На обличчі з’явилася посмішка. Вона була як ніколи щира і ніжна. Така, яка б могла бути у сонця влітку… тільки б воно вміло посміхатися… Така посмішка могла б перебороти усе найгірше та найсумніше на світі, могла б подарувати безмежну радість… Ця посмішка могла б усе. Очі загорілися. Такі відверті і справжні! То правда, що з віком у людини не змінюються лише очі… очі і посмішка.
Від цього на лобі зморшки стали ще глибшими, навколо очей пробігли і зупинилися маленькими зморщечками гусячі лапки.
Вона найкраща!
Ця людина віддала пів життя твоїм батькам, пів життя тобі. Її душа стільки перебачила, стільки передумала, перестраждала та перераділа. Її душа просто напросто стільки всього прожила. А зараз вона сидить ось, зовсім поряд, на ліжку і починає плакати. Пару років тому я цього б зовсім не зрозуміла, але тепер… Сиджу та плачу поряд з нею.
Бабуся зняла хустинку і поклала у неї квіти, що я подарувала. Білі маленькі підсніжники розсипалися по червоному полотну, немов сніг, перший сніг, що випадає в листопаді на землю…
То тей найсвятіший момент щастя, що змушує серце шалено калататися, змушує все таки повірити у маленькі дива… А чи то не диво дати людині можливість плакати від щастя.
Обійняла її сильно-сильно. Бо то така нагода, що надається шалено багато раз, але використовуємо ми її надто мізерно і мало.
Обережно прибрала з обличчя сіде волосся, що неохайно розсипалося, і поцілувала у щічку.
- Я тебе люблю!
Посмішка стала ще яскравішою.
От хіба важко дарувати таке щастя щоразу, щосекунди, при кожній нагоді-можливості. Просто, не чекаючи взаємності. Від щирого серця… Так, як ми робили це ще зовсім малечею, яка ледве залазила на табурет.
Просто підійти та обійняти…
