Над Синюхою є скеля стрімка та висока.
Б'ється в скелю та нуртує водиця глибока.
Розкинулось недалеко село над рікою.
Похилилися та плачуть верби над водою.
Жив козак у селі тому статний та високий,
Красень дужий та вродливий, не хлопець, а сокіл.
Покохав козак дівчину, гарна, карі очі
Біле личко, чорні брови, темніші від ночі.
Зустрічались на тій скелі, зорі рахували,
Кохалися, милувались, світанки стрічали.
До схід соня умивались дрібною росою.
Про кохання те мовчала скеля над водою.
Та не довго судилося у раю тім жити,
Довелося козаченьку край свій боронити.
Почув козак клич гетьмана: -Бороніть Вкраїну!
Осідлаву коня, поїхав, залишив дівчину.
Обіцяла дівчинонька козака чекати,
Берегти своє кохання ні з ким не гуляти.
На прощання козаченьку подала хустину.
"Зберігай його - благала,- у лиху годину".
Мужньо бився козаченько, бачив смерть і муки,
Та тримали міцно шаблю його сильні руки.
Оплакував побратимів, що за волю впали,
За матінку Україну голови поклали.
Все здолав, усі дороги, повернув додому,
Не даючи відпочити коню вороному.
У село заїхав вояк, видно рідну хату,
Та не вийшла дівчинонька козака стрічати.
Зустрілися йому люди, очі опустили:
" Краще б тебе, сокіл сизий, на війні убили.
Не діждалася кохана, вийшла за другого..."
Затягнув козак вуздечку коня вороного.
Зняв козак смушеву шапку червоним підбиту,
Схилив голову на груди, сивиною вкриту.
Чоло своє він насупив, кінь під ним гарцює,
Хрипить, землю б'є копитом, та козак не чує.
Мов не живий... думу дума, пестить мов дитину.
Все життя йому згадалось за одну хвилину.
Сіпнув повід та пришпорив коня вороного,
Та й кинувся він у воду з берега крутого.
Посивілі батько й мати з горя побивались,
А голубка білогруда слізьми обливалась.
Не загинув воїн мужній від вражої зброї,
Та не витримав він зради, зради підступної.Отаким воно буває дівоче чекання...
І зовуть з тих пір ту скелю "Скелею кохання".
