І сніг за вікном – диво-казка… Припорошені дерева… І мрії втікають у небокраї до пухких хмарин… І скрип-скрип під ногами видається мелодією спокою, що заворожує і допомагає віднайти гармонію… скрип-скрип… Усе навкруги казково… І сірі втомлені будинки, і немиті від недавньої сльоти машини… Навіть розкидане сміття біля під’їзду… Казка у чарівності самої зими. Не настільки холодно, щоби сидіти дома… і не настільки лячно, щоби ховатися під ковдру.
Пластиковий стаканчик міцної кави… чи то пак – макіато. Мені смакує у таку пору макіато. Ніжне – як сам сніг, солодке – як цукрова вата, яка по суті так схожа на цей сніг.
Кумедно дивитися на собак, які бавляться поряд мене, коли йду… вони тішаться від снігу теж. Тішаться більше за нас, людей. А дарма… і шкода, що ми до ладу не вміємо тішитися тим, що поряд нас. Простими речами, які складають саме життя. Як от цей сніг, який нагадує про дитинство, санчата… Різдво у бабусі… сніжки на майданчику біля школи… невміле катання на ковзанах з подругами в 13 років і майже безперервні падіння на м’яке місце.
Казка – у нас самих, у нашому бачення простих речей, які повинні бути складовими щасливого світогляду. Казка – це не боятися бути смішними, закидати один одного снігом…. І просто насолоджувати тим, що є. А ми маємо так багато – емоції і спогади, можливість відчувати (нехай іноді біль, але ми живі, якщо відчуваємо)… І головне – вміння насолоджуватися, яке у нас ніхто ніколи не забере… Скрип-скрип…
Скриплять припорошені снігом будинки
Від вітру, що рве і гуде навкруги.
І навіть машини, чи то пак – машинки,
Які поспішали… кудись… та куди?
Немає ж бо сенсу… за снігом іди.
Скрипить відчайдушно замерзле гілля,
Що струшує сніг, як уїдливу ношу.
А сніг пролітає… й шепоче ім’я:
Прокинься від сірості, так тебе прошу…
Усе навкруги замету, припорошу…
вот так всегда)
