Прошу не судіть суворо. Це те, що я написала в перші 4 дня після розлучення з коханою людиною.
твори написанні від першого дня до четвертого
написіні неграмотно
1.
.Я прошу вибачення. Ти мене знаєш: я роблю це вже надто рідко.
Зараз лежу дома сама і заїдаюсь морозивом. А так хочеться плакати. Ніхто не бачив мене у сльозах.
Вибач., що тієї ночі сказала, що, здається, закохалася. Ти відповів: «Бідненька». Защемило десь у грудях. Це єдине, що нас повязувало… Слова.
Пам'ятаю твою гру на гітарі. Без неї більше не можу. Вона змушувала пробачати тобі все.
Пам'ятаю, коли ми дивилися, як падають зорі. Саме тоді зрозуміла, що ти не мій. Але була гітара.
Пам'ятаю поцілунок. Твої слова: «Романтика». Це, напевно,єдине, що тобі було потрібно… Але знову гітара.
Заливаюся сльозима. Вибач, що ревнувала. Це було по-дурному правильно. Гітари більше не має. Нема романтики, поцілунків, сварок. Є просто образа і минуле, яке я з таким запалом обіцяла забути.
Прошу вибачення, що думала про тебе. Така людська природа - думати про когось. А зараза солоне морозиво, рево і ноутбук.
Прошу пробачення, що маю здатність закохуватися.
Знай, ти єдиний перед ким я вибачилась за таке протягом всього свого життя.
2.
Ми сиділи двоє у лісі: я і він(людина, яку ненавиділа). Він торкався моєї шиї, моїх грудей та губ. Я сиділа спокійно і дивилася на вершини дерев. Вітер злегка колихав їх. Тихе тріщання. Зі мною щось трапилось. Вже котрий місяць я не я. не можу спати, думати, говорити. Шкіра блідніє, волосся випадає і сохне. Очі не блищать. Зовсім інша, незнайома людина.
Поряд зі мною минулий однокласник. Людина з якою я провчилася 2 останні роки. Роки за які дізналася багато нового, нових людей, нові почуття.
Співають птахи. Це ж літо.
Знову вологі доріжки на животі. Лоскотно. Дуже боюся лоскоти, але стримуюся. Це почуття безвихідності, лише виправдання моїх вчинків.
Оркестри стихли. Ненавиджу минуле. Я ладна мститися йому щосекунди, аби тільки воно відчуло як мені зараз.
Навіть…З цією людиною я знаходжуся зараз заради помсти. Нехай він навіть не бачить, але я це знаю. Нехай будь що буде…
Я побачила знайоме лице але пройшла повз(боюся помилитися). Злегка руде волосся, широкі плечі, дивні риси обличчя, певно я його знаю. Дуже схожий на «моє минуле».
Ввечері стомлена після сесії завалилася у гуртожиток. 4 курс. Зібрала у пучечок зріділі волоси і вляглася на ліжко. У кармані джинсів заграв рок. Мобільний. Смс. «Привіт. Давно не бачив тебе. Як твої справи. Давай завтра зустрінемось? Чекатиму тебе на 5 на площаді Льва Толстого. Олекс. Нев.». Це було насправді «моє минуле».
Я запізнилася на пів години, але знайоме обличчя мене досі чекало. Саша підійшов першим і привітався. Обійми. Все таки я була здивована. Він дуже змінився з часу нашої останньої зустрічі.
- Як ти? - розпочала розмову
- Живий. 4 курс універу. Вже розпочали проходити практику.
- Як на «лічному» фронті?
- Одружуватись зібрався.
- Справді? - розчарування. Сполоханість.
- через місяць весілля.
- Рада за тебе - відповіла. Брехня.
- А в тебе як?
- Одружуватися ще не планую. Є хлопець. Неформал. Так що…
- Що «що»..?
Я була засмучена. Моє «минуле» тепер чиєсь «теперішнє». Сама винна! На зло… Вінт навіть тоді не дізнався.
Поправила пасмо волосся. Серце б'ється шалено.
- А ти пам'ятаєш, коли ми разом…
- Вечір?
- Так. Коли горіли ліхтарі, а ми намагалися від всіх сховатися?
- Коли ти обпеклася кропивою, а потім опрокинула на себе морозиво.
- А гітара? Я закохана у неї…
- Це минуле!
- Спільне…
Сіла на бордюр. Тьох-тьох… Серце… Щемить… Здається зараз заплачу..
- Вибач, Саш.
Він посміхнувся. У нас було кохання…. Я досі кохаю. Вся вже плачу, але тільки очі сухі. Тіло зараз розірветься. «Моє минуле».
Все таке сіре. Знову посіріло.
- Не ма за що вибачатися. То були чудові часи.
- Ти не розумієш. Я тоді пішла. Боже, як я не хотіла йти. Але ця твоя байдужість.. Бісило.. Я переспала із Максимом. Тільки щоб ти зрозумів, як мені було боляче. Ти ж фліртував із моєю найкращою подругою, а потім я ніби для тебе зникла. Я щосекунди думала, чекала дзвінка, але… його не було…
- Я не телефонував.
- Да ти що…
Мовчання….
- І тепер и порізно Сашо. Ми різні…
Я зірвалася і пішла. Обличчя заливали сльози. Як я ненавиджу себе. Просто ненавиджу. В пам'яті забренчала гітара…. Завтра мене знайдуть п'яну у компанії сусіда по кімнаті…. Тепер я біжу на міст. Буду стояти, доки не піде сніг.
3.
Временно мертввы
Темное-темное небо. Маленькие бежевые вкрапления - звезды. Ночь тихо играет свою музыку, завораживает, гипнотизирует. Каждые чем-то занят, но все исполняют желания этой Госпожи. Она подчиняет себе все, что может двигаться и мыслить, заполняет каждую клеточку тела.
Я сидела на скамейке около своей многоэтаажки. Рядом со мною сидел парень. Его руки тонко скользят по гитаре. Музыка… Я помню каждый звук. Каждая струна оставляет свой мир в моем мире.
Белые пушинки - мотыльки.
Слушаю песни. Лион поет. Как можно не любить гитару. Как можно не любить человека, который играет на ней. Все обычно: раньше ненависть, потом привязанность, дружба… влюбленность. Каждое движение по плану. Каждая маска нарисованная, отлично подходит к чертам моего лица. Гнев, ненависть, счастье: все не идеально.
Но сейчас нас трое: я, он и ночь. У нас своя оргия. У нас свой экстаз. Мы просто живем.
Я помню, что в школе учили следовать своим мечтам, но.. Время прошло. Те дети повзрослели, у них появились проблемы, и исчезло время, время отведенное на мечты. Все такие занятые, торопливые… Но порой мы возвращаемся в детство, но в таком состоянии нас считают сумасшедшими… Почему? Ведь люди должны бить такими…
Гитара. В который раз я прощаю ему все: безразличие, надоедливость, эгоистичность. Сажусь рядом, прижимаясь к плечу, и начинаю слушать. Лиону все равно. Он весь в ночи, в музыке. Улетает куда-то далеко, куда трудно добраться обычному человеку. Там покой, там душа свободная… Полет.
Мимо проходят люди. Обнимаются, целуются. Посмотрела на Лиона: он весь там. Не со мной.
Коснулась теплой шеи. Кажется он почувствовал. Так хочется, хочется много чего… Он не понимает.
Губы к губам. Это тот момент, когда он мой. Он забыл ночь, кинул гитару. Весь во мне, я в нем. Руки, губы, сердца…
Но мы расстались… Расстались на следующий день. Я его не видела больше. Два любящих человека разошлись.
У них было небо, была ночь и музыка…
Теперь нет…
Когда-то увидятся. Выскажутся друг другу.
А сейчас их сердца временно мертвы.
p.s. для тебя, мое «прошлое»..
4.
Темпер бездушність у моді. Багато різних слів, почуттів, емоцій, але пропускаємо у свій світ лише необхідні нам. Ми просто діти 21 століття, але це не виправдання.
Біля мене плаче друг, а я сиджу і дивлюся у стелю. У голову лізуть сотні думок, але лише про себе, про те, що мене турбує.
Новий апокаліпсис… Збайдужіла до всього, знаходжуся за товстенною кам'яною стіною, яка відділяє мене від цього шаленого світу. Так хочеться якнайшвидше вибратися з-під неї, але стіна стовстіла, стала непробивною.
Всі варяться у манній каші. Однотона байдужа суміш, якою захоплюється лише одна маленька дитина, заради якої влаштований весь цей «концерт». Ми - крупа.
Вона досі плаче. Не розумію я цих емоцій… Навіщо стирати по малу себе, заради інших. Невже я не людина? Невже мені не притаманне це все.? Хм…
Волосся страшенно заплутане. Я сьогодні обріжу його. Буду ходити іншою, слухати свою музику, плакати солодкими сльозами, радіти незвичайним речам. Це окреме покоління інших людей. Ми плачемо не та часто, як інші; ми сміємося не так часто, як інші; ми спокійні не так часто, як інші. Ми - божевільна крупа.)
В когось ллються сльози. Проходимо мимо, але якщо ця людина живе у нашому серці, то підійдемо і обіймемо. Це може бути бродяга, смітникар, чи працівник банку, мати, сестра, або хто інший… якщо він зачепив серце, то це на довго.
Все занадто… занадто просто, занадто складно, занадто ніяк…
Довго пам'ятаємо образи, довго будемо мстити…. Довго будемо вибачатись, але ніколи не впадемо на коліна. Може присядемо, зціпивши зуби, але не здамося. Та хіба поступитися комусь це крах? Я думаю, що так.
Але тепер нехай хтось плаче, він стане сильнішим, виросте у своїх очах, навчиться чогось.
Сльози падатимуть і розбиватимуться у друзки, а сидітиму і буду дивитися кудись далеко, бо це моє «Я» і його не змінити…
5.
Люди приходять і уходять, залишаючи після себе лише спогади. Ми пам'ятаємо їх не по вчинках, а по тих емоціях, які вони викликали. У серці відведенні спеціальні місця, у яких залишаються кусочки душ усіх людей, яких ми знали, з якими зустрічалися, яких ненавиділи і любили. Так чи інакше ми стираємо, відламуємо шматки душ інших людей. Серце і розум зовсім різні речі. Ми розуміємо, що людина зробила погано (ну або щось інше), але… серце не дає змого нам її образити.
Та так боляче буває, коли це серце замовкає… Коли ти кохаєш людину, а вона може, переступивши через усі почуття, зробити боляче. Ніби видалити з розуму усі попередні файли. І прекрасно розумієш, що кожний має право вибору, має свою думку. Але так неприємно стає, коли дійсно живеш одними спогадами, так боляче, коли не сила їх відпустити. У тих спеціально відведених «комірочках» ще досі палає маленький вогник, спокійно жевріє. Дуже боляче буде коли він загасне, але ще важче - згасити його самому. Знищити те, на що так довго тратила час, що лілеяла, любили, чому віддала ті хвилини, які вже не повернути.
Краще згасити вогник.
От тільки де набратися тієї смілості? Як втамувати ту надію, яка ще досі мліє, коли бачить кохане лице, чує тей голос. Вперше в житті мені здавалося, що нічого не було ідеалізовано, але тепер все зрозуміло. Рожеві окуляри. Ці скельця бувають різні, але всі ми думаємо, що вони відсутні. Та це не так. Втративши час все повертається у своє русло, окуляри ламаються склом усередину…. Залишаються спогади і мрії.
Найбільше за все люблю зорі. Вони далеко, тому ніколи і нікому із земних не видадуть моїх таємниць та переживань. Я щоразу у них щось прошу, щось віддаю. Тільки вони чули, як я співаю, тільки вони знають що коїться у моїх «комірочках».
Але є одна особлива. Та, на яку я загадую бажання, якій пишу вірші та пісні. Вона найменша та найтускліша, але то моя Зірка. Сьогодні вона побачить, як я позбуваюся спогадів, позбуваюся свого минулого.
Все що мені знадобилося - вода. В руках була одненька склянка води і все. Я сіла на підвіконня, звісивши ноги до низу і заплющила очі. В обличчя бив легенький вітерець. Вії блищали зірковим пилом. Губи були срібними - на них падав місяць. Сьогодні і мав бути особливий день.
Уявляю собі довгу дорогу. Рівну-рівну і чисту-чисту. По її краях ростуть квіти, літають метелики. Уявляю свої спогади. Кидаю їх у склянку звичайної води. Перемішую, щоб не втікли і виливаю. Потім підношу руки до серця і знову уявляю, як всі непотрібні спогади і емоції покидають мене.
Його більше нема у моїх «комірочках». Він - вода.
Тепер звільнилися у серці вакантні місця. Я впевнена, що їх скоро займе інша людина. Людина, яку я зможу покохати, яка зможе покохати мене. Вірити - найголовніше.
А доки моя Зоря дивиться на мене. Вона напевно дуже здивована подібним ритуалом, адже бачить таке вперше… або не вперше. Можливо просто притворюється. Але то вже не мої спогади.
Я стою на початку своєї нової дороги, дороги, яку я вигадала сама… Яку я створила і зроблю реальною!
6.
Так вже вийшло, що мені доводиться писати ввечері та в ночі, але нічого зробити із цим не зможу. Тому пишу про зорі… Давно же шарпана і застаріла тема, але людині, яка так часто милується ними(мені) це все дуже навіть до душі.
Сиджу на сходах біля входу у дім. Так прохолодно. Старий, напевно СРСРовський ліхтар ніяк не може вгамуватися: то загоряється, то тухне. Повітря сповнене запахом мокрого асфальту, полином і чадним газом. Все шалено перемішано, але при бажання я встигла вловити запах кожного окремо.
Ріденьке волосся розвіває цей же вітер. У вухах ехо: десь далеко їдуть поїзди. По коліях вони несуть когось кудись далеко. Деякий завозять в далеч від домівки, а деяких навпаки туди. Колеса б'ють по коліях за однакові проміжки часу. Чомусь страшно.
Невже наше життя можливо виміряти якимись проміжками?
Знову зорі. Ось там - моя. Я її люблю більше над усе. Маленька…
Сьогодні я їй розповім остаточне закінчення моєї історії… Вчора був не кінець.
Я зустріла його цього дня. Мене дуже здивувало те, що серце не забилося по іншому. Воно залишилося спокійним (значить ритуал допоміг). Я посміхнулася, а Леон пробурмотів декілька незв'язних фраз і замовк. Оце була і вся наша розмова. Ти знаєш, люба, я зрозуміла нарешті чому він мене обманув і покинув. Смішно говорити, але то була помста.
Того літа він приділяв мені забагато уваги у таборі. Обійми, легкі поцілунки… Це продовжувалося приблизно неділю. Тоді я ніяких почуттів до нього не мала. В останню, прощальну ніч він сказав, що я йому дуже подобаюся, а я промовчала.
А оце все була помста! Невже та людина така жорстока?
Загавкали собаки. Сусідські чи мої, то вже було не важливо. Голову пронизували грубезні звуки, розриваючи в ній всі нервові клітини. Але ніч від цього не ставала менш чарівнішою. Після дощу небо стало більш яснішим. Нічого не розумію в астрономії, але напевно всі зірки були видні.
Згадала про маленьку мрію. Я хочу полетіти над містом на великій повітряній кулі. Дурненька мрія. Мені завжди казали, що дивно, що людина не має матеріальної мрії(чесно в мене таких зовсім не було), але я подумала і вибрала - повітряна куля!
Серце застукало. Швидко-швидко… Не знаю чому, але таке інколи буває. Аритмія…
Місяць величезний. Ніби його хтось роздув і він от-от розірветься. Там, можливо, хтось живе, а ми навіть не знаємо.
Повітря… Вдихаю на повні груди. Глибоко…. Наповнюю легені ним з низу до верху…. Аааа… Народжується в середині нова душа. Моя нова душа. Стара десь полетіла і не повернулася. Я навіть не буду за нею сумувати. Вона вичерпалась…
Прийшло все нове. Нове взуття, нові джинси, новий універ, будуть нові друзі і… і нова душа.
Тепер це точно кінець. До завершення казки не вистачало цього дрібного елемента. Тепер він є і я можу спокійно закінчувати ці розповіді про «моє минуле». Все було чудово. Я ні на кого не тримаю образи. Я ні кого не збираюся ганьбити. Всі вони мають право на свої думки. Бувайте всі! Я - нова!!!!!
Моя Зоре, я залишуся із тобою…
ID:
207425
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 23.08.2010 19:07:21
© дата внесення змiн: 23.08.2010 19:07:21
автор: mala_lala
Вкажіть причину вашої скарги
|
сподобалось.Чомусь так завжди-пізнання білем, пропущеним через мозок та тіло.
