13.02. 2012
Івано-Франківськ
ФАНТАСМАГОРІЯ
(Фан Та Сма Гори Я)
Велике мистецтво – довести справу до кінця.
І велике мистецтво – залишити все так, як є.
Люди, для інших, частенько бувають лише фантомами. Безтілесним оболонками, що мають набір звуків імені, обростають словами та «фантазіями на тему» дотичних до них людей. Фантомами, яких ти ніколи не зустрічав у житті, які не мають до тебе жодного відношення, яких, ніби-то, не існує взагалі. А вони теж живуть, чогось прагнуть, п»ють зранку каву з молоком або міцний чай, кохають, страждають, народжують, плачуть над померлим, або й просто самотньо животіють в невеличкій квартирі.
Як правило, наші думки про інших – всього лиш здогади, які нічим не підтверджені; всього лиш думки, які пройшли крізь призму наших тіл та досвідів і перетворились у відчуття-відзеркалення людини. І не завжди вони є правдивими. На жаль чи на щастя…
Для інших Людина починається з погляду у вічі, з хитромудрого сплетіння запахів, дотиків, снів і митей, зі спільних спогадів та з ілюзій, що саме ця Людина – найважливіша, що саме ця Людина – завжди буде поруч. Що завжди будуть друзі, батьки, діти, родичі, знайомі, сусіди… а всі решта – фантоми…
Історія перша.
Про Нього.
Сонце
(листом до Неї)
Десять років спільного життя – діти, побут, навчання, робота. Один рік спільного болю, нерозуміння та відчуження. Розлучення.
І блискавично – Ти!
Ми з ним ненавіділи одне одного настільки, що навіть не могли спілкуватися, чи навіть слова спокійно промовити без сварки чи докору. І ось, раптом, у липні він прийшов і попросив у мене допомоги. Попросив допомоги у тої, яку зневажав на той час понад усе. У тої, яка перетворила останній рік його життя у суцільний біль. У тої, яку прагнув не бачити більше ніколи. Він просто сів і півночі розповідав про Тебе, про кожну дрібку вже тоді вашого життя. Про раптові почуття, про те, як ні з того, ні з сього просто відкрився іншій людині настільки, що аж самому стало страшно. Про те, як розповідав про мене, намагаючись разом зі словами викинути усе в минуле, щоб забутись. Про вашу першу ніч зіткану з одних лише поцілунків. Про те, як млів, дивлячись зранку, коли Ти спиш. Про те, як вперше сказала, що любиш його і він мало не задихнувся від щастя. Про те, як писав Тобі листи на кухні та почав складати вірші. І про неймовірний та пекучий біль, коли Тебе немає поруч. Коли він знає, що Ти ходиш вулицями нашого міста (можливо з іншим), а не береш слухавки від нього-коханого. Коли він за 300км на роботі і знемагає від ревнощів, бо знає – Ти на диско і на Тебе дивляться інші. Про те, що за два місяці безперервного спілкування прив»язався настільки, що почав робити такі речі, яких не робив за сорок років свого життя.
«Мурчику, ми ж не можемо бути завжди-завжди разом, бо так можемо й повбивати одне одного!»
Тиждень ви не бачилися. Він не їв, не пив, не спав, не хотів працювати. І прийшов до мене…
Таким ще я його не бачила. Навіть тоді, коли завдавала найболючіших ударів ножем у спину відкрито зраджуючи. Неймовірно!!! Виявляється, він – живий! І вміє відчувати. Зараз він страждав так, що я могла б тішитись – нарешті він відчув те, що я відчувала протягом довгого-довгого часу. Але, натомість, я відчула його біль перемножений у стоо, у двісті раз! І раптом зрозуміла ЩО я зробила!!! Що робила протягом років знищуючи в ньому Мужчину, перетворюючи життя зі мною у муку і що зрадила сама себе, заперечуючи свою любов до нього. Для цього варто було лишень знов відчути його і спробувати на смак його теперішнього болю
Він не їв, не пив, не спав. Він казав, що якби Ти подзвонила і покликала, він на колінах повз би куди б Ти сказала… Він хотів накласти на себе руки, бо Тебе не було поруч.Єдине, що стримувало його – це обійми дітей. Він просив дозволу залишатися і лежати вночі коло них. Він тулився до малого і тихо надривно плакав… Я лягала поруч, обіймала і намагалася хоч якось поменшити його страждання – просто слухала його неспокійне серце і колисала, наче маленьку дитину... Потім він ішов в ніч, щоб знову не спати у задушливій квартирі, телефонувати Тобі і писати сотні меседжів у контактах сподіваючись, хоч на маленьке твоє «мур» Ти мовчала… Щодня він приїжджав за мною на роботу і я їздила з ним «по справах», бо він не міг залишатися один. Він говорив стільки, скільки, певно, не сказав за всі десять років спільного житя. Він був відкритий. І вразливий. Вибачався за усе, що зробив злого мені, а особливо, що не бачив в мені Жінки. Він боявся, що я не зрозумію його, не прийму. А я… мліла від щастя і невимовно страждала від усвідомлення, що це все далеко не через мене…
Він віджив від мого тепла, сімейних вечерь, фільмів, посмішок і радості дітей. Та знов з»явилась Ти і його очі заіскрились божевільним щастям. Тріщина, що пішла стіною нашого відчуження стала такою глибокою, що дихати стало важко мені. Мені довелося навчитись бажати йому щастя і… відпустити.
Потім два тижні мене з малими не було і лише град смсок нагадував щоночі, що він сумує за нами, не може і чекає з нетерпінням. Малі залишились у бабусі, а я останні тижні серпня розкошувала в самотності-самості. Він практично постійно був поруч, що дивувало мене і лякало. Він підтримав мене на моєму першому публічному читанні поезій. Він казав Тобі, що іде до малих, а сам ходив зі мною гуляти і грати теніс. Ти була зайнята і ми ходили в кіно, пили там вино з оливками в останньому ряду і реготали до сліз.Ти давала йому себе дозовано, наче в аптеці. Мабуть так і треба втримувати мужчин (на деякий час). Тому у нас з»являвся час на те, щоб сидіти у мене на кухні , пити трав»яний чай, робити масаж і спілкуватися до нестями.Ти забирала себе від нього, коли Тобі це було потрібно (саме так він колись робив зі мною) і у нього з»являвся «синдром відміни», як у наркозалежного. І він щоразу приходив до мене за порцією енергії, доводячи повсякчас, що у вас просто чудові стосунки, неймовірна любов…
Чесно, мені було важко зрозуміти це все. Я більше не могла ТАК. Тому й щиро зізналася, що все ще кохаю його, визнала, як сильно помилялася і що чекатиму. Разом з тим, прекрасно розумію і поважаю його почуття до Тебе. Сказала, що не заважатиму, але й не страждатиму. Я не можу бути однією з двох! Його спікування з дітьми необмежене – він може бачити їх, коли захоче, може взяти їх і жити разом з Тобою, щоб малі мали змогу звикати до Тебе і зрозуміли, що любов – це не страждання. Я відпустила його до Тебе , щиро побажала щастя і поїхала на десять днів.
Повернулася у жовтні зовсім новою, з відчутям нового життя і з непереборним бажанням бути щасливою.
Попросила його якнайменше потрапляти мені на очі, щоб не завдавати лишнього болю і ще раз побажалащасливого життя вам разом. І сказала, що чекатиму його скільки потрібно,якщо захоче повернутись, коли закінчить стосунки з Тобою, розставить усі крапки над «і» у своєму серці і вибере, де він почуватиметься щасливим. Наперед я приймаю любий його вибір.
Парадокс! Кілька днів він сторожко спостерігав за мною , а потім просто залишився, перевіз речіі сказав, що хоче бути зі мною, з нами. Я прийняла це, як Дар Божий. Адже це неабияке геройство – простити і почати все з початку.
Він почав вчитися бути щасливим, вірніше, ми почали вчитися.) Очі його щодня ставали живішими, руки вночі – сміливішими, а посмішка – постійною…
Але він й надалі тихо страждав без Тебе. Писав повідомлення, думав і чекав відповіді, наче хотів зв»язати щось докупи відоме і важливе тільки йому. Я чекала. Мені точково боліло і я писала Тобі уявні листи і мовчала. Я випадково потрапляла в місця, де ви зустрічалися і не могла зрозуміти – чому? Просто дивилася йому в очі і просила лише про одне – про чесність. Час затягує все, стирає спогади і навіть почуття, якщо їх не підтримувати, наче вогнище у лісі. Скільки пройшло? Мабуть ще не так багато. Але я чітко відчуваю, коли Ти далася чути – смснула, зателефонувала, нагадала йому про своє існування.
Твоє «Згадую твої обійми і поцілунки» - у жовтні…
Твоє «Мурчику мій, скучаю і скоро побачимось» - у листопаді…
Твоє «Відчуваю, що ти віддаляєшся від мене» - у грудні…
Твоє «З новим роком. Люблю тебе» - у січні…
Твоє …………………………………… - у лютому…
Кожна така дрібничка повертає його у те літнє божевілля, стає точкою болю, яку він намагається приховати від мене.Він перестає спати і цілу ніч мордує себе думками-ваганнями. Йому болить, він міцніше притискає мене до себе, коли я сплю і мені сняться його думки…
Я відчуваю так багато, що іноді хочеться прийняти якийсь душевний анестетик, щоб ці чуття кудись зникли! Бо щоразу, коли ми кохаємось, поруч,зліва від нас літає душа нашої третьої дитини, а справа витає Твоя тінь, яка тримає пальця на його серці, порушуючи цілісність нашого з ним Простору спогадом…
(Вибери, нарешті, Коханий!!!!)
Я не знаю, як цьому зарадити, тому просто мовчу, чекаю, вірю і люблю. Кажуть, Любов зцілює…
А я ... Всього лиш фантом для Тебе...
Історія друга
Про мене.
У 17 я прибула вчитися в інше місто, де була чужинкою. Батьки на той час розлучилися. Мама поїхала на заробітки, тато вдруге одружився, брат подався підкорювати столицю, а я - сюди, вчитися неулюбленій справі і навчатися давати собі раду самотужки у цьому незрозумілому світі.
У 18 я пережила групове згвалтування. Як не дивно, для усіх навколишніх це, здавалося, було звичною буденною справою, яку вони скріплювали тотальною байдужістю. Пам»ятаю, що пролежала місяць у гуртожитку просто розглядаючи стелю, ніби у тому вбачала сенс життя. Майже нічого не їла, ні з ким не розмовляла. Я не знаю, що саме підвело мене з ліжка і з якого дива я не перестала довіряти людям. Просто в якийсь момент Щось дало мені зрозуміти, що я маю жити, щоб допомогти жити іншим. Я встала і примусила себе їсти, ходити на пари, посміхатись, товаришувати, знайомитись на вулиці, подорожувати «стопом» або «зайцем» по країні. Я таки змогла примусити себе вижити, щоб жити, без сторонньої допомоги.
Потім був чоловік, який, за його словами «підібрав мене» нещасну, Богом і всіма забуту, збідовану і хвору. Він поставив мене перед дзеркалом і примусив повірити в те, що я нікому не потрібна у цьому ворожому світі, крім нього. Я відмовилася від друзів, рідних, я жила так, як говорив про те він – мій Бог того часу. Залежним бути легше, ніж відповідати за щось чи когось, а тим паче, за себе…
Я не буду багато писати про те, що пережила за ті три довгі роки. Я була відносно щасливою, бо зеленого поняття не мала про якесь інакше щастя. Мене не дивувало, коли він вимагав в деталях описувати усі свої колишні стосунки, а, особливо, подробиці статевого життя, а потім щиро злився на ті розповіді і виганяв босу, у одній футболці в листопадовий холод. А я, як щеня згорталася під дверима на килимку і чекала, коли злість мине і мене пустять додому та, найважливіше, дадуть можливість вимолити пробачення…
Коли мені було зле, я блювала, а він стояв ззаду і приторно торочив:»от бачиш, що буває, коли мене не слухати. Ти знов розмовляла з мамою, а я ж заборонив тобі!»
Часами, доводилось маскувати синці ідучи на пари. Досі не можу втямити, чому так довго мовчала про це!
За щасливим випадком, я пройшла співбесіду у навчальну групу з психотерапії. Тож, потрохи, почала усвідомлювати, що у моєму житті щось не так, що потрібно щось змінювати. Та страх покарання був таким сильним, що паралізував усі дії і думки у сторону Свободи.
Тоді я й зустріла його – на вигляд мажора, набагато молодшого за мене. Я не знаю, що то було. Втеча від реальності чи кохання з першого погляду, чи те й те разом. Мене вразили його очі – сумовиті, наче у аскета-мудреця і, водночас, безтурботно-дитячі, які прагнуть материнського тепла.
Я втрапила!..
Саме завдяки цим очам, я вирвалась з пекла.
Мене прив»язували до батареї, коли відчували, що я близька до того, щоб вирватися, а я чекала і будувала план втечі. Я знайшла в собі сміливість відкрито заявити, що не люблю і хочу піти геть, за що отримала неабиякого прочухана, а на наступний день перстень і просьбу стати його дружиною. Я не могла зрозуміти, як такі речі можуть поєднюватися в одній людині!
Я таки вирвалась! Він сказав, що відпустить після останнього сексу. Це було жорстоко і боляче. Я притискала до грудей полотняну сумку, у котрій лежали ключі від квартири кароокого – мій порятунок. І зціпивши зуби, відганяла думку, що зараз, по всьому, піду на кухню, візьму ножа і уб»ю його… Друга частина моєї свідомості ставила переді мною дитячий погляд і мрію про майбутнє… я пішла звідти. Прийшла у свою нову хату, одітою лягла навзнаки, примусила себе усе забути і заснула… щоб прокинутися у безпеці, новому житті, де я була для нього коханою, «Дівчиною, яка прийшла з казки»…
Скільки всього мені ще доведеться навчитися, пережити, перерости!! Божевільну любов, від якої тряслися ноги по трьох роках спільного житя. Діагноз – безпліддя. І таке щире по-дитячомусильне бажання, що Бог таки дарує нам першу крихітку-доню – промінчик Сонця, посмішку Долі. І, через трохи, наперекір лікарям – синочок-козачок.)))
Але, як завжди, божевільні любові не завжди закінчуються щасливо. Адже божевілля поширюється назовні, наче вірус, і переростає у божевільну безпричинну ревність, божевільний контроль і в божевільне тотальне непорозуміння. Я вросла у нього настільки, що жити не могла без нього. Жила лише ним, його думками та інтересами, його прагненнями, його всім! Я розчинилася в ньому настільки, що перестала існувати в цьому світі, як окрема особина. Я втратила себе, розмивши межі свого «Я» своєю божевільною любов»ю і диким вимаганням Любові до себе.
Ніщо не проходить безслідно, особливо той Біль, що колись ми запхнули у найтемніші закапелки свого єства, наївно думаючи, що більше ніколи його не відчуємо. А він виринає несподівано, ніби нізвідки, отруює усю кров і чинить вашими руками та губами помилки, які важко потім виправити. Наче під гіпнозом я почала нищити свого коханого, ніби того Болю завдав мені саме він… Злість породжує злість – тому ми опинилися у замкнутому колі спільного невдоволення та звинувачень.
Разом з тим, розум мій став прояснюватись і прийшло розуміння скоєного, та було пізно – він перестав вірити в мене. Друге замкнуте коло – людина є тим, що ми про неї думаємо. Ми обидвоє вважали одне одного єдино-винними і не хотіли поступатись. Така собі маленька війна на невеликому плацдармі з безліччю втрат.
А потім, раптом, я зрозуміла, що не відчуваю себе Жінкою. Відкриття втрати свого «Я» - найстрашніше відкриття у моєму житті. Розуміння того, що саме цим руйную себе, його і нас. Найболючіше рішеня мого життя – розлучитись. Розлучитись, аби врятувати те, що залишилось від нас, щоб віднайти себе і зцілити його. Мабуть цього кроку ніхто не зрозумів і не зрозуміє, не оцінив і , мабуть, ніколи не оцінить,та й чи потрібно?
Я почала видирати себе з нього надто різко, роблячи боляче обидвом. Та додавало сили відчуття, що роблю все правильно. Розуміла, що йому не зрозуміти моїх мотивів і не мала надії на те, що зможу щось пояснити і що він, хоч колись, пробачить мені це…
Я 8 років провела в ілюзії любові, не розуміючи, що він просто боїться любити, особливо мене, і що винна в тому я сама…
Мабуть біль мій ставав, іноді, настільки нестерпним і критичним, що я, щоб не зійти з розуму, примусила себе зайти за Межу Болю, і постати перед вибором… Я почала відчувати в собі Щось. Певне те Щось було і в моєї прабабці-знахарки. Від того стало лячно, бо, не в силі дати ради самій собі, мала, наче провідник, допомагати іншим. Відповідальність за інших – легша за відповідальність за себе. Переступивши крізь свій страх, я дозволила собі «дивитися» і «бачити». Це й стало початком мого зцілення і того духовного росту, що відбувся потім, і тої мудрості, що почала виходити з лона моїх Предків. Адже допомагаючи комусь, я ставила кольорові латки на свою душу і щораз ставала сильнішою. Я дозволила собі прийняти Любов такою, як вона є. Не скажу, що це докорінно змінило моє життя,але воно стало простішим та легшим (цього мені бракувало) і завжди усміхненим…)))
Я відкрила у собі двері в Творчість і почала писати-писати-писати – вишиваючи словами по своїй душі обереги, як на старих вишиванках. Почала творити для того, аби Жити і бути Цілою. Для того, щоб передати це знання іншим і навчитися задавати правильні питання.
Скажу просто – Він повернувся до мене, до нас. Змінився, навчився відкриватись. Я навчилась бути щасливою незважаючи ні на що, заражаючи цим щастям і його, а також усіх навколишніх. Я навчилась любити себе та інших. Навчилась чути і бачити Бога усюди. Намагаюся простягнути руку тій людині, яка має силу попросити допомоги. Я почала відповідати за себе. І страшенно захотіла розпочати свої стосунки з чистого листка – без брехні, без третіх осіб (хіба що це буде Бог), без злості і роздратування!
Останній тиждень був важким. Я почала передчувати чужі смерті. І від того стало страшно. Страшно так, що аж перехопило дихання, війнуло морозом у потилицю, засліпило і заскніло у ділянці серця.
З п»ятниці на суботу мене трясло так, що я не спала цілу ніч. Прислухалась до себе, як тільки могла! Через коханого? – Ні!; Діти? – Ні!; Боже!Що ж?!
Назавтра, поруч нашого дому повалився старий будинок. На щастя, ніхто не постраждав. Але у мені, в той день, повалилось дещо інше. Фраза, кинути випадково у розмові : «Може я й повернувся через те, що мені було погано без неї…»,- розтинає реальність навпіл…
Я дійсно відчуваю, що вона все ще поруч. Не відаючи руйнує нашу сім»ю, починаючи з його серця…
Чи знає вона, що таке Любов? Звичайно, «любити» на відстані так просто і солодко. Легко фліртувати без зобов»язань, без обов»язків. Вкладаючи у слово «люблю» дрібку загадки та постійне захоплення, позитив і «нічого такого»…
А що таке «любити», коли кожен день схожий на інший? Готуєш, переш, прасуєш, посміхаєшся, пишеш листи та присвячуєш вірші, у ліжку приймаєш з такою ніжністю і шалом, ніби востаннє, вплітаєш різні цікавинки у буденність, щоб принести приємність людині, яка поруч тебе роками – донести таким чином свою Любов та відданість.
Для мене Любов – це знати його улюблений колір; засинати обійнявшись; принести у ліжко чашку кави з молоком та півтора ложечки цукру, саме так, як він любить; чекати, коли він прийде з роботи, щоб прошептати сонно «привіт» і обійняти, зігріти з холоду; це прислухатися до його дихання у сні і легенько будити його, коли скрегоче зубами через напружений день; це народжувати від нього дітей; це шепотіти дітям, щоб були тихенько, щоб татко поспав ще годинку – відпочив; прибирати вдома, знаючи, що це принесе йому приємність; це готувати з любов»ю , чекаючи кожної вечері, як свята, коли ми разом з малечею збираємся за круглим столом і спілкуємся; це підійти, коли він працює за компом і легенько помасувати йому шию, яка вже болить йому останні 10 років; це цілувати його сивину і малювати її хною, щоб на ранок гладити його руденького – такого, яким зустріла вперше; це знати усі його родимки і ,цілуючи, знайти нову; це слухати про його мрії і допомагати їх здійсненню тихим жіночим спокоєм; це відчувати, що його тривожить і молитвою забрати увесь біль; це коритися йому у всьому, бо він – Мій Чоловік; це посміхатися йому завжди, коли він заходить до хати; це засинати під звуки боксу, який він дивиться перед сном; це мінятися на краще, усвідомлюючи свою Любов; це просто любити і відпускати з легкою душею; це не обманювати навіть у дрібницях; це дарувати кожен свій щасливий подх тільки йому; це досягати оргазму разом, зі сльозами радості на очах; це трепет усвідомлення, що ви разом; це віра і безмежна довіра до нього; це , коли не має і не буде більше болю…
Цікаво, чи вона знає, що таке Любов?
Як вірно, що ми рідко цінуємо те, що маємо. І як часто завдаємо болю своїм найближчим та найріднішим людям, не задумуючись. І як, насправді, легко це змінити.
Ілюзії. Ілюзії. Ілюзії. Їх зараз неперевершена кількість – мобільні, комп»ютерні, наші власні…
Я втекла від них, позбулася, вилікувалася і більше не хочу впускати їх у своє життя. Жодної!
Хто зна, як воно буде?
Я просто Люблю і маю бажання боротися за свою Любов.
Заслужила..
Історія третя.
Про неї.
(Кицька)
«…Глухе село. Минуле століття. Жінка середніх літ стоїть посеред вулиці і голосно проклинає сусідку. Проклинає тяжко, зі смаком.
А потім, увечері, сидячи на ліжку у темряві просить Бога дати їй змогу заснути, бо несила цілими ночами звиватись змією від настирних думок. Дуже болить голова. І живіт. І ніхто-ніхто у цілісінькому світі не здогадується, яка ж вона нещасна…»
Вона молода, амбітна, досить успішна. Перебралася з села у місто. Врізнобіч розкидує іскри-бісики з чорних бездонних очей. Їй практично усе даєьтся з дивною легкістю – навчання, кар»єра, зв»язки, робота, та й все, до чого торкється - легко. Так видається іншим. Іншим, хто зовсім не знає її. Іншим, кому, зась до неї і кому вона ніколи-ніколи не довіриться – не навчена. Люди – вороги, заздрісники і істоти, яким не варто йняти віри. Підпускати їх хіба на відстань витягнутої руки, та й то, далеко не всіх!
Вона не пригадує, коли вперше засоціювала себе з кішкою. Чи в 14, коли була таким собі «гидки каченям» і терпіла кпини однолітків, чи пізніше, коли треба було обирати – належати комусь і «мати все», чи бути гордою та вільною і опиратися лише на власні сили. А чи ще й раніше у дитинстві, коли просто хотілося гратися, бути кошеням, залізти на чиїсь коліна, тертися, вимагати ласки і муркотіти від задоволення, завдячуюючи всім тому, хто нарешті приголубив…
Зрештою, вона – кішка, що ходить сама по собі, не зважаючи ні на кого і ні на що. Бо колись, коли було нестерпно боляче, що здавалося – вмерти буде легше, вона вибрала бути вільною
Тоді ж обрала слово для своїх чоловіків – «Мурчик» - ручний котик, який залежитаме лише від неї. Вона гладитиме його, годуватиме молочком, приручатиме так, щоб без неї йому вже не жити, годуватиме його казками про вільне життя, бо вона ж – вільна, як ніхто, а при найменшому непослуху – викидатиме за двері, щоб насолоджуватися тривожним нявкотом (адже саме так хотіли зробити з нею), а потім запускатиме в хату, знову даючи порцію ласки.
Таких мурчиків у неї була ціла колекція. І жоден з них не звільнився. Були, правда й такі, що затримувались біля неї довше, бо приручати їх було важче.
Її подруги дивувалися – два роки тому – Мурчик, рік – тому – інший Мурчик, зараз – Мурчик. Ще й не один! Подруги заздрили такому стану речей, шепотілися за її спиною. Заздрили і хотіли бути поближче до такої успішної Кицьки, навіть не здогадуючись, що вони для неї – ніхто, просто людинки, які хвалять її фото в соціальних сітках, просто масса, яка потрібна їй, як фон, щоб сяяти і виділятися, наче діамант.
Вона вміла любити, як ніхто, бо любила так, ніби це було останнє кохання її життя. Вона мала якість, яка притаманна невеликій кількості людей – жити одним днем, насолоджуватись ним наповну! Та, разом з тим, їй важко було побудувати довготривалі стосунки, бо не вміла впускати у своє серце глибоко і на довго. Адже любов на відстані (навіть витягнутої руки!) видавалася їй чи не самою ідеальною. Ілюзія любові, часами, сильніша за саму любов. Будучи далекою та недосяжною, вона будила дикі фантазії та бажання і прив»язувала цим до себе багатьох. Виключаючи зі стосунків буденність – робила їх суцільним святом. Не було в тому лише одного, найважливішого – відчуття Спокою. Тому мало хто знав, яка вона одинока в тому насправді. Чоловіки могли прокидатися найщасливішими у її ліжку, милуватися нею, боготворити і тремтіти від того, що не знають, коли Це повториться знову. О, так! Вона це вміла – премішати Біль і Щастя у таку гримучу суміш і напоїти нею так майстерно, що опісля, ніхто, ні чоловіки, ні жінки вж не могли розрізнити, чи то Біль є Щастям, чи Щастя Болем. І вона точно знала, кому саме потрібний такий трунок.Вона ніколи не бувала не правою. Ніколи не помилялася. Вона дійсно змінювала людей. Мабуть це було її покликанням.
Але всі свої найтаємніші думки, спогади, мрії Кицька ховала у найпотаємніші кути душі, щоб ніхто не здогадався, що вона нікому не вірить, іноді, навіть, сама собі.
Ви не подумайте! Вона зовсім не була поганою! Ні! Просто не могла інакше…
Їй частенько доводилося показувати свої гострі пазурі, як правило, захищаючи близьких їй. Бо знала, що таке Біль, тож не могла допустити, щоб боліло іншим, за яких вона відповідал у той час.
Вона ніколи не могла відпочити, бо спала сторожко, як кішка, на яку звідусіль чигає небезпека. І не було поруч людини, яка б просто погладила і запевнила в тому, що обереже її від болю назавжди.
Останній Мурчик виявився не схожим на інших.він весь,на той час, складався з болю, навіть його напружені сухожилля вимагали спокою, тепла та любові, а з карих очей дивилася сумна безодня, прикрашена дитячістю. Вона отетеретіла. Адже, маючи на меті просто пофліртувати, опинилася перед своїм відзеркаленням у чоловічій подобі. Не знаючи, що робити, вона вирішила іти по звичній для себе дорозі і подумки охрестила його Мурчиком. Мабуть, це було її помилкою, бо він був зовсім не таким, як усі. Він усе своє житя дико ненавидів котів. Постійно боровся за свою свободу і незалежність. Думав, що прояв уваги до жінок – це прояв слабкості і ніщо інше. Він не дозволяв собі закохуватись, бо тоді став би вразливим. У його підсвідомості був викарбуваний прокльон бувшої дружини – останні слова до нього :»Бажаю тобі закохатися так, щоб ти корчився від любові і нарешті зрозумів мене!!!!!!!!!»
Хто знав, що цей прокльон сповниться так швидко? Кицька інтуітивно намацала пальчиком дірочку у його серці і без лишнього супотиву у сні заповнила його. Вона була простою і легкою. Їй легко давалися слова любові. Але давши йому нове ім»я, тим самим, поставила його у ряд з іншими, чим примусила божеволіти від самої себе, чутися щасливим від її присутності…
Але, як же ж інші? Адже вона потрібна багатьом! І ніхто не замінить її! Чи потрібна їй така любов – бути завжди поруч лиш з одним, замкнутою в сімейному колі і не користуватися життям наповну? Ні! Не зараз! Кицька виявилася не готовою до цього. Не готова бути цілим світом для одного і щоб лише один був її світом. Це ж втомлює!
І вона почала робити такі речі, які б підштовхували його до дружини і дітей, вигадувала і розповідала йому, ніби спілкується з дружиною і виконує спільно придуманий план, та при цьому всьому, не забуваючи скандалити та ображатися, коли він наближався до них. Спробуй зрозумій тих кицьок?
Вона розуміла, що не зможе бути другою, а не єдиною.Це протиречило її принципам. Вона розуміла, що не дасть йому того, до чого він прагне, але, чи не вперше, щиро хотіла бачити когось щасливим, байдуже яким коштом. Вона розуміла, що він не зможе дати їй всього, чого вона прагне в цьому житті. І зробила так, як робила завжди – зробила вигляд, що відпускає його, заради його любові до дітей, заради його спокою. Як завжди, сказала, що любить тільки його і любитиме вічно, навіть коли буде з іншим, навіть, коли одягатиме на пальця обручку. Вона жертвує своєю любов»ю, аби йому було добре. Можливо, саме тоді, коли він пішов і поклявся, що ніколи, НІКОЛИ не забуде її і не перестане любити – свою єдину Кицьку, вона зрозуміла, що це було єдине щось справжнє в її житті – сумні дитячі очі сорокалітнього чоловіка, які пророчили і обіцяли їй віддану підтримку і омріяий спокій. Їй защеміло. Але й цього разу, як і багато разів до того, вона не знайшла в собі сил просто забрати свого пальця із дірки його серця, тривожачи його почуттями, які, раптом, накинулися на неї через відстань і розуміння втрати, наче солоні хвилі. Їй лестило, що він повернувся до дружини, але, вона знає точно, думає лише про неї. Вона незримо присутня у його ліжку, у його снах і житті. Завжди усміхнена і легка. Така, яку у мріях хочеться зловити і не відпускати нікуди. Вона напоїла його своїм трунком Щастьоболю і ніколи не відпустить! Ніколи! Чуєте?! Бо той, хто мав необережність доторкнутися до неї – її і більш нічий, не зважаючи ні на що і ні на кого…
Хто зна, що воно буде далі?..
А ще була у Кицьки таємниця – вона боялася смерті. Залишаючись одною вдома, вона чітко усвідомлювала цей страх і руки її у несвідомому пориві прямували до низу живота, ніби вишукуючи там місце, позначене самою смертю. Тоді їй снилися дивні сни, які вона намагалася забути якнайскоріш. Про це не знав ніхто. Бо це було точка її вразливості, а наша Кицька мала бути сильною і невразливою. Тому, до чого тут дурні збобони?!
Коли я вперше побачила її фото, десь у травні, то мені стало млосно від дурних передчуттів. Сплетіння чужих доль, спогадів, далеке минуле впаяне в сьогодення. У всіх жінок роду витаврувано точку внизу живота. Я аж застогнала від фізичного болю:»Боже! За віщо їй таке? Чого має відповідати за бабів-прабабів?»
Саме коли писала ці рядки, перегорнула сторінку, а там – манюсінький клаптик паперу (звідкіля й взявся?), на якому літера вишикувалися у прості слова «ПІБ, № картки, дата звернення, дата операції, адреса, вік. Видалення .......» Звідки це? Чому тут і саме в цю хвилину? («Боже, за що дозволяєш бачити мені ТАКЕ?»)Я не можу передати усіх відчуттів, які наповнили мене в цю мить – біль, безпорадність, жаль, страх, бажання захистити хоч якось, бігти на той кінець міста, щоб просто обійняти, пригорнути, гладити по волоссю, як маленьку і сказати, що все-все можна змінити, коли вірити і не боятися. Сказати, що просто люблю її, незважаючи на той біль, що вона приносить у моє життя; люблю з вдячністю за те, зо змінює людей. Розповісти, що ілюзії, рано чи пізно, розбиваються об життя, як дзеркала і тоді гострими скелькями ріжуть тіло, шматують душу. Що тому, як живе вона, декому треба довго-довго вчитися; що , часом, треба просто зупинитись, роззирнутись, щоб побачити куди йти далі – відчути себе справжню і відкритись до Справжньої Любові. Насправді це зовсім не страшно…
Я просто опустила голову на руки і розридалася. Розридалася щиро і голосно. За себе, за неї, за нього, за дітей, за всіх. Через полинову гіркоту безсилля, через слабинку пустки жіночої агресії та ревнощів. Через бажаня хоч щось змінити, хоч чимось допомогти…
Я не знаю, що з того всього є правдою, а що – лезо моєї вигадливої уяви… Та й чи є якась різниця, коли вона – всього лиш фантом для мене?...
Людина починається для себе, коли нарешті перестає брехати (навколишнім і собі);коли знаходить себе, своє призначення; коли вибирає бути щасливою, а не страждати усе житя; коли починає помічати дрібниці і перестає боятися смерті; коли відкривається назустріч Любові і сама стає Любов»ю; і коли інші люди перестють бути просто фантомами…
Дійсно, хочеш щось змінити – почни з себе, з найпростішого – посміхнись іншому…)))))
Р.О.
ID:
313732
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.02.2012 19:24:16
© дата внесення змiн: 13.02.2012 19:24:16
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|
