осягати
зимову розгубленість
можна лише повільно —
ніби цмулячи крізь
відламану кактусову колючку
вогкість зі снігозубого вітру
який змушує зустрічні берези —
з порожніми шахівницями кори —
переминатися з гілки на гілку
а нас — з ноги на ногу —
немовби в пустих намаганнях
вкоротити собі тінь
поки зимова розгубленість
сама повільно нас осягає
й ні шестиструнне коріння
ні сплеск п’ятиструнних долонь
вже не спроможні
на детонацію пізньої горобини —
утробних червоних дракончиків
які висолопивши полум’я
протягнулись би при падінні
трохи далі за пам’ять снігу
трохи ближче за сміх води
13.01.24