Ледь розвиднялося. Небо ще в зорях.
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.
Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.
--Правнуче, здрастуй,--він тихо промовив,--
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.
В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.
Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть!
Бога не знають, і хліб не печуть.
Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.
--Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
--Тим, що воліють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!
Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?
Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми -- як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь.... А життя — лише мить.
