Сьогодні всі мешканці маленького хутора Закутець всім невеличким хуторянським товариством вперше проспали... Натужно кричали недоєні корови у хлівах, квоктали і геготали голодні кури та гуси. Але, сьогодні, вперше за останні п”ять років, всі хуторяни сопіли носами, як малі діти. І не докучало їм многоголосе квоктання та мукання, бо сьогодні з ранку, ВПЕРШЕ за оті роки, не репетував зрання Орфей — крикливий хуторяньський півень.
Коли голодна худоба вже знесилилась волати, з хат, таки, повиповзали заспані закутянці, здивовано зиркаючи на небо. Воно не сивіло світанком, як зазвичай, там яскраво світила блямба сонця.
– От тобі й на.. Стара, котра на блясі? - Гукнув з порогу дядько Микола.
– Та вже десята, - трохи спантеличено відгукнулася з хати його дружина Мар”яна, глипнувши на старий залізний хронометр, - ой, людоньки, та що ж це таке робиться!!! - заволала стара і чкурнула з відрами до криниці — худобу напувать.
– Н-н-да, не порядок... - пробурмотів дядько Микола.
– Гей, куме, доброго Вам раннячка, і Ви сьогодні проспали, га? - За штафетами зашаркотіло і висунулася сива макітра кума Максима.
– Та як же не проспати, і Вам, куме, доброго, коли не будять? Орфейчик Ваш, в супчик би його матері, не горлопанив, то й виспалися ми з старою...
– А як же йому горлопанити, коли горлянку йому сьогодні вночі скрутили... - змовницьки підморгнув кум.
– На невже?!! Ото ра... ото, ра-а-збойніки які ж лихі таке зле заподіяли... Чи не чули, куме, хто благодетіль наш? Чи мо, самі, таки, спорядилися?
– Та, тіпун Вам, куме, на помело. Чи ж бо я такий хоробрий, щоб на любимого кукуріка жінчиного руку підіймати? Е, ні, спасибі, добрі люди помогли.
– Добрі люди!!! - Над парканом нависла біла, в китицях, хустка куми Любасі, від чого макітра кума присіла і десь поділась. - Добрі люди, кажеш, старий!!? - Та я б отим добрим, добряче надавала б, за таке лиходійство!!! Мій Орфейчику-у-у!!! Голосистий мі-і-ій!!! - заголосила кума не гірше від усопшого півника.
– Та, годі Вам, кумонько, побиватися. Кум казав, що добре людям тим влупив би за таке непотребство. То Ви його недочули...
– Не така стара я щоб недочувати! Добре і бачу, коли ви всі коло Орфейчика проходите і рученьки так недобре потираєте. Орфейчику-у-у!!! Що ж мені без тебе робитоньки-и-и, - знову завела кума.
Та з Орфейчиком, чи без, роботи на хуторі було чимало: і з худобою поратися, і до сусідів тихенько чкурнути... Є ж бо БОГ на світі! Точно, Є! Всі довгі п”ять років хуторяни тільки йому й молилися, щоб забрав він до себе отого горлапана. І він змилостивився. Тільки цікаво, хто ж сподобився стати Дланью Господньою?
З такими радісними думками Микола біг вулицею до учаскового Вітька — місцевого представника власті. Участкового стрів ще на дорозі, той саме виходив із хвіртки Калинчиної хати.
– Здоров, Вітьку!
– Та скільки ж Вам, дядьку, казати: Віктор Андрійович я, коли при виконанні. А тепер я саме при ньому. Тітка Любця все село на ноги підняла. Голосить не гірше від свого півня...
– Ну, хай, хай Віктор Андрійович, та я ж саме про справи і питати йшов. Вже знайшли отих злодіїв, що Орфейчика... згубили? До кого мені з пляшечкою бігти? Ну, за упокой, щоб хильнути...
– Та, біс його знає, - почухав потилицю представник власті, - весь хутір обійшов, - ніхто не займав півня, хоч Ви не перший пляшку приготували...
– Та хто ж тобі признається. Орфейчика, царство йому небеснеє, шоб він там о четвертій ночі ангелочечків будив, все село не любило...
– Ото ж бо й штука... А винуваться найти треба. Любця вже сумки збирає — до начальства їхатиме. Тут, бач, необ”єктивно її справу розглядають...
– Ну що ж, Вітьку... Андрійовичу, ходімо до мене, покумекаємо із твоєю справою.
Кумекали до самісінького вечора. Всім хутором зібралися. Тут і всі пляшки “за упокой Орфейчику” стали у нагоді. А зрання, коли у хутір приїхало районне начальство, якому таки напекло від Любці, вердикт уже був готовий:
“ Півня Орфея заклювали насмерть його ж таки власні кури.”
Знизу підписалися всі мешканці хутора, мовляв, і вони щоранку здригалися від отого кукурікання. А тут, уявіть: горлопанять над самим вухом!
Районна комісія такому вердикту страшенно зраділа, постановивши: винуватець групового умисного вбивства покарати смертною карою. Виконати вирок обіцяли власноруч, та й забрали всеньких квовкушечок із собою до району...
Отак зосталась Любця і без півника голосистого і без курочок...
ID:
319212
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.03.2012 09:31:37
© дата внесення змiн: 05.03.2012 09:31:37
автор: Людмила Калита
Вкажіть причину вашої скарги
|
