Сірий, старенький вже котик, пухнастий Мурко́ на батареї розлігся і гріє спину. Сниться йому село, бабця Марія і дід Марко́, хатка із цегли і молоко козине. А ще Чорниш, хоч і песик, а все-таки – друг… Грубка тепленька, годинник у хаті і груша. З другом у сні оббігають грушу навкруг…
І кожний раз у цю мить їхню радість рушать. Кожного разу хвиля стіною стає
І забирає бабу і діда, песика й хату… Кожного разу кричить хтось: «Живі тут є?!» Груша спасінням стає, бо висока й крислата. І кожний раз він із дерева дивиться вниз. В воду стрімку, де весь світ зникає. Кожного разу він бачить зловісний і чорний блиск. І… просинається… й сховок навкруг шукає.
Дівчинка гладить кота і питає: «Що знов? Бачив Каховську…? Давай, я тебе зігрію». Котик розказує їй про бабусю, її любов…Очі в мутній воді…і сам він на груші… в воді по шию. Котик розбурханий не заспокоїться: «няв та няв»…Дівчинка знає про що він…Бо бачила лихо. «Який же він виродок той, хто це горе наслав!» - кота обійнявши шепоче і плаче тихо. Котик притих. На дівчинку дивиться пильно. Пахне із кухні хоча й не козиним, але молоком. Хочеться котику їсти нестерпно, сильно, але він спочатку оближе подрузі сльози шорстким язиком.
