/амфібрахій/
Жовтіє трава… Квітам більше несила
Вкривати у барви змарнілі світи.
Хоч я Вас давно із життя відпустила,
Та Ви все чомусь не зуміли піти.
Щось сонячне в’яже обох перевеслом,
Колотить у грудях на різні лади.
В осінньому сквері коханням воскреслим
Руденький листочок романс шарудить.
Чи то промінці? Чи розбурхані струни
У вирі чуття незбагненним печуть?
Жовтіє трава… Та зелене і юне
Крізь ноти полоще, купайсь досхочу!
Так, Вас відпустила…А жовтень у млості
Питає, чи я не шкодую про те?
В осінній душі маю сонця удосталь,
От, мабуть, тому Ви ніяк не йдете.
