Скільки чекань і обіди на долю,
що не зайде хоч один чоловік.
Йдуть перехожі крізь бабу й тополю,
що наодинці вкорочують вік.
Пусткою – хата. І сором за себе.
Гарно вітався. Води не приніс.
В кожного стежка-доріжка до неба,
поки полин у дворі не підріс.
Хтось оживає наїздами в гості,
хтось доживає самотні роки.
Всіх порівняють колись на погості
не полини, то густі будяки.
Йдуть непомітно старі у могилу,
мов не було їх ніколи ніде.
Сумно дивитись на хату похилу,
де вже ніхто перехожих не жде.
Вицвіла писана тушшю об’ява.
Скільки надій ще недавно було.
Не посміхається доля лукава.
У полинах вимирає село.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431114
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 12.06.2013
Київ – мій острів у центрі держави,
древня столиця у юній красі,
вічний форпост переможної слави
на неозорих просторах Русі.
Ноїв Ковчег у буремному морі,
дітям колиска і отчий поріг,
наша твердиня у радості й горі,
всього народу святий оберіг.
Пульс, що вібрує у жилах країни,
сила, що зріла в козацьких степах,
мужність святих на щитах України,
чаша любові у вірних серцях.
Хай же ім’я твоє Духом святиться,
Словом примножиться мудрість пера.
Слався в народах слов’янська столиця
на берегах Борисфена-Дніпра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430631
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 10.06.2013
Кожне літо ми мріємо знову
про недавнє у повній красі,
про майбутні столичні будови,
що під стать стародавній Русі.
Лиш історія знає достоту,
як змагались віками щодня
за столицю свою патріоти,
скільки сили, і крові, і поту
вартувала столична броня.
Та й прийшли,
що і нікуди далі...
Рідний Київ до мене глухий.
Окупантам карбують медалі.
У столиці – господар чужий.
І тепер тільки дурникам сниться,
ніби влада в достойних руках.
Що ми хочемо, люди?
Дивіться,
як у власній державній столиці
можна жити не тільки у снах.
Ось у Лаврі проснулися дзвони.
Трударям на роботу пора.
Школярів і студентів загони
чешуть гризти науку й закони.
В дитсадочки спішить дітвора.
На казну не скупиться столиця
для майбутнього – для вчителів,
і ім’я науковця святиться,
і забутим ім’ям, як годиться,
Гіппократами звуть лікарів.
Справедливі суди й адвокати,
і корупції зовсім нема,
бо свою непідкупну зарплату
проїдають вони не дарма.
Мирно творять закон депутати,
поки стукне комусь п’ятдесят,
щоб на решту лишалось багато
світлих буднів і радісних свят.
По Дніпру сновигають ракети
і під муркіт глухих двигунів
сплять спокійно співці і поети
на сторожі омріяних днів.
Всім відкриті і вікна, і двері
до дерев, до трави, до квіток.
Мов мальовані, парки і сквери
відкривають в природу місток.
Он де Либідь вервечкою в’ється,
чисті води несе у Дніпро,
і пташина в гаю відгукнеться
на притишені звуки метро.
Тихохідні проходять трамваї.
Велотраси ведуть звідусіль,
під землею летять до окраїн
електричка й електромобіль.
Тиха ніч опустилась над містом,
де-не-де мерехтять ліхтарі
пізнім парам, що хочуть зустріти
світлий промінь нової зорі.
А тепер тільки дурникам сниться,
ніби влада в достойних руках.
Що ми хочемо, люди?
Просніться!
Обираймо майбутнє столиці.
Оббирають трудящих у снах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430562
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.06.2013
Хто ми є на світі
у масштабах літ?
У неволі діти,
у недолі цвіт.
Що неначе треба,
те немовби є.
Що просили в неба,
те воно й дає.
Перекотиполю –
волі аж на крок,
а таємній долі –
серце на замок.
Будемо ріднею,
поки з нами Бог.
Долі однієї
вистачить на двох.
Нам би тільки в осінь
перейти рубіж.
Хай ще душі босі,
та серця – навстіж.
Нам би тільки зими
якось обійти.
У літа незримі
пишуться листи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430423
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2013
– Де ти забарилось, сонечко моє?
На світанку снилось. Зранку ніби є.
Вдень крізь тло зелене стрибнуло в зеніт,
щоб мені, напевне, кинути привіт.
А коли надвечір плачуть небеса,
бачу, як на плечі падає коса.
Вітер, знай, співає за вікном пісні,
дощ у такт змиває тіні на вікні.
Марно шле привіти нібито поет.
Обнімає вітер синій силует.
– Де ти пропадаєш, місяцю ясний?
Може забуваєш? Може вже не мій?
Чом посеред ночі не прийшов у сни
цілувати очі, поки сплять вони,
поки я не знала гіркості сльози,
як тебе чекала в гуркоті грози?
Все що є для тебе, не віддам комусь.
Прилітай же з неба, поки не проснусь,
поки на світанку не зійде зоря,
звечора до ранку буду я твоя.
А коли прокинусь, стрибну в Інтернет.
Що мені приснилось, збереже поет?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430345
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.06.2013
***
Ведуть стежки життя вряди-годи
до наших слуг при владі й при кориті.
І ніби є постукати куди,
та тільки двері наглухо закриті.
***
Якщо останнє коло вже пройшов
до пекла чи до раю без зупинки,
то не жалій новеньких підошов
і що стоптав останні черевики.
***
Тримайся мужа і отця.
Не потурай на клич природи
і на іржання жеребця.
Немає кращого самця,
ніж роботящої породи.
***
Земля і небо. Більше і не треба,
щоб мати все і відійти ні з чим.
Все, що віки належало усім,
як неподільна часточка для себе,
було і буде тільки-но твоїм.
***
Не надривайсь в нерівній боротьбі.
Не чують люди, то почує небо,
якщо докажеш Богу і собі,
що ти не те, що свідчать проти тебе.
***
На безголов’я не знайдеться ради.
Цапів на кладці не розсудить Бог,
бо тільки з мудрим є шляхи до правди,
а з дурнем – тільки кривда для обох.
***
Хоч стій і плач, хоч сидячи реви,
а все, що залишилось на останок
із присмаком дитячої пори
вже не повернеш у старечий ранок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430283
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 08.06.2013
Мені була по плечах всяка ноша.
Була і в тебе власна ноша теж.
Два чоботи – до пари. Та в калоші
до дальніх берегів не допливеш.
Давай – в похід. Піднімемо вітрила!
Залишмо іншим човен, що загруз.
Прийшла пора. По черзі залишили.
Тепер ти – дама, тільки я не туз.
І все так само соло під гітару
зручніше, ніж дуетом, затягти.
Що не по плечах – краще обійти.
Ти не могла терпіти перегару,
а я не ставлю виграшу на пару,
де я здаю, але тасуєш ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430276
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.06.2013
Так повелось в людей з дитячих літ,
що кожен з нас в цей світ прийшов у свято.
Ще тільки б – не розчарувати світ,
що ця подія дорогого варта.
Ми віримо в прогрес і в чудеса
і молимось, щоб обійшли нас війни.
Надіємось, що неземна краса
в кінці життя прийме в свої обійми.
І з потойбіччя, всім – фізкультпривіт.
Нема чого тужити й сумувати.
Коли душа покине білий світ –
це вже не наші клопоти й витрати.
А поки тут, без віри у Творця,
земна душа убога і нещасна.
На цьому світі з Господом не страшно.
Не кожен удостоїться вінця,
та будемо щасливі до кінця,
аби остання мить була прекрасна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430000
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.06.2013
[i] Борис Пастернак[/i]
Вокзал – переповнений ящик
Для знахідок, злук і розлук,
Всіх послуг – і друг, і укажчик.
Незвичний для інших їх круг.
Бувало, хоч вішайсь на шарфі,
Аж поки вагон подадуть,
І гаркнуть намордники гарпій,
І чадом пахким обдадуть.
Бувало, що марно старався,
приспати чергову біду.
Прощай же, недоспане щастя!
Я вистрибну десь на ходу.
Бувало, ввірветься у простір
над прірвою вихору шквал.
І смерть шаленіє від злості
під буфером в гуркоті шпал.
Далекий свисток відлунає,
А ближчий – оглушить луги,
І потяг перон підмітає
Гнучкою мітлою пурги.
Та перше ніж смеркне навколо,
І душу огорне в пітьму,
Зривається вітер над полем.
О, як же я заздрив йому!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429979
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.06.2013
[i]В. Иващенко[/i]
Що є любов? Ніхто не знає,
та всі знаходять в ній своє.
Одні любов’ю легко грають,
а інші платять все, що є.
А треті ждуть і не діждуться.
Черствіють серцем день за днем
і на прощання не всміхнуться,
коли вона їх промине.
Любов мені мене відкрила,
щоб відчувати день при дні
все, що обом дарує крила,
тому що любий ти мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429861
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.06.2013
І
Полісся.
Край зайців, і білок,
і мстивих в древності древлян.
Тепер тут тихо.
Крім могилок
і сіл пустих – лишень туман,
і тлін, і ржа, і більш нічого,
що б нагадало про людей.
У Чорний ліс
з притулку свого
втік погорілець-Берендей.
Яга тут загубила віник.
І мов кікімора, в пітьмі
ще свисне соловей-розбійник,
що рано ще на відпочинок
і не сидиться у тюрмі.
Природа тихо спочиває.
Та могіканин-піонер
про себе зрідка нагадає,
що й він природу зберігає,
як незборимий браконьєр.
ІІ
Зимою – сніг, весною – дощик,
і літо, й осінь – не біда.
Лихого й доброго рознощик –
тече з лісів гірка вода.
IIІ
Нема кому пройтись по лісу,
святкуючи весняний день,
і примостившись десь на пень,
у гамі вересків і свисту
відчути хор такого змісту,
що остовпієш від пісень.
Хоч ліс,
як ліс буває вранці.
Повиряджались, як на танці,
фігурки молодих беріз.
Димар.
Крізь крокви – верболіз.
Всміхаються бузку рум’янці.
Фіалки повні синіх сліз.
А на галявинах під сонцем
полум’яніють ряст і сон.
І в кожному листочку – стронцій,
ядро, і атом, і фотон,
і древні лики охоронців
печально дивляться з ікон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429848
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 06.06.2013
[i]Борис Пастернак[/i]
Як бронзова зола жаровень,
Жуки обсіли сонний сад.
На рівні свічки серця мого
Світи розквітчані висять.
І, як у неймовірну віру,
В цю ніч душа моя ввійде,
Де між тополь завісу сіру
Павук під місяцем пряде.
Де в водах – сутність таємнича,
Де яблунь гілля запашне,
Де сад на палях будівничих
Тримає небо весняне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429612
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.06.2013
Ніхто не скаже, де дорога в люди,
а де з людей виводить, як з пітьми.
Але ніколи кращого не буде,
якщо не залишатися людьми.
Всі пережитки в’їлись в нас ментально
на перехрестях й роздоріжжях вір.
Дух рабства – як це дико і печально
терпіти меншовартість до сих пір.
На нас плюють, а ми не помічаймо,
нас оскверняють, – ми помовчимо.
Ми лишні дома, і комусь негайно
кортить на нас проставити клеймо.
І де, пробачте? А в Верховній Раді,
де представник мій, чуєте, – фашист.
А ким же я стаю тепер насправді?
І чий тоді диявол-комуніст?
Як жаль, що нас така маленька жменька.
Мовчать поети. Глухне мікрофон.
Нехай літає в строфах Купідон.
За нас співає в лісі соловейко,
а проти нас і України-неньки
все ближче чути каркання ворон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429599
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.06.2013
[i] «Мой стих трудом громаду лет пробьет...»
В. Маяковский[/i]
Ростуть поети, як у дощ гриби.
Міняють форми. Відміняють рими.
Мовляв, – чого схилятись перед ними?
Звичайно, що поети – не раби.
На те вона й Поезія, аби
не вмерти за канонами старими.
Та в се ж повинні бути – чи сюжет,
чи думка, що розбудить хоч сумління.
Подумай, хто прийме твоє творіння?
Чи не для того виростав поет,
аби й читач доріс до розуміння.
Не все блищить, що в голову прийшло.
Чекати манни з неба – марні справи.
Слова красиві теж, комусь на зло,
у творчу ніч нашіптує лукавий.
Терновий лавр не кожному – вінком,
то ж не радій, коли тобою пишуть.
Творив лиш той, хто читачу залишить
слова, які втрамбовані трудом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429430
рубрика: Поезія,
дата поступления 04.06.2013
Колись були ми босі, та пригожі
до всього, що тримало на землі.
Та й заробили з братом гарні гроші.
Купили нам на них аж дві калоші,
що саме стали модними в Кремлі.
Від гордості не довго й до гордині.
Хотілось, щоб гриміло все село.
І в пам’яті спливають ще й донині
калоші, що червоні всередині,
а зверху – наче ленінське чоло.
Дарма, що все одно були ми босі,
та зимної сльотавої пори,
мов на парад, взувалися в калоші.
Не пасували, та які ж хороші!
Тримались на ногах, мов приросли.
Було, що якось наступив на скалку,
то й досі зачіпає за живе.
Ноги не жалко, а калоші жалко.
Як партію, любили ми їх палко,
жахаючись, – а раптом хто порве.
Була епоха слів пустопорожніх
і гасел – хоч нудних, та голосних.
Вожді в народ ходили у калошах.
Сам ідеолог партії безбожних
топтав Червону площу саме в них –
у гумових калошах всесоюзних,
що певно додавало їм снаги
топтати українців волелюбних –
винищувати кращих до ноги.
На всіх постах стояли людолови.
І хто вже тільки нас не запрягав?
Ми ще не знали про еліту нову,
хто не калоші, а любов до мови
на валянки в Сибірі поміняв.
І в кепський час бували дні хороші,
коли діставшись рідних берегів,
ми залишали суржикову ношу,
мов за порогом репані калоші,
і розмовляли мовою батьків.
Ми не цурались Байрона, чи Гете.
І Пушкіном годили вчителям.
То вже сама душа волала проти
братерської ведмежої турботи
під гаслами набридлих «одобрям».
Держава зла пропагувала кривду
на зрозумілій мові матюків –
після калош, ҐУЛАҐу й геноциду –
вінець завоювань більшовиків.
А що ж тепер?
Калош давно немає,
та кожному «глаголити» кортить.
Все в ті ж калоші мафія взуває.
І кожен, хто своїх не поважає,
то суржиком радянським лопотить.
Це незалежні українці знову
самі себе впрягають в те ж ярмо,
на людях презентуючи обнову –
чужу загальнозрозумілу мову.
Батьківську вже і дома не вчимо.
Я не до всіх. До українців, – [i]прошу,
не потурайте найманцям-совкам[/i].
Що не пробачиш горе-землякам,
що й пари слів зв`язати не спроможні
на будь-якій?
То що тим байстрюкам,
що нашу мову топчуть, мов калоші,
в догоду шкарбунам-більшовикам?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429401
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.06.2013
У віщих снах пророчить людям щастя
спів ангелів. І сни колись здійсня́ться.
Згадається тоді небесний хор,
як дивне диво, що для нас старався
недремний наш духовний еґреґор.
Все здійснюється! Віруйте, моліться!
То не біда, що в небо день за днем
летить все вище наших мрій жар-птиця,
бо прийде час і не одна синиця
в долоні наші впаде журавлем.
Але якщо і їлось, і кохалось,
і не жилось ні разу без гроша,
то доля може вже й перестаралась
і дасть колись забудькам відкоша.
Остерігайтесь благ, щоб не дісталось
те, що не втне ні тіло, ні душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422939
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 05.05.2013
Світ – за порогом. Дух наш направляє
Єдиний наш незримий поводир.
У світлий храм душа переступає,
де вже панує тиша, спокій, мир.
Тут перед нами тільки Бог один,
що кожного із нас в обличчя знає,
з яким новим гріхом прийшли сюди
і за які старі гріхи прощає.
Запалиш свічку чи зіп’єш води
свяченої. Стоїш в молитві скраю.
Вдихаєш ладану цілющий дим.
Мелодія від скверни очищає.
Ще не пора великих потрясінь,
очищення і страху перед Словом.
Ще істина не в щирості молінь,
ще білий світ тебе покличе знову,
та Божий Дух вже зводить із колін
у вірі, у надії і в любові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422772
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 04.05.2013
[i]Олександр Пушкін[/i]
Я пам’ятаю мить чарівну,
Коли наядою з роси
Явилась ти мені видінням,
Мій геній чистої краси.
В полоні світлої печалі
Я пережив полуду мрій.
Все рідше чув я голос дальній,
І снився милий образ твій.
Минали дні, літа манили
У інші мрії, у грозу.
І я забув і голос милий,
І ніжні чари, і красу.
У глушині чужого краю
Минали роки забуття
Придуманої муки раю
І без любові до життя.
Та все минає і минуле
Перетасовує часи,
Де ти видінням промайнула,
Мій геній чистої краси.
І п’є жага твоє імення,
І знову закипає кров.
Є божество і є натхнення,
Життя, і сльози, і любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422524
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.05.2013
У ці ясні весняні дні
терпи приречено і слухай
про все, що визріло в мені,
бо кажуть, –[i] тільки навесні
шляхи до серця – через вуха.[/i]
У ці весняні теплі дні,
що розквітає, те і славлю,
і пишний ліс, і милу кралю
і в однині, і в множині,
се б то – без мене й при мені,
се б то – при щасті й без печалі.
У ці весняні щедрі дні
відкриймо душ своїх віконця,
дивись, як нас вітає сонце
у весняній височині.
Весна іде. А ти постій,
постій зі мною і послухай,
як лісом бродить буревій,
мов ветхий лісовик «під муху»,
які хмільні у птах пісні
у цій дрімучій глушині,
як б’ється серце, як без звуку
шепочуть трави: [i]«Ви одні», [/i]−
і ти, мов квітка на весні,
почервоній, хай в’януть вуха
у ці весняні світлі дні.
В ці довгождані наші дні
за все, що є, природу славлю,
і Музі пам’ятник поставлю,
що на обірваній струні
несе з жертовника мені
не менше втіхи, ніж печалі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422464
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.05.2013
[i]Парафраз на пісню
невідомого автора[/i]
Прошу слухати усіх, кому охота,
про нечувану відвагу Донкіхота,
в турнірах і в боях,
на званих вечорах
він був достойним слави у людських серцях.
Не постійна в небі сонця позолота.
Та стійка любов і вірність Донкіхота.
Один на цілий світ
єдиній слав привіт
і для віків беріг її нетлінний цвіт.
І нехай усі на світі будуть проти,
нерозлучні Дульцінея з Донкіхотом.
Як луки і поля,
як сонце і земля,
як в небі ясен місяць і ясна зоря.
І тому-то, сеньйорити, і того-то
для жінок закрите серце Донкіхота.
Не плачте до вінця,
та бережіть серця,
бо він твердий, як скеля, буде до кінця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421620
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 29.04.2013
Не гнівіть же Господа, дівчата,
мов по вас не сохли козаки,
не хитруйте, бувші парубки,
що старих романів не багато,
щоб тепер гортати сторінки.
Не грішіть нещирістю, лукаві,
що не забігали за межу.
Про невдячну роль у темній справі
і при свічці людям не скажу.
Не дивуйте скромністю, цнотливі,
що спокуси жити не дають.
Поки молоденькі і вродливі,
вмійте цінувати, що дають.
Не скупіться щедрістю, дурненькі,
все одно проґавили своє.
Поки не розтринькалося всеньке,
все роздай, що спати не дає.
Все було і більшого не треба,
ніж колись у вечір випускний,
ніж тоді, коли під чистим небом
відкривався білий світ новий.
Ще не пізно, поки будуть в моді
в стилі ретро ритми тих років,
коли ви ще юні і не горді
видивлялись бравих вояків.
Що було − при вас! Чи й треба більше,
як колись найкращий обнімав,
як і нині, певно, не найгірший
не сміється, що завжди кохав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421566
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2013
Найдорожчі у житті події
нагадає невловиме щось,
як охопить серце ностальгія
за життям, яке не відбулось.
Без надії й віри відлюбили,
заблукавши в мареві беріз.
Босу стежку щастя загубили,
взуті ноги муляють до сліз.
Не впіймали золотої днини,
що буває тільки на весні.
Не впізнали рідної людини,
що була б найближча і єдина
і в сумні і у безжурні дні.
Дуже важко на землі прожити
без розлуки, втрат, жалів, проблем.
Поки спогад не пече вогнем,
треба вміти сущим дорожити,
дивуватись кожним білим днем.
І коханим дарувати квіти,
повернути все, що не збулось,
не розчарувати хоч когось,
і навчившись ближньому радіти
в цьому ще не пізнаному світі,
може і любити навчимось.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421498
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2013
Дивлюсь я навколо, та й думку гадаю, –
чи я вже у пеклі, чи в раї гуляю?
Невже наш Творець всі багатства надбав,
щоб кожен дивився і слину ковтав?
Чи може в цім світі під наглядом Бога,
відведена кожному власна дорога
до щастя i волі, якщо повезло,
чи в муки й недолю, лихому на зло?
Насунули хмарами зло i напастi,
як апокаплiпсису третiй удар.
Структурне суспiльство? –
Суцiльнi контрасти:
В вагонах – бiдовi, у джипах – мордастi,
з кравчучками – «мафiя» пре на базар.
Всi лiвi – з народом. Iдуть бастувати –
за рiк наперед з’їсти в правих зарплату.
Тягни одiяло iз того, хто пан!
Повзе, ледь жива, медицина безплатна,
Хоч є кого рiзати – нi з кого драти.
Латають бюджет, наче «Тришкин кафтан».
Армада чиновникiв – вправнi хiрурги,
де врiжуть, де вшиють, де пишуть – пропав.
Вiщують, як авгури, i без потуги
розтягують посмiшку злої наруги
над тими, хто ще домагається прав.
Наставникам легше своє вимагати.
Посiяли вiчне, то мають пожати
прямi результати учнiвських трудiв.
Щоправда, бракує нових Сухомлинських,
щоправда, ще гавкають на українську
з-за кафедр, трибун i звичайних столiв.
У сферi духовного – секс та насилля.
Закон – наче дишло. Липке марнослiв'я
з сусідським прононсом палких авторiв.
I справи церковнi на свiтськi подiбнi.
Скубуться за паству отцi благовiрнi
та гнiзда московськi снують з вiвтарiв.
А в полi тепер iнженерiв найбiльше.
Великих учених зв’язали б мiцнiше –
званнями прикрились. Знаннями – на жаль.
Ба, є i розумнi. Та тiльки пiзнiше,
коли вже протягнуть – [i]чим гiрше, тим лiпше[/i]
та тихо сапою пройдеться москаль.
У пресi – лякають, в ефiрi – стрiляють,
у владних структурах – баблом промишляють.
Марксист гегемону в кишеню залiз!
По мiсту скелет з Маніфесту блукає...
Безплатний театр. Охлократiя грає
набивший оскомину всiм «К О М У Н I З М».
I для декорацiй немає простою –
об'їдки прогресу взялись перегноєм,
бродячi собаки доповнюють фон.
Он мчать – лiмузини. Брукiвку квiтчають.
Стовбурчаться банки в металi i склi.
А поруч невидимi тiнi нiмi
і ручки, i нiжки уже простягають.
А он-де на смiтнику люди старi
в ганчiр'ї i покидьках щастя шукають.
Чому ж Ти їм, Боже, те щастя не дав?
А, може, i дав, та лукавий забрав?
За що? Чи в грiхах не погрязли без тями?
Чи брата не вбили? Чи кров не пили?
Чи мало народу накидано в ями?
Чи в свiтле майбутнє вождi не вели?
Тепер зупинились. Та чи схаменулись?
Вже прiрву шукають не рiк i не два.
Новiтнi Мойсеї?
Та ні! Калiгули
нових новобранцiв ведуть у минуле,
ослiплих вiд злостi в борнi за права.
Обранцi все чубляться бiля корита
за гасла не тi та не тi прапори.
Державнi засади свиньми переритi.
Бреде економiка, ринком побита,
бо все перевернуто дном догори.
Розтягують бiдну то влiво, то вправо.
Розшарпують куплений електорат.
А дiйна корова на ймення Держава
уперто на ратицях пнеться назад.
Гартоване в чергах цупке поколiння
вчепилось за ноги, за роги, за хвiст...
Та все ж демонструє найкраще умiння
незламний у вiчнiй борнi комунiст.
І знову шалiє вiд радостi зала.
Майстри обiцянок жадають кровi.
Програму вождя всiх народiв дiстали:
карнати й дiлити, як вiн заповiв.
Готовi до бою стiйкi демократи.
Фарбоване пiр’я в новi кольори.
Як пiвнi, шикуються в чергу спiвати.
Пiдскочить, поцвенькає та й – досипати.
.......................................................
Застрельщики теж вилiзають з нори.
Вони б показали, де раки зимують.
Новi українцi − стара рекетня.
У лавах державних пiдпiльно крокують,
здирають, як завше, рубають до пня.
Когортi сексотiв немає роботи,
нi слави, нi пенсiй, нi лишнiх пайкiв,
а їх хазяям все бракує турботи
про тiснi обiйми народiв братiв.
У цих перспектива таки не погана:
є iдол, є влада. Настала пора
за нiч переплюнути славу Богдана,
а їх протеже − кровожернiсть Петра.
Ото вже й громаду вербують на зраду.
А з тих он i пiт вже перiщить дощем.
Стоять за село, вернуть гори за правду,
Трибуни обвитi все тим же плющем.
А спiкер як висуне щось на нарадi,
то всi так i ждуть, чи не висуне ще.
Той зайцем стрибає по залу, як в лiсi.
А тi цвiрiнчать, як горобчики в стрiсi.
Той наче й мовчун, але зопалу впав.
А та каблучком його дамським − по писку,
щоб проти прогресу не галасував.
Бо є i прогрес. Вже мiжклановi сварки
ведуть на достойному рiвнi мужi.
I поки у сiнях беруться за барки,
з трибун – дiалоги високої марки.
На слух, красномовство не має межi:
– Ганьба демократiї!
– Прошу галантно ...
– Ви телепень!
– Дякую. Знять микрохвон ...
– Фашисти!
– Бандери!
– Кричіть толєрантно.
А вобщэм, пошол бы ты тра-та-та вон!
Буває з промови й серйозне виходить,
Аж щиро дивуються люди простi,
що наша мiлiцiя яйця не носить!?
– З яких, мовляв, пiр ?
А, тим бiльш, золотi !
А що вже стараються всi кандидати,
вже стiльки передано меду кутi:
той дурнем вмудрився себе називати,
той божиться взяток вже бiльше не брати,
а той розпинається.
Не на хрестi,
а он на трибунi вiд болю скривився
за неньку Вкраїну ще ледве живу.
А для достовiрностi в дулю скрутився,
немов би за це подають булаву.
Одна опозицiя хтива й манiрна,
а iнша безхмарна, безлика, наївна
надiється мовчки, як вдарить мороз,
то в русi народному вся Україна
не злiзе з кравчучки, не здасть кучмовоз.
Що ж решту турбує?
А що їм ще треба –
портфеля, квартиру, авто на прокат?
Аж смiшно. Тут мова іде про мiльярд...
Та й зручно вмостившись на сьомому небi,
плювати на нижнiх, прикривши свiй зад.
Поглянеш на гору, а там не нiмiють
і навiть вiд сорому не червонiють.
Куняють спокiйно, обнявши столи,
про новi податки на пiдданих мрiють.
Була ще надiя − майданом пройшли,
Та всі залишились, якими були.
То хоч залишається з того радiти,
що варимо сталi найменше у свiтi,
що не доганяємо США й еСеСеР,
що зменшилось чаду i збiльшилось свiтла,
то вже хоч довкiлля спочине тепер.
Що вже не пошлють нас за когось вмирати,
що плуг, а не меч заставляють кувати,
бо меч − вiддали, а орала − чортма.
Що знову село почали рятувати,
згадали про користь граблiв та лопати,
що справи серйознi не йдуть жартома.
Що верхнi щаблi тільки дурні займають,
що вже не цiлунком Іуди скрiпляють
[i]Союз нерушимый[/i] партiйні батьки,
що силою з рук їх лопат не виймають,
якими самi собi яму копають,
аби, як сконають, то хай на вiки.
Що менше дурисвiтiв буде дурити
своїх же, дурнiших вiд себе, братiв.
Бо всi «патрiоти» рвонули з копита
у рай зарубiжний, як дiм задимiв.
Що «маєм, те й маєм» – нужду та розруху,
що свiй споживаємо ядерний пил,
що хоч в кабалу вже залiзли по вуха,
та власними силами пнемось iз жил,
що привченi бiльш вiддавати, нiж брати,
що свiт окаянний пiдняв нас на смiх,
за те, що не вмiли ограбити брата,
а потiм тим коштом дурити чужих.
Що злиднi навчать економити статки,
що кислим дощем не полиємо грядки,
що все, що посіє, те й кожен пожне,
що матiр-природу живу збереже,
щоб нас не судили суворi нащадки
за те, що розтринькали жито чуже,
щоб сонце свiтило на обрiї синiм,
щоб чистим Йорданом текли ручаї,
щоб дихали вiльно у вiльнiй країнi
цiлющим повiтрям онуки мої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421333
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.04.2013
І ні на кого я не нарікаю,
і не ховаю камінь про запас
на того, хто тепер не пригадає,
як вчора гнали і дурили нас.
Хвороба страху всім давно набридла.
Є плюралізм і воля, та проте
від кислого Москву ще й досі видно.
Спрацьовує стійкий імунітет.
Вже не одне державне потепління
давало віру в правду на словах.
І не одне нещасне покоління
пекло не раків, роки в таборах.
І парт-вожді у нас такі ж залізні
все вилізають, як у дощ гриби,
та й бідному народу вшкварять пісню,
щоб вилізти сухими із води.
Згрібаємо сміття зі всього світу,
щоб знову наступити на граблі.
Щоб десь іммігрували наші діти,
в чергове відірвавшись від гіллі,
Сучасні Гоголі, Кибальчичі, Гребінки
не подадуть голоблі вже назад.
Все віддадуть – і душу, і печінку,
аби між рівних гідно стати в ряд.
А тут все ті ж псарі, апологети
стають за Русь святу. Їм не в тямки,
що де не впни актора чи поета,
то прикорень – біля Росі ріки.
Химерні, та постійні їхні мрії,
зібрати менших під своє крило.
Ні кількісно, ні якісно Росії
без меншеньких нема і не було.
Звичайно, що без їхньої культури
ми теж, виходить, що ні в сих ні в тих.
Але для чого матюки й тортури
братів, [i]великоросів[/i] записних?
Не жаль, що їхні Гоголеві ночі
не досягають від Москви за Буг,
і що Гребінка дав їм [i]чорні очі[/i],
щоб не осліп культурний Петербург,
що Грін вітрильник гнав по їхніх водах,
що їхнім лісом бродить Берендей.
Жаль, що ціною нашої свободи
нас прилучали до чужих грудей,
щоб дослухались «геніїв» – Бєлінських,
мов не було ніколи і ніде
між світочів звичайних українських,
жаль, що в краю своїм лиш де-не-де
почуєш рідне материнське слово,
та й то істерика від Комі до Карпат.
Сичить зі шпальт московський адвокат,
що вже комусь забороняють мову.
Глагольтє, бяшьтє. Тільки так, як я –
колись − не далі, ніж у власній хаті.
Не лізьте на трибуни виступати,
як байстрюки, коли вже є сім’я.
Ще жаль, що більше всього «патріотів»
серед своїх безграмотних личин,
що мають владу, пишуть собі чин
і шпрехають: «Нас нє навчалі. Што ті?»
Багато чому злидень цей навчить,
щоб виправдати глас чужої крові,
своєї несиновньої любові
до мачухи, що нібито звучить,
тому що чути на [i]великій[/i] мові.
Все сватають у не свою сім’ю
заручником ганебного полону
в ординському квітучому раю,
все ставлять вище Божого закону
закони іномовної колони
про вищість над молодшими свою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421273
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2013
[i]Мы все из тех, кто наступал…[/i]
Пісня про граблі(з елементами суржика)
Ми ні пани, ні козаки – пропаща доля
з чужої легкої руки. Нащо нам воля?
Свою історію вчимо – аж дві сторінки.
Хреститись вмієм, б’єм чолом і п’єм горілку.
Ми миролюбні, як слони, і нам байдуже,
що поганяють нас пани – свої й не дуже.
Ми терпимо та й терпимо, та будьте певні,
з кишені здачу віддамо у повній жмені.
Терпіння в нас пройде само. Це просто звичка.
Своєї мови не вчимо, в нас є сусідська.
І наші диво-солов’ї – всі патріоти.
Вже заселили всі гаї на схід Європи.
Драматизуємо шедеври в них на сцені.
Бо Україна ще не вмерла, будьте певні.
Ми вже і в гуморі вважай дійшли до ручки,
нам Довгоносиків давай та ще Сердючку.
Та й головаті ми мужі – у всьому перші,
як розкопають нас чужі, коли ми вмерші.
Бо ми такі, де не посій, то там і вродим.
А як наріжуть ковбаси, то й чорту вгодим.
А нам чи хліб, чи ковбаса, аби жувати.
Пообіцяють чудеса – підем стріляти.
Ви тільки дайте нам вождів, щоб їм служити,
то ми багатих і бомжів почнемо бити.
А підлих зрадників ідей комуністичних
ми розіпнемо, як людей, бо це нам звично.
За обіцянками підем – ясна холера.
Всіх отаманів переб’єм. Усі Бандери.
До комунізму вперто йдем, де все безплатне.
Все по дорозі розкрадем, долой приватне.
Ні голоду, ні Соловків не боїмося.
Союзу з чортом – поготів. Переб’ємося.
Ми ні пани, ні козаки – лукава доля.
Ми сало любимо, таки. На те і воля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421141
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.04.2013
[i]Прости і в пеклі і в раю,
мій Боже Милосердний
велику грішницю твою
за кожен гріх мізерний,
за те, що рідного села
не бачила роками,
за те, що церкву обійшла
десятими шляхами,
що всім невірною була,
знайшовши лиш одного,
що все спочатку почала
і сим згрішила знову,
прости, що всі гріхи старі
спокутати не зможу,
що поклонялася зорі,
забувши службу Божу,
що ще люблю життя мирське,
далеке від обітниць,
що покарання не тяжке
чекаю для невільниць.
Прости, що грішною була,
приховуючи правду,
і що простити не змогла
найближчого за зраду.
За найдорожче у житті
мене простити прошу,
за те, що маю на меті,
за те, що в серці ношу.
Прости за все, що дарував
і явне і таємне
і що за те ще не карав,
що збудеться напевне.
Прости за те, що ближній мій
не став для мене рідний,
прости, що став душі моїй
лиш в судний час потрібний.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420043
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 21.04.2013
[i]Прости, Всевишній і Благий,
раба одвічно Твого,
що вдався трохи не такий,
як вимагає Слово.
Прости, як всіх уже простив,
незнаних та забутих.
Прости, що культу не служив,
а спину мусів гнути,
що не роздав любов свою
на братію безбожну,
що ближнім того визнаю,
кого простити можу,
що був дурним, коли ходив
на зльоти та паради,
що, як щедрівки, полюбив
язичницькі обряди,
що вибирав святкові дні
залежно від погоди,
що у найкращі і ясні
скородив огороди.
Прости, що я ще не простив
злочинцям благочинним,
що свій насущний не просив,
бодай на копійчину,
що заздрісних від себе гнав
усіх «к лихій годині»,
фальшивих друзів забував
погрузши у гордині,
що в дні житейської весни
не виростав покірним,
не вірив догмам записним
і власне був невірним,
що храм живого відчував,
сильніше від розп’яття,
що те, що Ти мені давав,
розтринькував на щастя.
Прости, що все життя не знав,
як правильно любити,
що на коліна не ставав,
аби поклони бити,
що ближнього не полюбив,
більш ніж себе самого,
що доброго не осудив
за покарання злого
і що не возлюбив катів
заради нагороди,
тих, що на розсуд свій судив
від імені народу
і що осуджував дідів,
що «крили» рідну владу,
що не різнив діянь від слів
і подвигу від зради.
Прости за ідолів чужих −
за дідьків-прометеїв,
прости, що я любив не їх,
а їх цвілі ідеї.
Прости, що в юності не вмів
знайти свою дорогу,
що разом з іншими ходив,
коли ходили в ногу,
що так і і́нак трактував
у всіх Твою присутність,
що не у всіх я помічав
сповідувану мужність,
що хліб насущний полонив
мої найкращі роки,
які за мене хтось прожив
духовно та високо,
що знахабнілих незлюбив,
яким мостив дорогу,
що у душі своїй судив
невинних перед Богом.
Прости, що Ти про мене дбав,
щоб на голодний шлунок
я у молитвах не чекав
на ласий подарунок,
що знаю лиш одну із них
напам’ять, без запинки.
Прости, що взяв на Себе гріх
за ці та інші вчинки.
За сьомий день мене прости,
коли душі потреба
так відпочити, як і Ти,
не ждавши манни з неба,
за тимчасове забуття,
що створений із глини,
за те, що мав за все життя
щасливих три хвилини,
що мав найменше молитов
за душі окаянні
і що найбільше − за любов
віддав своїй коханій,
що всі таланти закопав,
що в час ганьби і стиду
за всім, що ти подарував
відправив панахиду.
А ще прости мене у тім,
що знав Тебе Одного,
а у минулому житті
можливо звав Даждьбогом.
Прости, що виродком бував
без племені і роду,
що рідну мову забував
великого народу,
що ліз у люди між дурних,
що дисципліну дбали,
що не глядів батьків старих,
коли вони вмирали,
що, не покаявшись, брехав,
щоб задарма хвалили
і що щоку не підставляв,
коли ні за що били,
що лишнім руки обтягав,
а власне проворонив,
не часто старцю подавав,
для себе економив,
що вдів сердешних не жалів
ні ділом, ні словами,
що вибір мав поміж вогнів
з холодними серцями,
і що всім серцем спокушавсь,
блудив між трьох соснинок,
з іконами не цілувавсь,
не гнувся до могилок,
що червонів раніше всіх,
коли на дів дивився,
що відцуравсь «братів» чужих,
та на дурного злився,
що при свічках не падав ниць,
не знався з блудним сином,
що не визбирував п’яни́ць
із ближніх попід тином,
що я – заблукана вівця,
хоч і Твоя частина,
не поспішаю до кінця
наслідувати Сина,
що вірних учнів не надбав,
щоб хоч дивились в небо,
що так, як треба, не навчав,
що вчивсь, не так, як треба,
що мав борги і разом з тим
хотів добитись свого,
хоч знав, що як прийшов ні з чим,
то й піду без нічого,
що не сповідував пости,
не знав, кому вгодити,
чи до католиків іти,
чи православним жити.
Прости тягар моїх боргів
перед лицем Живого,
коли прийдеш в покосах жнив
забрати з двох одного,
що я в Завіті не шукав
законів православ’я,
що в суєті буденних справ
попів не величав я,
що сам себе не розпинав
за всіх, душею темних,
що гріх смертельний наближав,
втопаючи в щоденних.
Прости, що мав смертельний гріх,
коли бував нечесним,
коли на кесаревий гріш
розмінював небесне.
Прости, що мовчки бідував,
не просячи чужого,
прости, що душу не віддав,
не знаючи за кого,
що в двері бонз та багачів,
бідуючи, не стукав,
що не кричав, коли горів
і сам дурних не слухав,
що я вже, Господи, прости,
готовий до розплати,
що був поганий ще і тим,
що добрим був занадто,
що Ти Один за всіх святих
в моїй душі страждаєш
і що по жодній з десяти
до мене скарг не маєш.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420004
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 21.04.2013
Все, що було, повторюється знову.
Сковородинська ложка рот дере.
Генетика в селекції бере.
Новітнім вірам − Біблія основа.
Як в яслах корм священної корови,
усе нове − забуте вже старе.
Всі неліниві пишуть. Ми ось − теж:
одне й те ж саме про одне і те ж...
А раптом щось нарешті проясниться.
В чеканому − нежданого стариця.
В незнаному − невидимим грядеш.
Світ задзеркалля в пустоті іскриться...
Ніщо − з нічого. Що там не візьмеш −
мету чи засіб, що там не присниться −
нуклон чи всесвіт − все не має меж,
куди не йди, усе одно прийдеш,
туди, де свято-місце вічним двом,
де темрява у світла слову вчиться.
І все живе − до світла напролом,
і кожному − незнане все ясніше,
а недоступне пізнанню − тим більше…
Все проситься утвердитись над злом...
Заморочившись над одним рядком
усім − чужого, наче свого вірша,
всі хочуть теж, хоч, може, трошки гірше,
ніж вміли інші гусячим пером.
І поки весь непотріб сам не згине,
землею все гримить сліпий протест,
руйнуючи невдачливе ущент,
і найгучніше в ледь живій країні.
В живому організмі України
пробуджується свій імунітет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419691
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.04.2013
Поезія пташка відома.
До всіх на приманку не йде,
а з вирію втікши додому,
не сяде в гніздечко пусте.
Та, маючи крила пісенні,
до всіх завітає на мить.
І навіть [i]у ночі пустельні[/i]
у душах спів-звучних бринить.
Комусь незнайомкою Блока,
комусь – на весілля куми.
Одному – до сліз одинока,
а іншому – в хорі з людьми.
Та будь-яку пісню згадайте
і стане початком кінець.
Я прошу, беріть і співайте
мелодії ваших сердець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419632
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2013
Якби я вмів, то зміг би, певно,
покликати рясні дощі,
аби росли для всіх від мене
дерева, трави і кущі.
Але найперше - первоцвіти:
підсніжник, ряст і сон-трава,
барвінок, пролісок тендітний,
щоб знали, чим земля жива.
Все можна, поки є натхнення
і поки бджоли ще гудуть -
перетлумачити знамення,
шукати сенс, відкрити суть.
Ось так і в гості завітаю.
Не гривні, душу віддаси,
коли Всевишній запитає:
- якого племені єси?
А як настане мертва тиша
не тільки в тілі, а й в душі,
тоді теперішнє й колишнє
ввійде в одні мої вірші.
Майбутнє не піде за мною.
Та що б там потім не було,
спливе без цього за водою
далеке давнішнє село.
А внуки певно ж схочуть знати
якоїсь правди хоч ковток.
То ж треба літописців мати –
не на село, то на куток.
А більше, може, і не треба.
Масштаби ближче до брехні
аніж до правдешнього неба.
Достатньо слухати пісні.
А з піснею й душа спочине.
І поки голос той не стих,
все буде чути про своїх
близьких і ближніх. Про родину.
І вся велика Україна
постане з клаптиків таких.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419630
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2013
Я – на побачення
з весною.
Чекайте. Може ще зайду.
У змові з довгою зимою,
вона не панькалась зі мною.
Це тільки я терпляче жду.
Ось-ось та й підфарбує губи.
Ще мить – і сукню одягне,
подивиться в люстерко любо
і теж на «здибанку» майне.
На те й весна.
Вона – як жінка,
якій до пізньої пори
кортить на біс так само швидко,
як Магомету – до гори.
Байдуже їй, що нам тривожно
і за посів, і за врожай...
...і нетерплячка – аж за край.
Це ми про що?
Хвилина кожна
стискає строки. Скільки можна?
Ну, ну,
давай,
давай,
давай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418444
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 14.04.2013
[i]Сільвія Капутикян
(переклад)[/i]
Ти не йдеш і тривожно на серці мені.
Я вслухаюсь в дзвінку порожнечу провулку.
Пізні кроки чиїсь в непроглядній пітьмі
знову врочать в цей вечір печальну розлуку.
Я надіюсь, а раптом з цієї пітьми
саме ти наближаєшся кроком нестримним
і ось-ось біля ґанку зустрінемось ми
і зупиниться час під моїми дверима.
Але час проминає. Ти іншу зустрів.
Може просто пройшов, так на себе на схожий?
І болить моє серце від тих почуттів,
що по ньому пройшовся чужий перехожий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418369
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.04.2013
Людей не приведеш до тями
оригінальністю письма.
Мета поезії пряма
і марно сипати словами
про те, чого в житті нема.
Та інша справа – може бути!
Валяйте, що кому дано
в новітніх течіях утнути.
Приємно в звуках потонути,
та мало чути все одно.
Сліпе наслідування моді
бентежить мій душевний стан.
Не кожне слово – талісман.
Нудьгує Муза в нас відтоді,
як в осучасненні мелодій
все більше чути барабан.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418112
рубрика: Поезія,
дата поступления 13.04.2013
[i]пісня з кінофільму «Дом Турбиных»
(переклад)[/i]
Вітер весняний нам пісню наспівував.
Плинув над містом наш зоряний час.
Запахи ніжні акації білої
з ночі до ранку бентежили нас.
Під весняними короткими зливами
разом бродили по темній воді.
Боже, якими були ми наївними,
як ми ще вірили в щастя тоді.
Скроні з роками вкриваються інеєм.
Де ж торжество білих віток живих?
Тільки в годину хурделиці білої
щось нагадає сьогодні про них.
В час, коли вітер вже марші виспівує,
знову і знову пригадую я
грона медові акації білої,
що неповторні, як юність моя.
Кетяги пишні акації білої,
теж незабутні, як юність моя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418076
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2013
Коли переболить земне
і відщемить усе даремне,
пробачте, що нема мене,
коли почуєте про мене.
Душа безсмертна все одно
проб’ється зеленню сумління,
хоч падало моє зерно
не на ґрунти, а на каміння.
Де кожен з нас рівняв, як міг,
стежки, що стеляться під ноги,
в надії, що якась із них
одна на всіх пряма дорога.
По цій дорозі – без кінця,
колись прийдуть до мене в гості
веселі люблячі серця
не при житті, то на погості.
І оживе душа моя.
Десь на стерні, зате на волі
ще виростуть, такі як я,
для кращої на світі долі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417925
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2013