Я відпускаю затхлий біль і сум,
Нехай розвіються у полі...
Й оскома дика від нещадних дум,
Розчиниться за обрієм поволі...
Печаль мене так довго тихо гріла,
Неначе гній, що гріє взимку хробаків,
Душа німіла, серце ціпеніло,
А розум тішився від мрій-ножів...
Цієї миті світло у вікно проллється,
Розчинить морок мій у тишині
І пташка перша співами заллється,
І забуяють трави весняні...
Й не кров, а сльози радості проллються,
Стрімкі потоки потечуть із гір
І крапельки роси до сонця посміхнуться
Добром наповниться усе без напівмір.
Чудовий твір! 
