Колись давно, в Купальську ніч, Вона Його причарувала...
Біля річки горіли багаття, в повітрі пахло гріхом... Вона струнка, з очима кольору полину... з лілією у волоссі... Її б ту лілію та на плече тавром, а Вона в косу вплела... пахла любистком і матіолою... Це було Її свято, свято німфи з гарячим тілом і холодним серцем... Його Вона помітила зразу і очі наповнились бісовим вогнем... Йому б забрати наречену і втікти б, так ні, не встиг... Не дала шансу, згубила, затягнула в омут очей тих полинових... Забув він наречену, за крок від вівтаря... полинув за тим спокусливим тілом і відьомською душею...
Сміючись, кидала лілію у воду, а він летів за нею, надіючись на щастя... Сиреною манила, обіцяючи цвіт папороті, кочедижник, а дала чортополоха... А Він його до серця під сорочку... Спокушала принадним тілом, несла до раю, поїла неземною насолодою... А вранці... в пекло кинула, згубила долю... його...